— Ти — ніхто без мене, Анно. Ніхто і ніколи. Запам’ятай це, — Ігор кинув у валізу останню сорочку й різко стягнув блискавку.
У напівтемряві квартири його слова прозвучали як вирок. Анна стояла у дверному прорізі, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Вона мовчала. Не зі страху. Ні. А ніби заціпеніла, як глядач аварії — страшно, але очей не відвести.
— Що, нема чого сказати? — Ігор випростався, кинувши на неї зневажливий погляд. — Десять років я тебе тягнув. Десять років ти ховалась за моєю спиною. А тепер що? Думаєш, впораєшся?
Анна підняла на нього очі. В її погляді не було сліз — лише тьмяний відблиск лампи й щось нове. Те, чого Ігор ніколи в ній не бачив.
— Я вже справляюся, — тихо сказала вона.
Він розсміявся. Колись його самовпевнений сміх здавався їй привабливим. Тепер у ньому чулася тільки фальш.
— Побачимо, — кинув, закинувши сумку на плече. — Місяць. Даю тобі місяць — і ти приповзеш назад.
Двері грюкнули так, що з полиці впала рамка з фото. Скло тріснуло прямо між їхніми обличчями.
Перші дні були дивними. Тиша в квартирі різала вуха — не затишна, а напружена, як струна. Анна дослухалася до кожного шороху в під’їзді, до ліфта, до ключів у замку чужих дверей.
На вечерю вона механічно ставила два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала з тремтячими руками.
«Ти — ніхто без мене».
Ці слова переслідували її. Звучали в шумі води, в гулі холодильника, у тиканні годинника. І найстрашніше — в них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка — так її представляли на корпоративних вечірках. Господиня ідеального дому — так казали знайомі. Але без цих ярликів — хто?
Банківський рахунок стрімко танув. Спільні заощадження Ігор забрав «на бізнес» ще пів року тому. Лишилося її особисте — смішна сума. Два, максимум три місяці — й доведеться позичати.
Резюме виглядало бідно. Освіта — є. Досвід — мінімальний, десять років тому. Навички? Що написати? «Ідеально прасую сорочки», «видаляю будь-які плями», «знаю всі зв’язки чоловіка»?
Телефон мовчав. І не тільки через роботодавців — друзі теж. Виявилося, що більшість «спільних знайомих» були насправді його. Вони почали уникати, відмовлятись від зустрічей, зникати з її життя.
Вечорами Анна сиділа біля вікна, спостерігаючи за життям на вулиці. Люди поспішали, мали мету, плани. А в неї — порожнеча.
Однієї ночі вона дістала коробку з горища. В середині — її студентські ескізи: інтер’єри, креслення, замальовки. Колись вона мріяла створювати простори, в яких людям буде добре. Перегортаючи пожовклі листки, вона відчула, як щось всередині оживає.
— Дурниці, — сказала вголос і захлопнула теку.
Але наступного дня знову її відкрила.
— Анно? Анна Соколова? Невже?!
У супермаркеті до неї підійшов дзвінкий голос. Марина — її подруга з університету — виглядала майже так само, тільки з коротшим волоссям і впевненістю в очах.
— Скільки років! Ти зовсім не змінилася! — обійняла її Марина. — Як ти? Ще малюєш свої магічні інтер’єри?
Анна похитала головою.
— Вже давно ні. Родина, знаєш…
— А, так. Чула, ти вийшла за того амбіційного юриста. Як його…
— Ігор. Ми розійшлися.
Сама не зрозуміла, як це сказалоcя вголос. Але раз сказала — назад дороги нема. Марина не стала розпитувати. Лише глянула уважно.
— У нас якраз є вакансія стажера в студії. Паперова робота, нічого складного. Але ти могла б повернутися у професію. Якщо хочеш.
Серце Анни затріпотіло. Це був шанс.
— Я подумаю, — відповіла вона і взяла візитку.
Вдома, розкладаючи покупки, дивилася на прямокутничок картону з логотипом студії. Маленький шанс. Але шанс.
«Ти — ніхто без мене».
Анна глибоко вдихнула й набрала номер.
— Марина? Це Анна. Я згідна.
