— Мамо, а що, винести сміття було так важко? Пакет уже третій день біля дверей стоїть. Ти ж цілий день вдома сидиш, нічого ж не робиш!
Ось так — з порога! Галина Семенівна аж завмерла з рушником у руках. Щойно витерла останній з дванадцяти бокалів у старій кришталевій шафі. Просто так, щоб блищало. Щоб у домі було затишно.
Вона мовчки підняла очі на свою донечку. Аню, свою дорослу, тридцятирічну, розумну Анечку. У модному пальті, з дорогою сумкою, змучену після офісу. Обличчя гарне, але губи вічно стиснуті — ніби щойно лимон з’їла.
А в самої Галини Семенівни спина ниє — килимки сьогодні тягала, чистила, під диваном мила. Коліна болять — нову Анину шовкову блузку руками прала, боялася в пральній машині зіпсувати.
А пальці? Пальці досі пахнуть часником. Вона ж котлетки робила — курячі, Анині улюблені, з ніжним пюре. Аромат по всій квартирі стоїть — такий домашній, теплий…
— Я… я закрутилася, Аню, — тихо мовила Галина Семенівна. І серце її опустилося десь у район ниючих колін.
Ні тобі «дякую, мамо, як смачно пахне». Ні «як ти, не втомилася?» Зразу докір. Наче вона не мати, а служниця. Або робот-пилосос, у якого програма збилася.
— Ага, закрутилася… — хмикнула Аня, знімаючи свої дорогущі туфлі просто в коридорі. — А я з восьмої ранку на ногах! Наради, звіти, начальник — як звір. Додому приповзаю — мрію лише про одне: відпочити. А тут — гора сміття при вході. Прекрасно!
Вона пішла на кухню, навіть не глянувши на матір. Сумку — хрясь на стілець, кришку з каструлі — дзень.
— О, котлети. Ну, хоч щось.
«Хоч щось»… Галина Семенівна так стиснула рушник, що аж кісточки побіліли. У горлі став ком, що ні вдихнути, ні видихнути.
Ох, як же хотілося крикнути!
Розповісти, що її «нічогонероблення» почалося о шостій ранку, коли вона по морозу тягнулась на ринок за свіжим м’ясом для тих самих котлет.
Що потім прасувала ті самі Анині офісні сорочки, бо «мам, у тебе виходить краще, без складочок». Що платіжки ходила оплачувати, годину в черзі простояла, бо у Ані «немає часу на цю дурню».
Що сіла вона буквально пів години тому!
Але вона мовчала. Бо навіщо? Аня ж не почує. Вона ніколи не чула.
Згадалося, як минулого тижня було. Аня телефонує з роботи:
— Мам, привіт! Слухай, пам’ятаєш мою білу сорочку, улюблену? Я її в прання кинула. Попери, будь ласка, мені завтра на зустріч.
— Аню, та вона ж лежить із кольоровими речами… — обережно почала Галина Семенівна.
— Ой, мам, ну дістань! Що тобі, важко? Ти ж удома!
І дістала. І випрала. Руками.
А історія з фіранками? Аня зайшла, носом повела:
— Щось у нас пильно, мам. Дихати нічим.
І пішла в кімнату, в телефон уткнулася. А Галина Семенівна наступного дня, стогнучи, лізла на драбину, знімала ті важкі штори.
Прала, а потім прасувала їх, ще вологі, просто на вазі — щоб жодної зморшки. Ввечері Аня зайшла на кухню:
— О, стало свіжіше. Молодець, мамо.
І все. «Молодець, мамо». Наче собачці сказала: «Фас!» — і та принесла капці.
Усю ніч Галина Семенівна пролежала, дивлячись у темну стелю. Не плакала. Здається, сльози скінчилися.
Просто висохли десь глибоко всередині, перетворившись на гірку сіль. А замість них у душі розросталася дзвінка порожнеча.
І ось, під самий ранок, коли за вікном посвітлішало, ця порожнеча раптом стала рішенням. Чітким, холодним і простим, як морозне повітря надворі. Досить. Її чаша терпіння була переповнена до краю.
Наступного ранку Аня прокинулася не від звичного аромату кави, а від ядучого смороду. Гар!
