Фарфорова цукорниця з наївним візерунком із польових квітів стояла на звичному місці, але тепер здавалася мені потворною пащею, що ось-ось виплюне отруту.
Ще вчора я бачила, як Аліна, дружина мого сина, з ангельською усмішкою висипала туди білий порошок із маленького пакетику, затиснутого в пальцях.
Рік. Цілий рік я повільно зникала, перетворювалась на тінь. Слабкість, туман у голові, постійна нудота, яку лікарі пояснювали «віковими змінами» та «психосоматикою».
Я й сама майже повірила. Але причина мого згасання була не у віці. Вона стояла на кухонному столі.
— Мамо, ви знову нічого не їли? — голос Аліни був нудотний, наче патока, обволікав і душив. — Вам же потрібні сили. Діма так переживає.
Вона поставила переді мною тарілку з вівсянкою. Ложка цукру вже біліла в центрі густої маси. З тієї самої цукорниці.
Я дивилася, як крупинки тануть, і відчувала, як холод повзе по спині.
— Дякую, Аліно. Щось не хочеться, — мій голос прозвучав глухо, але на диво твердо.
— Ну що ви знову починаєте! Ми ж домовлялися, що ви мене слухатиметесь. Заради Діми.
Вона сіла навпроти. Ідеальний манікюр, співчутливий погляд великих карих очей. На мить я засумнівалася — може, це справді лише хвороблива уява?
Але я чітко пам’ятала її крадькома швидкий рух біля столу, коли вона думала, що я ще в ліжку. Тоді вона не усміхалася.
— Аліно, нам треба поговорити, — почала я, відсуваючи від себе тарілку.
— Звісно, матусю. Я вся увага.
— Думаю, вам із Дімою час жити окремо. У вас же є своя квартира.
Усмішка не здригнулася, але погляд став жорстким, оцінювальним. Так дивляться на річ, що раптом вийшла з ладу.
— Як ми вас залишимо? У вашому ж стані? Ви ж без нас і кроку ступити не зможете. Діма цього ніколи не дозволить. Він вас надто сильно любить.
Вона вимовила це «любить» із натиском, ніби це був незаперечний козир. І це справді був козир.
Мій син, мій Діма, який бачив у цій жінці ангела-охоронця для своєї безпомічної матері.
— Я просто хочу спокою, — сказала я щиро.
— Це не ви говорите, а ваша хвороба, — м’яко відрізала вона. — Ми вас поставимо на ноги. До речі, Діма знайшов чудового нотаріуса. Ми вирішили, що варто оформити дарчу.
Щоб потім, ну… самі розумієте… було менше клопоту. Виключно для вашого спокою.
Вона говорила про моє майбутнє, про мою смерть, так само просто, як про купівлю хліба. Хижачка, що майже загнала жертву.
— Я подумаю.
Увечері, дочекавшись, коли вони з Дімою підуть у кіно, я надягла рукавички. Висипала весь вміст цукорниці в пакет.
У сміттєвому відрі знайшла той самий крихітний пакетик, із якого Аліна принесла порошок. Він був не порожній.
Усередині залишилося трохи речовини. Я обережно пересипала її в скляну баночку з-під ліків і сховала.
Тепер я знала, що ця боротьба буде не на життя, а на смерть. І я більше не була слабкою. Я стала матір’ю, яка захищає свого осліпленого сина.
Моє життя перетворилося на шпигунський трилер. Я їла тільки те, що готувала сама, зачиняючись на кухні.
На всі питання Аліни відповідала з усмішкою: «Вирішила сісти на дієту, доню. Лікар порадив». Таблетки приймала лише з тих упаковок, що відкривала власноруч.
Аліна спостерігала. Її маска турботи тріщала по швах. Одного разу я бачила, як вона підмінила мої таблетки від тиску на якісь інші, дуже схожі.
«Ой, матусю, я просто хотіла вам допомогти, розкласти по коробочках, а ви все переплутали», — щебетала вона, коли я зловила її за руку.
Увечері відбулася важка розмова з сином.
