— І що вам, жінкам, усе нейметься? Що тебе не влаштовує?
Після спекотного літа настала холодна й волога осінь із пронизливими вітрами та безперервними дощами.
На зворотному шляху додому, втомившись від вітру й набридливого мжичіння, Поліна зайшла до магазину, щоб перепочити від негоди, а заодно купити щось на вечерю. Тут було тепло, світло й сухо. Вона повільно ходила між стелажами, розглядаючи упаковки.
Поліна набрала цілий кошик продуктів. В овочевому відділі взяла лимон і гроно винограду. Уявила, як сяде з ногами на м’який диван перед телевізором, питиме гарячий чай із лимоном, по одній куштуючи виноградинки. А може, й трохи вина вип’є, щоб швидше зігрітися.
Вона зупинилася біля стелажа з ковбасами та сосисками, розмірковуючи, що обрати. Зараз вона з’їла б і те, й інше. Зранку макової зернини в роті не було. Поліна ковтнула слину й потяглася за ковбасою, адже її не треба варити. Її рука торкнулася іншої простягнутої руки, що теж тяглася до того самого батона.
Поліна відсмикнула руку, повернула голову й побачила поруч високого, красивого чоловіка. Модна стрижка чорного волосся з ледь помітною сивиною на скронях, карі очі, повні рожеві губи. До того ж у чорному пальті. Усе, як вона любить.
— Вибачте, — сказав чоловік, показавши усмішку рівних білих зубів.
«Голлівуд відпочиває. Як із обкладинки глянцевого журналу. Невже такі ходять у звичайний магазин за ковбасою?» — подумала Поліна. Її кинуло в жар від усмішки красеня. Вона насилу відвела погляд і відійшла від стелажа. «Уставилася, як теля на нові ворота», — дорікала собі дорогою до каси.
Поглянула на своє відображення у вітрині з напоями й жахнулася. «Господи, яка ж растрьопа. Що він подумав про мене? Але яка різниця? Де він, а де я».
Викладала продукти з кошика на стрічку каси. Поруч хтось поклав майже те саме, ще й ковбасу. Напевно, вона занадто довго дивилася на чужі продукти, бо поруч прозвучало:
— У нас із вами однакові смаки, не знаходите?
Поліна знову побачила красеня та його білозубу усмішку.
— Причому тут смаки? Звичайний набір продуктів. Половина покупців із такими ж, — сказала Поліна й відвернулася, згадавши, що виглядає, як мокра курка.
— Так, дійсно, — погодився він.
«Я вся розтріпана від вітру, а він, наче щойно з перукарні». Вона уявила, які у нього на дотик пружні волосся, й одразу одернула себе. «Угледіла красеня й розпустила слину? Закатай губу. Він не для тебе».
Поліна склала продукти в пакет, оплатила покупки й, змусивши себе не дивитися на красеня, попрямувала до виходу. На вулиці порив вітру вдарив у обличчя, ніби помстився за втечу в укриття. Вона вже й забула, яка погода надворі. Позаду відчинилися двері.
— Так, погода не для прогулянок. Ви тут поряд живете? — запитав красень, що вийшов слідом.
— А що? — насторожилася Поліна.
— Просто я на машині. Міг би вас підвезти.
Поліна не знала, що відповісти. «Напевно, знає, як діє його краса на жінок. На маніяка не схожий», — розмірковувала вона. «А ти багато бачила маніяків у своєму житті?» — запитав внутрішній голос. «Це перший», — зізналася Поліна. «І що, не сядеш? Підеш під дощем? Не будь дурною, погоджуйся».
— Якщо й маніяк, то гарний, — подумала Поліна й розсміялася.
Вони спустилися сходами ґанку, і він відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння.
— Прошу. Давайте пакет, покладу назад, зручніше буде.
У салоні було тепло, сухо й затишно. Чоловік сів поруч, завів двигун.
— Куди вас відвезти? — запитав він, дивлячись на Поліну.
— Вулиця Крилова, будинок шістнадцять. Це в напрямку вокзалу, — уточнила Поліна.
— Знаю, — сказав він і рушив.
— Я Ігор, а як вас звати? — запитав він.
Поліна хотіла відповісти щось на кшталт: «Звуть Поля-забавляля», але подумала, що це буде занадто по-дитячому. І чого це вона так нервується через нього? Він же не винен, що народився таким красивим.
— Поліна, — сказала вона нарешті.
— Яке гарне ім’я. У дитячому садку мені подобалася дівчинка, її теж звали Поля. Я навіть обіцяв одружитися з нею.
— І що, одружилися? — усміхнулася Поліна.