Вона аж підскочила на ліжку — серце в п’яти пішло. У їхній квартирі завжди пахло або маминими млинцями, або свіжозвареною кавою. А зараз — ніби проводка загорілася.
Вона босоніж вискакує на кухню, а там… Картина маслом, просто сюр.
За ідеально чистим столом, без крихт і каструль, сидить її мама. У гарному велюровому халаті — тому самому, що «на особливий випадок берегла». З охайною зачіскою, ніби в театр зібралася. І повільно, з гідністю, сьорбає чай зі своєї улюбленої чашки з незабудками. І читає книжку.
А на плиті — порожньо. Ні кашки, ні омлету. Лише з тостера стирчать дві обвуглені скибки хліба, як чорні язики. Ось він — джерело смороду.
— Мамо? Що сталося? У нас пожежа? — видихнула Аня, озираючись.
Галина Семенівна дуже повільно відірвалася від книги. І всміхнулася такою світлою, спокійною, майже блаженною усмішкою, що Аню мороз пробіг по спині.
— Добрий ранок, донечко! — голос у мами рівний, лагідний. — Ні, яка ж пожежа. Це я просто вирішила скористатися твоєю вчорашньою порадою. І теж трошки «нічого не робити».
Аня застигла, кліпаючи віями.
— У сенсі? А… а сніданок?
— А сніданок, люба, тепер твоя турбота, — кивнула мама, зробивши ковток чаю. — Як і вечеря. І обід на вихідні. І прибирання. І прання. І, звісно ж, винос сміття, — на останньому слові Галина Семенівна зробила легкий, але виразний наголос.
— Розумієш, доню, я свій вклад у цей дім уже зробила. Сорок років на заводі від дзвінка до дзвінка, а потім друга зміна — вдома, безкоштовно. Все. Від сьогодні я офіційно на пенсії. І не тільки державній, а й домашній. А ти в нас тепер доросла, самостійна господиня.
Аня відкрила рота — і застигла. Вона дивилася на маму, на її спокійне обличчя, і не впізнавала її. Де поділася її вічно метушлива, трохи винувата, завжди готова зірватися на перший поклик матуся? Перед нею сиділа зовсім інша — відсторонена, незнайома жінка.
— Ти… ти жартуєш? — нарешті прошепотіла вона, і голос зірвався. — Мамо, це що, такий жарт?
— А я схожа на жартівницю? — з витонченістю перегорнула сторінку мама. — У мене, знаєш, раптово з’явилося стільки вільного часу. Прямо не знаю, куди його подіти. Хочу записатися в бібліотеку. На йогу для пенсіонерів — кажуть, дуже корисно для спини. На курси крою і шиття, можливо. Виявляється, життя триває.
— Але ж… я ж працюю! — майже зойкнула Аня. — У мене наради, дедлайни! У мене немає часу на все це!
— Я теж усе життя працювала, Анечко, — спокійно відповіла мама. — А потім приходила додому — і до другої плити. Нічого, ти впораєшся. Ти ж у мене розумниця, здібна дівчинка.
Галина Семенівна знову занурилася в книжку. Завіса. Розмова завершена.
Аня залишилася стояти посеред кухні, мов вражена громом. Її погляд заметушився по кімнаті — і вперше в житті вона бачила все по-справжньому.
Ось на мийці стоїть її вчорашня тарілка з-під котлет, яку вона, звісно ж, полінувалась прибрати. Ось у кутку на стільці лежить її біла сорочка з плямою від кави.
«Мам, застираєш?» — уже крутилося на язиці за звичкою. Ось той самий пакет зі сміттям біля дверей, що став останньою краплею.
Вона смикнула дверцята холодильника. Порожньо. Ну, тобто, майже. На полиці стоїть мамина баночка кефіру, пачка сиру і самотній лимон. Ні супу в каструлі. Ні нарізаної ковбаски для бутербродів. Нічого.
І тут до неї дійшло. Не просто дійшло — на неї обвалилося, мов крижаний водоспад.
Її мама, яку вона вважала ледаркою, насправді була серцем цього дому. Тією невидимою силою, що перетворювала голі стіни на тепле й живе гніздечко.
Це завдяки її чарівності з порожнього холодильника з’являлася вечеря. Завдяки її турботі в домі сяяла чистота, ніби з повітря створена.