Студія «Контраст» тулилася в старій розваленій будівлі, але всередині — справжня краса: стелі до небес, а вікнища — хоч вітрильник став. Анна переминалася біля скляних дверей, а в животі — ніби лід. Серце скотилося в п’яти — хоч тікай куди очі бачать. За склом виднілися силуети людей, лунали голоси, шуміла кавомашина. Це був інший світ — не її світ кухонних рушників і бездоганно складених сорочок.
— Давай, сміливіше, — підбадьорив її внутрішній голос.
Вона потягнула на себе двері.
Перший тиждень стажування став справжнім випробуванням. Комп’ютер погано слухався, нові програми плутались, колеги здавалися неймовірно впевненими в собі. Вона почувалася старою й нікчемною серед цих молодих талантів. Пальці не встигали за думками, слова плуталися. Вечорами вона поверталася додому й беззвучно плакала, згорнувшись калачиком на дивані.
«Ти ніхто без мене».
Анна ненавиділа себе за те, що ці слова досі мали над нею владу.
У п’ятницю вона ледь не втекла. Помилка в кресленні, невдоволення керівника, поблажливі погляди колег — що вона тут робить? Але на виході її зупинила Марина.
— Гей, не так швидко. У нас сьогодні маленький корпоратив. Заходь, тут недалеко. Треба з колективом познайомитись.
Анна хотіла відмовитися, але Марина вже тягла її вулицею, розповідаючи про новий бар, де роблять приголомшливі коктейлі.
— Ти просто ще не звикла, — казала вона, пробираючись крізь натовп до столика. — Усі це проходять. Знаєш, у тебе чудове відчуття простору. Я бачила твій ескіз для того кафе — дуже стильно. Просто потрібно трохи попрактикуватися з новими програмами.
Анна здивовано підняла очі:
— Ти бачила? Але ж я його не здавала…
— Я випадково заглянула, — усміхнулась Марина. — Пробач за цікавість. Але це справді круто. Тобі варто подумати про власні проєкти.
Коктейль виявився справді приголомшливим. Або, може, річ була в компанії — вперше за довгий час Анна відчула себе серед «своїх». Вони говорили про проєкти, обговорювали дизайнерські рішення, сперечалися про тренди й сміялися з корпоративних жартів. І ніхто, ніхто не дивився на неї як на «дружину Ігоря».
Додому вона повернулася вже за північ — з головою, повною ідей, і з телефоном, у якому з’явилися нові контакти. На столі лежали її ескізи — тепер вона бачила в них не тільки помилки, а й безліч можливостей.
Анна дістала чистий аркуш і почала малювати. Не для роботи, не для завдання — для себе. Вперше за багато років.
Перший самостійний проєкт з’явився зненацька. Звичайна середа, типовий робочий день. Анна вже місяць як перейшла зі стажистки на позицію молодшого дизайнера.
— До тебе клієнт, — сказала Марина, зазирнувши в двері. — Маленьке кафе на Садовій. Хочуть оновлення. Впораєшся?
Анна кивнула.
— Впораюся.
Кафе справді було крихітним — усього шість столиків у приміщенні колишньої пекарні. Власник, молодий бородатий хлопець на ім’я Дмитро, здався їй знайомим.
— Ми разом вчилися, — пояснив він, помітивши її здивування. — Ти була на дизайні, а я — на економічному. Ми навіть танцювали разом на якомусь університетському вечорі.
Анна зніяковіла. Вона його зовсім не пам’ятала.
— Я завжди вважав, що ти талановита, — продовжив він, поки вони оглядали приміщення. — Бачив твої роботи на курсовій виставці. Тож коли дізнався, що ти знову в професії, одразу вирішив: моє кафе має оформлювати тільки ти.
«Ти ніхто без мене», — згадала Анна слова Ігоря й раптом усвідомила: вони більше не мають над нею влади. Це були лише слова людини, яку вона колись любила — і більше не знала.
Вона працювала ночами. Малювала, креслила, підбирала матеріали, домовлялася з постачальниками. Маленьке кафе стало для неї особистим викликом — точкою відліку нової професійної історії.
Коли проєкт був завершений, навіть строгий Аркадій, креативний директор «Контрасту», хмикнув схвально:
— Непогано, Соколова, дуже навіть. Трохи сміливіше я б зробив, але як для першого проєкту — гідно.
Це було рівнозначно оваціям.