— Ну… Це ж було в дитячому садку.
Поліна тільки зараз звернула увагу на тиху музику в салоні. А вона завжди звучала, чи це вона просто була занадто захоплена його зовнішністю, щоб помітити?
Вона відчула не лише мелодію, але й запах натуральної шкіри та ще чогось невловимо приємного. Їй здавалося, що до неї повернулися всі відчуття. Вона трохи посунулася на сидінні, вмощуючись зручніше.
— Який під’їзд? — запитав Ігор.
Поліна тільки зараз зрозуміла, що вони вже біля її будинку. «Ну й швидкість», — подумала вона, хоча була готова їхати довше. «Розмріялася. Закатай губу», — наказала вона собі подумки.
Машина зупинилася, Поліна вийшла назовні під пронизливий вітер.
— А продукти? — окликнув її Ігор, вийшовши з машини з пакетом у руках.
— Дякую, — сказала Поліна, прийняла пакет і, не піднімаючи на нього очей, пішла до під’їзду.
Вона довго не могла витягнути ключі з кишені, нарешті відчинила двері й швидко заскочила всередину. Лише там зітхнула з полегшенням і почула шум двигуна. Він чекав, поки вона зайде.
«Господи, на кого я схожа? — думала Поліна, дивлячись у дзеркало в ліфті. — Такі чоловіки не можуть бути самотніми. Напевно, одружений на такій самій красуні, має дитину, яка його копія, або навіть не одну. Підвіз — і забудь».
Відтоді вона щодня заходила в магазин дорогою додому, але більше його не зустрічала.
А через два дні побачила його машину біля свого під’їзду. Спершу подумала, що помилилася. Номерів не запам’ятала, але авто здалося знайомим. Інтуїція підказала, що це він. Чекала й сподівалася. «То що, все-таки маніяк?» — жартома подумала вона.
Ігор вийшов із машини.
— Я вас чекаю, Поліно.
— Навіщо?
— Не знаю, не можу вас забути.
— Дитячий садок не дає спокою? — пожартувала вона, хоча одразу пошкодувала. «Зараз образиться й поїде», — подумала вона.
— Можливо, — усміхнувся він. — Ви друга Поліна в моєму житті. Може, це доля? Холодно, сідайте в машину.
Їй би запросити його додому. Але з якої радості? Тож вона сіла в машину. Її відразу огорнув знайомий запах і тиха музика.
— Ви студентка?
— Ні, я вже працюю. Окулістом у поліклініці, — гордо відповіла Поліна.
— Несподівана професія. Робите людей зрячими.
— Просто перевіряю зір. А ви?
— Інженер. Нічого особливого. Ви з роботи? Може, підемо в кафе?
Ще б пак. Треба бути дурною, щоб відмовити такому чоловікові. Поліна, хоч і була дівчиною домашньою, вихованою суворими батьками, вирішила, що в кафе можна.
Вони пили каву, розмовляли ні про що. Поліна танула від його зацікавлених поглядів, білозубої усмішки. Щоб не здатися зовсім підкореною, ставила йому провокаційні запитання. Непомітно перейшли на «ти».
— Ти одружений?
Він на мить задумався.
— Ні. Тобто, розлучений. А у тебе є хлопець?
— Зараз немає, — кокетливо відповіла вона.
Він відвіз її додому. У машині взяв за руку й наблизився до неї.
Поліна на мить застигла, а потім вирвала руку й вибігла з машини, ніби ошпарена.
Влетіла в ліфт, неначе за нею гналися, лаючи себе останніми словами. «Такий чоловік, а я з себе недоторку вдаю».
Тільки на третьому побаченні вона запросила його до себе. І просто в передпокої притулилася до нього, не давши навіть зняти пальто…
Потім вона лежала на його плечі й заздрила сама собі. Ночувати Ігор не залишився. І це навіть добре. Поліна завжди виглядала зранку блідою та втомленою, і їй не хотілося, щоб він бачив її такою. Але заснути довго не могла, згадуючи кожне слово, кожен дотик.
Він приходив до неї два-три рази на тиждень, ночував рідко. Поліна розуміла, що такий красень просто не міг не мати інших жінок. Ймовірно, вона у нього не одна. Або ж він одружений. Хоча обручки на пальці не носив. Але що з того? Коли він був поруч, вона забувала про все. А коли його не було, сумувала і чекала.
Час минав, і вона закохувалася у нього все сильніше. Почала ревнувати до тих інших, які були у його житті, коли він не з нею. Їй хотілося володіти Ігорем беззастережно. Вона втомилася від очікувань і невизначеності.