Аня давно перестала це помічати, приймаючи все як належне. Мама стала просто зручним, звичним фоном. Який раптом вимкнули.
Липкий, крижаний жах скував Аню. У цю мить вона все зрозуміла: мама зробила це навмисне. Щоб донька нарешті прозріла. Щоб вона — її Анюта! — побачила правду.
Бо Аня — безпорадна. Вона не приготує тих котлет, не зможе! І поняття не має, як не зіпсувати улюблені блузки в пральній машині.
Вона навіть не знає, куди приходять ці дурні платіжки! Вся її «успішна», доросла, така самостійна «життя» — виявилось жалюгідною ілюзією.
Просто мильною бульбашкою. Надутою щоденною, цілодобовою, неоплачуваною працею її мами. Працею, яку Аня так жорстоко знецінила.
І одне-єдине необережне, зле, кинуте з порога слово зламало все. Просто взяло — і вимкнуло рубильник.
Ну й почалося для Анечки персональне пекло на землі. Перший же день був катастрофою. Вона запізнилася на роботу, бо пів години боролася з туркою, зрештою заливши плиту і обпікшись. Увечері, зла й голодна, давилась сухим бутербродом — на готування не було ні сил, ні, чесно кажучи, умінь.
А Галина Семенівна? А що Галина Семенівна. Повернулась із поліклініки.
— Анечко, я на лікувальну фізкультуру записалась, — повідомила вона, знімаючи взуття. — Лікар каже, якщо спиною займатись, вона й боліти перестане. Уявляєш?
Аня щось злобне пробурмотіла у відповідь, не відриваючись від телефону.
Другий день був ще гіршим. Аня вирішила попрати. Закинула в машинку все, що накопичилось, насипала порошку на око й увімкнула найшвидший режим. Результат? Її улюблена бежева шовкова блузка покрилася синіми розводами від джинсів, а все біле білизна стало якесь сіророжеє.
— Мамо! — закричала вона, витягуючи з барабана цю катастрофу. — Що з моєю блузкою?!
Галина Семенівна визирнула з коридору у ванну. Вона щойно зібралася йти на прогулянку до парку — в новенькому зручному спортивному костюмі.
— Не знаю, доню, — спокійно відповіла вона. — Це ж ти прала. Може, режим обрала неправильний. В інструкції, здається, все чітко написано.
Увечері Аня повернулася з роботи змучена, роздратована, єдине, чого хотіла — впасти на диван і забутись. Але замість тиші її зустрів гучний, заливистий мамин сміх.
Такий щирий, такий живий, що Аня не чула його вже, мабуть, роками. Вона зазирнула на кухню. Галина Семенівна сиділа за столом з ноутбуком і з захопленням базікала по скайпу зі своєю подругою з Саратова.
— …і уявляєш, Людочко, він так і стояв з тими айстрами, а трамвай — бах! — поїхав! Ой, не можу! — реготала Галина Семенівна, витираючи сльози з очей.
— Галька, я ж пам’ятаю твого Вітьку! В нього ж усе вічно шкереберть! Ой, до сліз просто! — лунав голос з динаміка. — Слухай, ти прямо голосом помолодшала! Що, таки пішла на ту свою лікувальну фізкультуру?
— Авжеж! — з гордістю відповіла Галина Семенівна. — І ходжу! Тренер, звісно, не дає розслабитись, спина тріщить, але він каже, що за місяць буду новенька. А ще я в бібліотеку записалась, уявляєш? Просто біля дому. Там стільки всього — очі розбігаються!
— Галя, я своїм вухам не вірю! Нарешті! Скільки років я тобі казала: «Галя, поживи для себе!» А твоя Анечка, принцеса? Напевно, незадоволена?
Галина Семенівна на мить посерйознішала й зітхнула, але якось легко, без колишньої важкості.
— А Анечка вчиться, Людо. Самостійності. Вона ж уже доросла. Думаю, впорається.
Аня, яка стояла в дверях, відчула, як щоки палають від сорому.
— Давним-давно пора! — безапеляційно відрізала подруга. — А то ж як вони, діти — сядуть на шию та ще й ногами звісять, якщо вчасно не струсонути! Ти їй і перше, і друге, і компот, а вона тобі що? «Мам, ти ж удома!» Знаємо, проходили. Все ти правильно зробила, Галь! Жорстко, але влучно! Може, хоч тепер цінувати почне.