— Мамо, що відбувається? Аліна каже, у тебе параноя. Ти звинувачуєш її в тому, що вона плутає твої ліки. Ти розумієш, як їй прикро? Вона ночами не спить, шукає для тебе найкращих лікарів, а ти…
— Діма, вона мене обманює.
— Перестань! — він підвівся. — Їй було б набагато простіше сидіти у своїй квартирі, а не возитися з тобою! Вона робить це з любові до мене! І до тебе! Чому ти не можеш просто прийняти нашу турботу?
Я дивилася на нього й розуміла: він не чує. Він повторює її слова, її інтонації.
Будь-яка спроба відкрити йому очі сприйматиметься як старечий маразм.
Апогей настав у день із нотаріусом. Вони прийшли без попередження.
— Матусю, сюрприз! — проспівала Аліна. — Це Петро Сергійович. Ми вирішили не зволікати з дарчою.
Діма стояв поруч, відводячи очі. Йому було соромно, але він підкорився. Вони мене обклали.
Я повільно відклала книжку.
— Яке дивне співпадіння. Саме сьогодні зранку я говорила з одним давнім знайомим — Ігорем Матвійовичем. Він — адвокат. І порадив мені, у моєму «стані», на час усіх юридичних розмов вмикати диктофон. Бо будь-які угоди, укладені під тиском чи з особою в уразливому становищі, легко оскаржуються. Я вказала на старенький кнопковий телефон на столі. Маленький червоний вогник сигналізував: запис увімкнено.
Обличчя Аліни змінилося в одну мить. Усмішка сповзла, відкривши хижу гримасу.
— Навіщо? — прошипіла вона.
— Просто для власного розвитку, — відповіла я й перевела погляд на сина. — Дімо, я нічого підписувати не буду. Петре Сергійовичу, вибачте, що витратили ваш час.
Погляд Аліни спалахнув ненавистю. Вона зрозуміла, що тепер правила гри змінилися.
Після того випадку вона затаїлася. Але я відчувала — це лише затишшя. Вона вдарить у найболючіше місце. І недовго чекати довелося. Повернувшись із поліклініки втомлена й роздратована, я побачила прочинені двері до своєї кімнати. Звідти долинав знайомий звук — шелест рваного паперу.
Аліна сиділа на підлозі й розривала мої листи, фотографії, дитячі малюнки Діми — усе, що складало моє життя. Вона не прибирала — вона стирала моє існування.
— Навіщо вам цей мотлох? — кинула вона, не обертаючись. — Все одно скоро не знадобиться.
У той момент у мені щось померло. І водночас народилося — крижане, тверде, мов лезо. «Досить».
Я мовчки пішла на кухню. Руки не тремтіли. Дістала баночку, насипала порошок у чашку, залила обидві гарячою водою. Коли повернулася, Аліна насторожено зиркнула.
— Я принесла чаю. Бачу, ви втомилися.
— Боїшся? — посміхнулася я. — І правильно.
Я набрала номер. Але не сина. Адвоката.
— Ігоре Матвійовичу, я готова. Роблю, як ви радили.
Потім зателефонувала Дімі.
— Синочку, приїжджай негайно! Аліна зачинилася в мене, кричить, що більше не може жити, щось випила!
Мій голос лунав надривно. Аліна схопилася.
— Що ти вигадуєш, стара відьмо?!
— Вона знепритомніла! Чашка розбита! — вигукнула я, кидаючи на підлогу чашку з чаєм.
Аліна завмерла, дивлячись на калюжу. Вона все зрозуміла. Але було пізно. Я сіла в крісло й чекала.
Діма влетів у кімнату блідий як стіна. Його очі бігали від мене до Аліни, до уламків, до порваних фото.
— Мамо?.. Що тут сталося?..
— Вона хотіла мене отруїти! — одразу закричала Аліна. — Вона божевільна! Хотіла мене вбити!
— Це правда, мамо? — голос сина тремтів.
Я мовчки підійшла до нього.
— Подивись, синку. Не на мене. На підлогу. Ось твій перший букварик. Ось лист від батька з лікарні. Вона знищувала не мене. Вона знищувала тебе.