Кафе «Садове» відкрилося в листопаді. Дмитро наполіг, щоб Анну представили як авторку інтер’єру. Її ім’я було написано дрібними, але витонченими літерами на скляних дверях поряд із логотипом закладу.
Це був момент її маленького тріумфу. Анна стояла в куточку зали, спостерігаючи, як люди захоплюються її роботою, навіть не здогадуючись, що авторка — поруч. Вона відчувала дивне, ні з чим не порівнянне щастя творця.
— Я пропоную тобі частку в бізнесі, — сказав Аркадій через три місяці, коли «Садове» стало однією з найпопулярніших кав’ярень у місті, а до Анни вже вишикувалася черга клієнтів. — П’ять відсотків на старті. Ти притягуєш замовників, у тебе своє бачення, ти фактично вже ведеш свій напрямок. Час це закріпити офіційно.
Анна поглянула на контракт. Власна студія — навіть під крилом «Контрасту» — це було більше, ніж вона колись могла уявити.
Вона підписала, відчуваючи, як тремтять пальці.
— Вітаю, партнерко, — Аркадій потис їй руку.
Того вечора вони з Мариною сиділи в тому самому барі, де колись пили коктейлі після роботи.
— Я знала, що так і буде, — сказала Марина, піднімаючи келих. — Я ще на першому курсі бачила в тобі потенціал. Шкода, що довелося чекати десять років, поки ти сама його в собі побачиш.
Анна похитала головою.
— Не шкодуй. Мені був потрібен цей шлях. Кожен крок, кожна помилка.
Вона не сказала найголовнішого: що всі ці місяці чекала дзвінка від Ігоря. Спочатку боялася цього дзвінка, потім — сподівалася, а далі просто чекала, як чекають дощу чи заходу сонця — без емоцій. Але він не телефонував.
Вдома вона пройшлася кімнатами, які тепер виглядали зовсім інакше. Не тому, що вона зробила ремонт, а тому, що це більше не був «їхній» простір. Це стало її простором — із ескізами на столі, неакуратно кинутими туфлями в коридорі, улюбленою чашкою, яку раніше ховали на дно шафи, бо Ігор вважав її безглуздою.
На дзеркалі у ванній висіла фотографія від вдячних клієнтів — саме тих із «Садового». На ній була вона — усміхнена, з келихом у руці, на тлі свого першого успішного проєкту.
«Ти ніхто без мене».
Анна усміхнулась, дивлячись на своє відображення.
— Я хтось із собою, — сказала вона вголос. — І цього досить.
Полудень. Весна. Світлий офіс, наповнений запахом свіжої кави й квітів. Анна сиділа за столом у кабінеті директорки власної студії «АСдизайн», створеної вже без участі Аркадія. Перед нею лежали ескізи нового проєкту — ресторану в історичному будинку на набережній. Один із найпрестижніших замовлень у її кар’єрі.
Студія процвітала. За два роки Анна відкрила офіс із видом на центр міста, зібрала команду з семи талановитих фахівців і накопичила портфоліо, на яке поглядали навіть конкуренти. Не все було гладко — іноді проєкти валилися, гроші текли крізь пальці, а один клієнт ледь не затягнув їх у суд. Але щоразу Анна виходила з кризи міцнішою — немов загартована сталь.
— Анно Сергіївно, — заглянула до кабінету Світлана, тримаючись за дверну раму, — прийшов кандидат на посаду менеджера. Високий такий, у синьому піджаку.
— Йду, — Анна домалювала останню лінію, не відриваючи погляду від креслення. — Проведіть його в переговорну й запропонуйте каву.
Вона швидко привела до ладу зачіску, глянула на себе в дзеркало й спустилася сходами. Посада була серйозна — людині доведеться тримати руку на пульсі всіх проєктів, контактувати з найвибагливішими клієнтами, слідкувати за дедлайнами. Після звільнення попереднього менеджера вся команда працювала на знос.
Анна відчинила двері переговорної, в думках уже складаючи план співбесіди, і… застигла на порозі.
За столом сидів Ігор.
Він також не чекав зустріти її тут — обличчя Ігоря пронизала ціла палітра емоцій: від здивування до розгубленості.
— Анно? — його голос звучав інакше, без колишньої самовпевненості. Та й виглядав він уже не так, як раніше: костюм сидів недосконало, скроні торкнула сивина, а навколо очей залягли зморшки.