— І я так думаю, Людочко. Було страшно, чесно. Але я така втомлена…
— Все, забудь! Тепер тільки вперед! А давай я до тебе на тиждень приїду, а? І в театр сходимо, і погуляємо, як у молодості!
— Людо, давай! Звісно, давай! — засяяла Галина Семенівна. — Я тобі завтра зателефоную, домовимось!
Вони попрощалися, і Галина Семенівна закрила ноутбук. Вона виглядала спокійною, відпочилою, щасливою.
Аня дивилась на неї, потім перевела погляд на кухню. Там панував ідеальний порядок. Її мамин порядок. Вимита чашка та тарілка сяяли на сушарці.
А її власний посуд — уже третій день як утворив в раковині цілу вежу. Німий докір її байдужості.
На третій день Аня не витримала. З тугою подивилась на купу брудних тарілок, на майже порожній холодильник — бутерброди вже не лізли до горла.
У магазині вона купила пачку пельменів. Ну хоч пельмені зварити — це ж елементарно!
Закинула у киплячу воду, помішала один раз і пішла телефонувати подрузі — поскаржитись на життя. Повернулась за двадцять хвилин. У каструлі плавала сіра клейка каша з клаптями тіста — замість пельменів.
Вона виклала це на тарілку, сіла і застигла. І щось у ній тріснуло.
Сльози хлинули самі. Одна, друга… Вона сиділа над розвареною масою й ридала. Від голоду, втоми, безпорадності і — головне — від нестерпного сорому.
Галина Семенівна зайшла на кухню, налила собі склянку води. Побачила згорблену спину дочки, почула її всхлипи.
Серце, звісно, стислося. Але вона мовчала. Витримала. Заради них обох.
Аня підняла заплакане, червоне, опухле обличчя.
— Мам… — прошепотіла вона.
Галина Семенівна мовчки сіла навпроти.
— Мамо… прости мене.
— За що ти просиш вибачення, Аню? — тихо, але впевнено спитала мати.
— За все… — голос тремтів. — За сміття. За сорочки. За те, що я… я така невдячна. Я сліпа дурепа. Я ніколи не бачила. Розумієш? Ніколи! Я думала, що воно все… саме собою. Що чистота з’являється сама, а вечеря — це просто звичка. Що ти просто існуєш, аби все це було. Я не цінувала. Взагалі нічого. Приходила і вимагала… Я…
Вона не змогла договорити. Заплакала вголос, як мала дівчинка, яку застукали за чимось соромним.
І тоді Галина Семенівна встала, підійшла і вперше за ці три нескінченні дні обійняла доньку. Міцно-міцно, як у дитинстві.
— Тихо, моя хороша. Ну, що ти… — гладила вона Аню по волоссю. — Я не злюсь. Я просто… дуже втомилась. Розумієш? Дуже.
Того вечора вони просиділи на кухні до опівночі. І вперше за багато років по-справжньому поговорили. Аня, схлипуючи, розповідала про тиск на роботі, про страх не впоратись, про злість, яку несвідомо приносила додому.
А Галина Семенівна — про свої забуті мрії, про подруг, яких загубила, про хвороби, на які не було часу, і про те, як самотньо їй було вдвох з донькою під одним дахом.
Наступного ранку Аня встала о шостій. Знайшла в інтернеті рецепт сирників, який колись зберігла в закладках.
Провозилася з ними майже годину, замастила борошном пів кухні, половина сирників прилипла до сковорідки, решта вийшли кривими й трохи підгорілими. Але вона зробила їх. Сама.
— Мамо, йди снідати! — гукнула вона, і в її голосі звучала і невпевненість, і гордість.
Галина Семенівна зайшла на кухню. Побачила доньку, вимазану в борошно, і тарілку з цими смішними, але рідними сирниками.
І на її обличчі з’явилася та сама, справжня, тепла усмішка, якої Аня не бачила вже дуже давно.
Вони сіли за стіл. Аня полила сирники сметаною і подала тарілку матері.
— Пригощайся.
Це був найсмачніший сніданок у їхньому житті. Дім оживав. Але тепер цю систему підтримки вони триматимуть удвох.