Одного разу прямо запитала його, чи одружений він.
— Я ж казав, що розлучений, — відповів він.
— Тоді чому ти не залишаєшся ночувати? Чому ми не бачимося щодня? Чому нікуди разом не ходимо?
— Розумієш, усе не так просто. Дружина п’є. Дуже сильно. Ми давно не спимо разом. Квартира моя, я не можу її вигнати. Без мене вона пропаде.
Поліна не повірила. Вона була не настільки наївною. Але розірвати стосунки з ним, припинити ці зустрічі — не могла, хоч і розуміла, що потрібно.
Їй хотілося з кимось поговорити про це, порадитися, поскаржитися. Але з ким? Близьких подруг у неї не було. Нагода випала сама. Наприкінці зміни в її кабінет зайшла старша медсестра. Пацієнтів не було, вони обговорювали робочі питання, коли медсестра раптом сказала:
— Дивлюся на тебе, Полінко: і розумна, і гарна, а сама. Невже ніхто не подобається? Наш хірург на тебе задивляється. Молодий, вільний, ні дружини, ні аліментів. Чим не наречений? Дивись, якась моторна медсестра його перехопить. Або у тебе хтось є? Чого ж тоді незаміжня? Чи одружений той, хто не кличе заміж?
І тут Поліну прорвало, вона розповіла все.
— Що тобі сказати? Одружений він точно, навіть не сумнівайся. Красень, кажеш? Щось тут не те. Жоден чоловік терпіти таке не буде. Це ми, жінки, готові на все заради них. Не можеш кинути, бо любиш, так розумію?
Знаєш номер машини? У мене є знайомий у поліції, попрошу знайти адресу. А там уже сама вирішуй, хочеш знати правду чи ні. І про хірурга подумай, придивись до нього.
Через день старша медсестра поклала перед Поліною папірець із адресою.
Поліна довго вагалася. Що зміниться, якщо вона дізнається, що він одружений чи має ще когось? Вона й так здогадувалася. Чи зможе вона розірвати з ним стосунки? Навряд. Лише пригадає його — і серце починає битись частіше.
Минуло два дні. Поліна знову спробувала поговорити з Ігорем.
— І що вам, жінкам, усе не йметься? Що тебе не влаштовує? Хіба нам погано так? Заміж хочеш? Це ж добре, що нас нічого не пов’язує, крім любові… — говорив він роздратовано, потім одягнувся й пішов.
Поліна довго плакала. А раптом він більше не прийде? Вона не зможе без нього.
У четвер у неї була друга зміна, і вона вирішила вранці піти до нього додому. Можливо, це допоможе їй ухвалити рішення. Будинок знайшла швидко. Постояла біля дверей, прислухаючись. Здавалося, нікого немає. Натиснула на дзвінок. «Для очистки совісті, прийшла ж. І все залишиться, як було». Але двері відчинила струнка симпатична блондинка. Здивовано подивилася на Поліну й мовчки чекала, що та скаже.
З кімнати долинув плач дитини.
— Пройдіть, я зараз, — сказала блондинка і пішла до кімнати.
Поліна постояла, потім зняла пальто, напівчобітки й пішла на кухню, сіла за стіл. Невдовзі повернулася блондинка з малюком на руках. У нього були такі ж чорні очі, як у Ігоря.
— Слухаю вас, — сказала жінка, сідаючи за стіл і саджаючи дитину на коліна.
— Я з поліклініки, — знайшла, що сказати Поліна. Це була правда.
— Може, чаю? — не чекаючи відповіді, господиня увімкнула плиту під чайником, знову сіла й подивилася на Поліну.
— Ви пропустили черговий профілактичний огляд, — сказала Поліна, червоніючи.
— Справді? Ніколи раніше ніхто не приходив і не питав, чому я не прийшла.
— Просто я була на виклику в цьому домі. Ось і вирішила зайти, — збрехала Поліна.
Жінка була старшою, але точно не пила. Симпатична, доглянута.
— Пригадую, пропустила раз. Чоловік був у відрядженні, а надворі злива.
— Часто ваш чоловік їздить у відрядження? — хрипким голосом запитала Поліна.
— Ні, нечасто. Але буває. Я все прошу його змінити роботу, щоб без відряджень. У нас скоро буде друга дитина. Мені самій з двома буде важко.
Від цих слів Поліна вчепилася у стілець.
— Вибачте, мені час. У мене ще виклики, — Поліна встала й пішла до передпокою.
Вона швидко одяглася й вискочила з квартири. Ліфта чекати не стала, поспішно спускалася сходами. Тільки через проліт почула, як зачинилися двері. Вибігла на вулицю й зробила глибокий вдих.