— Добрий день, — спокійно промовила вона, прямуючи до свого місця. — Ви прийшли на співбесіду?
Ігор кивнув, досі не в змозі приховати свого подиву.
— Я… я не знав, що це твоя студія. В оголошенні було вказано просто «АСдизайн».
Анна злегка посміхнулась.
— Це мої ініціали. Анна Соколова. Отже, вас цікавить посада менеджера проєктів?
— Так, — Ігор поступово відновлював самовладання. — У мене великий досвід управління командами, я…
— Розкажіть про своє останнє місце роботи, — перебила вона, розгортаючи папку з його резюме.
Виявилося, його бізнес розсипався, мов картковий будинок. Партнер вивів гроші з рахунків, клієнти розбіглися, а борги зростали блискавично. Останній рік він блукав по тимчасових проєктах, ніде надовго не затримуючись.
— Чому саме до нас? — запитала Анна, машинально водячи ручкою по блокноту.
Ігор завмер на мить. Вона бачила, як він підбирає слова, обережно зважуючи кожне.
— Якщо відверто — втомився від постійної невизначеності, — нарешті мовив він. — Чув про вашу студію, всі тільки й говорять про «АСдизайн». Ви створюєте речі з характером, не просто зовнішній блиск. У вас команда справжніх професіоналів. Хотів би бути її частиною.
Анна підвела очі. У ньому щось змінилося — зникла колишня зверхність. Сидів з погаслим поглядом, наче життя вичавило з нього останні сили.
— А з дизайном ви маєте справу? — уточнила вона.
— Якщо чесно, майже не маю, — ледь помітно посміхнувся він. — Але я швидко вчуся, все схоплюю на льоту. І ще…
Він замовк, як перед стрибком — наче збирався з духом.
— Анно, я повинен вибачитися. За ті слова. За все, що між нами було.
Вона дивилась на нього спокійно, без сліду емоцій. Колись, два роки тому, вона мріяла про цю сцену, прокручувала її в голові ночами: що він скаже, як вона відповість, чи пробачить, чи принизить у відповідь.
А тепер — порожнеча. Відчуття, ніби зустріла когось з чужого минулого.
— На жаль, — сказала вона, зачиняючи папку з його документами, — ми не можемо розглядати вашу кандидатуру. Поєднання особистого й професійного в нашій студії — виключене.
Ігор здригнувся, наче від ляпаса. По його обличчю пробіг нервовий спазм, очі потемніли.
— Ось як, — прохрипів він, міцно вчепившись у підлокітники. — Значить, ти вирішила помститися? За старі образи?
— Зовсім ні, — її голос залишався рівним. — Це суто професійне рішення. Нічого особистого.
— Нічого особистого?! — в голосі прорізався злісний надлом. — Та ти ж… ти просто насолоджуєшся моментом! Мстишся! А я думав…
— Що я досі «ніхто» без тебе? — підняла брову Анна. — Як бачиш, усе інакше. Дякую, співбесіда завершена.
Ігор різко підвівся, зачепив стакан з водою — рідина розлилася по столу, зіпсувавши кілька документів.
— Ти пошкодуєш, — прошипів він, хапаючи портфель. — Світ бізнесу тісний.
— Не сумніваюсь, — стримано відповіла вона. — Світлана проведе вас.
Він вискочив із кімнати, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. З коридору донеслось приглушене прокляття.
Анна поглянула на розмочені папери. Але замість тріумфу чи задоволення відчула лише полегшення — наче вийняла з душі давній уламок скла.
Коли вона повернулась у свій кабінет, Світлана нерішуче запитала:
— Усе добре? Той чоловік був… дещо дивний.
— Все прекрасно, — відповіла Анна, і вперше за довгий час це була чиста правда.
Після його відходу вона підійшла до вікна. Внизу вирувало місто: поспішали перехожі, гуділи авто, на каштанах розпускалося листя. У відображенні скла вона побачила обличчя — обличчя жінки, яка вже нічого не боїться.
«Ти ніхто без мене».
Ці слова більше не мали сили. Тепер вони були просто тінню з минулого, яку можна спокійно відпустити.
Анна посміхнулась і повернулась до свого столу. Її чекав новий проєкт, її команда, її життя.
Її особисте, створене з нуля, справжнє життя.