Діма схилився, підняв обривок. Його обличчя скам’яніло.
— Аліно… навіщо?
— Це ж мотлох! Я хотіла допомогти! — кричала вона.
— А це теж допомога? — я простягла йому баночку з порошком. — Рік, Дімо. Цілий рік вона мене цим годувала.
Згадай, як вона «випадково» губила рецепти від гарних лікарів. Як відмовляла тебе везти мене на обстеження в інше місто. Згадай!
Він мовчки дивився на баночку, потім — на дружину. Образа, огиду й шок змінювало розуміння.
— Це… правда? — прошепотів він.
Аліна мовчала. Вона програла.
У двері подзвонили. Не поліція. Ігор Матвійович з двома кремезними чоловіками. А вже за ними — слідчі, яких він викликав заздалегідь.
— Я адвокат Анни Вікторівни, — представився він. — Прошу зафіксувати спробу отруєння й можливе шахрайство. Є підстави вважати, що громадянка Аліна систематично шкодила здоров’ю моєї підзахисної з метою заволодіння майном. Прошу вилучити баночку та зразки з підлоги.
Аліна впала на підлогу. Не від жалю. Від краху.
Ми з Дімою залишилися самі. Він опустився на коліна, збирав клаптики. Його плечі тремтіли.
Я не заспокоювала. Просто сіла поруч і допомагала. Ми обидва заплатили надто високу ціну за прозріння. Але лише так іноді можна вирватися з солодкої, смертельної мли.
Минуло три роки. Іноді мені здається, що та жахлива історія трапилася не зі мною, а з кимось іншим. Я дивлюся у дзеркало й бачу не змучену тінь, а сильну жінку з ясним поглядом.
Здоров’я повернулося поступово. Але з ним — і спокій. Душевний. Найцінніший.
Аліна отримала реальний термін за замах на вбивство з корисливих мотивів.
Діма довго ходив, ніби роздавлений тягарем зради. Ми багато говорили. Інколи зі сльозами. Він просив пробачення, що не бачив, не чув, не вірив. Але я не тримала зла. Він був жертвою, як і я — лише його вдарили не отрутою, а в саме серце.
Цей шрам залишився з ним назавжди, але він зробив його дорослішим, мудрішим, уважнішим. Рік тому він привів до мене Катю. Тиху, щиру дівчину з теплими очима.
Я дивилась на неї з тривогою, несвідомо шукаючи фальш. Але її не було. Катя не намагалася мені сподобатися, не прикидалася. Вона просто була. Приносила улюблені книжки, мовчки сідала поруч, і ми дивилися у вікно — це мовчання було теплим.
Сьогодні неділя. Квартира пахне печеними яблуками і корицею — Катя пече шарлотку за моїм рецептом.
— Анно Вікторівно, подивіться, пиріг піднявся? — чую її голос.
Захожу до кухні — вона з Дімою стоять біля духовки. Він обіймає її за плечі, а вони дивляться на пиріг, як на диво. Їхнє щастя — не показне. Воно справжнє. Наповнене довірою.
— Піднявся, доню, ще й як, — усміхаюсь. — Головне — не відкривай духовку завчасно.
— Я пам’ятаю. Ви казали, він примхливий.
Вона пам’ятає. Вона чує. Для неї мій досвід — не сміття, а цінність.
Ми сідаємо пити чай. Діма ставить на стіл нову цукорницю — просту, білу. Я спокійно кладу ложку цукру в чашку. Страх зник. Лишилося розуміння, до чого можуть бути здатні люди. Але разом з ним прийшло й інше — знання, як виглядає справжнє тепло.
— Мамо, ми тут подумали, — каже Діма, тримаючи Катю за руку. — Може, на вихідні поїдемо на дачу? Усі разом.
Я дивлюся на свого сина, який навчився бачити глибше. На його дружину, яка принесла світло. І розумію — нас не зламали. Нас очистили.
І це тихе, справжнє щастя — найбільша нагорода.
Якщо вам сподобалась ця історія — напишіть, що думаєте. Мені буде дуже приємно!