Сіла в маршрутку і набрала повідомлення Ігорю, щоб не приходив, не дзвонив, забув про неї. Що не пробачить йому брехню. Написала, що його дружина не п’є, вони добре живуть і чекають на другу дитину. Відправила повідомлення й додала його номер до чорного списку. Тільки тоді змогла видихнути. Ось і зроблено перший крок. Головне тепер — не думати про нього.
Це було дуже складно. Поліна ледь відпрацювала зміну. Руки тремтіли, а сльози застилали очі, через що вона майже нічого не бачила. Вдома вона голосила в подушку, потім допила вино, яке приніс Ігор, коли залишався у неї на ніч. Тільки тоді змогла заснути.
Наступного дня в коридорі Поліна зіткнулася зі Славіком, хірургом. Вона посміхнулася йому. Він зупинився, радісно здивований тим, що Поліна нарешті звернула на нього увагу.
— В’ячеславе Михайловичу, запросіть мене в кіно. Сто років там не була, — мелодійно сказала Поліна, зазивно усміхаючись.
— Коли? — розгублено запитав Славік.
— Хоч би й сьогодні.
— У мене сьогодні чергування в стаціонарі, — засмучено відповів він.
— Як шкода. Нічого, завтра підемо, — ледь стримуючи сльози, Поліна рушила далі.
І в кіно, і в кафе вони сходили. І ночував він у неї. Поліна всіма силами намагалася забути Ігоря. Але як його забудеш? Іноді вона плакала, а Славік обіймав її і заспокоював. Вона засинала, а він тихо йшов.
Настала весна. Природа оживала, і з нею оживали почуття. Поліна теж ніби прокинулася. Вона раділа сонцю, калюжам, вірному Славіку, який завжди був поруч і не ставив зайвих запитань.
Одного квітневого дня він зробив їй пропозицію. Поліна погодилася. Навіщо тягнути? Ігор не дзвонив і не з’являвся. А Славіка вона обов’язково полюбить, адже його неможливо не любити. Чесний, милий, вірний Славік, який кохав її безмежно. Чого ще чекати? Що ще потрібно?
Ігор зовсім зник з її життя. Було трохи прикро, що він навіть не спробував побачитися чи пояснитися. Але так навіть краще. Весілля святкували наприкінці червня. Падав дощ.
— Це на щастя, до багатого життя, — сказав хтось.
Можливо. Але й тоді падав дощ. А чи було у Поліни те щастя? Самообман.
Через рік Поліна народила донечку. Назвали її Олею, на честь мами Славіка, яка померла десять років тому.
Одного разу вони разом зі Славіком прийшли в поліклініку на плановий огляд малечі. Людей було багато. Поліна відправила Славіка в машину. Навіщо товктися обом? Вона сиділа перед кабінетом лікаря, коли побачила дружину Ігоря. Білявка вела за руку маленьку дівчинку, таку ж світловолосу, як і сама. Вони сіли біля іншого кабінету. Блондинка лише швидко глянула на Поліну й не впізнала її.
Коли Поліна з Оленькою вийшли з огляду, біля блондинки вже сидів Ігор. Поліна пройшла у хол і стала одягати доньку.
— Поліно, пробач мене. Я… — раптом промовив Ігор, підійшовши до неї.
— Вибачте, я поспішаю, — перебила його Поліна, накинула на себе шубу, взяла доньку й майже бігом вийшла з поліклініки. Сніг хрустів під ногами, а з рота вилітали хмарки пари.
Славік вийшов з машини й відкрив перед нею дверцята.
У динаміках тихо грала стара пісня: «Вірю, що всі невдачі зумію здолати, життя віддаючи друзям і шляхам, я зустріну любов, зустріну тебе там, за поворотом, там за поворотом…»
Сидячи в машині, Поліна помітила біля дверей поліклініки Ігоря. Його вигляд був розгублений, винуватий. Чи їй це лише здалося?
Уночі вона притулилася до чоловіка.
— Я кохаю тебе.
— Щось сталося? Я думав, ти ніколи мені цього не скажеш, — Славік притиснув її до себе й поцілував.
— Тепер говоритиму це щодня, хочеш?
— Хочу, дуже хочу…
«Життя — непроста річ. Проблем, розчарувань і неприємностей у ньому завжди вистачатиме. Але щоб вони не заполонили життя повністю, потрібно цінувати й берегти кожну іскру світла й радості. Бути вдячним долі за кожен щасливий момент, адже саме з них складається ЩАСТЯ».
