Хочу поділитися історією, яка сталася зі мною та чоловіком цього літа під час відпочинку. Вона ще раз доводить: не копай іншому яму — сам у неї й потрапиш. Особливо, коли робиш це на очах у тихої, але дуже спостережливої жінки.
Уявіть собі: ми з Миколою не бачили моря, мабуть, років сім. Постійно щось заважало — то внуки маленькі хворіють, то дача виснажує до останнього подиху, то у чоловіка знову тиск скаче. Напередодні відпустки спина боліла від прополки грядок, і я лише мріяла: «Боже, дожити б до того моря». Огородники мене зрозуміють. Але цього року діти зробили нам сюрприз — подарували путівку в турецький готель на річницю весілля.
Щастю не було меж! Заселилися в номер із видом на море, надихатися не могли. Нам багато не треба: чашка чаю на балконі, улюблена книжка, спокій і захід сонця. Тиша, затишок — оце і є наше пенсійне щастя, вистраждане роками праці, городами й безсонними ночами.
Та, як водиться, навіть у меді знайдеться ложка дьогтю. І в нашому випадку вона оселилася в сусідньому номері.
З першого ж дня стало ясно: з сусідами нам не пощастило. В номері поруч жила молода парочка — йому, мабуть, під тридцять, весь у татуюваннях і з м’язами, а вона — худюща, з надувними губами та телефоном, який з руки не випускає.
Цілими днями вони влаштовували фотосесії на своєму балконі, а між ними — вмикали музику так, що вуха в’янули. Бум-бум-бум — від тих басів у мене аж скроні розривались. Хотілося беруші вуха вставити.
Я, звісно, спочатку намагалася не звертати уваги. Молодь, що з них взяти? Але нахабство їх росло з кожним днем. Спочатку почали обговорювати нас уголос просто з балкона.
— Ой, знов ці пенсіонери зі своїм чаєм вийшли! — шипіла вона.
— Дивись, у діда газета в руках! Він реально читає газету у 21-му столітті! — реготав він.
Та не тільки на балконі вони поводилися нахабно. У ресторані теж не давали спокою. Ми з Колею тихенько сідаємо в кутку, беремо відварну курочку, овочі. Спілкуємось поміж собою.
А вони вриваються, мов буря: регіт, гуркіт посуду. Набирають собі тарілки з горами смаженої картоплі, м’яса в жирі, все залите майонезом. І, звичайно, вмощуються поряд.
— Стас, глянь, вони реально їдять варену курку! Як у лікарні! — волала вона на весь зал, копирсаючись у своїй тарілці з креветками.
А він, чавкаючи, додавав:
— Це дієта, мала! Щоб до ста років дожити та внукам мізки виносити!
Микола аж посинів від люті, вилка в руках тремтіла.
— Галя, я зараз до них піду! Немає більше сил це терпіти! — кипів він.
А я його заспокоювала:
— Колю, не варто. Нерви дорожчі. Не чіпай їх, хай буде на їхній совісті…
Та я й сама не знала, наскільки помиляюся.
Але останньою краплею став зовсім інший епізод. Я вийшла на балкон сфотографувати гарну квітку гібіскуса на свій старенький телефон. І тут чую знайомий противний сміх.
— Стас, дивись! Бабуля фоткає натюрморт для соцмереж! Напевно, підпише: «Всім гарного денечка!» — процідила ця нахаба.
У мене, здається, аж руки затрусились, телефон ледь з рук не випав. Не від старості — від злості. Вони глузували не з квітки, не з фото — вони знущались з мого життя. З моїх простих радощів, які я так довго виборювала серед грядок, консерв і хвороб чоловіка.
Ось тоді зникла спокійна і терпляча Галя. Усередині щось клацнуло, і на її місце прийшла інша — зла, рішуча й уважна. А ще — дуже досвідчена. Я не кричала, не лаялася. Я просто чекала.
І доля сама підкинула мені шанс.
Ввечері я сиділа на балконі, дихала прохолодою, коли знову почула знайомий голос. Стас говорив по телефону гучно, навіть не думаючи, що його хтось може почути:
— Так, Дімон, лізь через паркан біля тенісних кортів — там камера не працює. Ми тебе зустрінемо біля службового входу, заведемо в номер. Все буде четко. Їсти, пити — безкоштовно. Браслет не потрібен. Головне — не спались!
О, дівчата, ви б мене бачили в ту мить. Я вся наче кригою вкрилася. Мізки включились на повну. Таки не тільки хамовиті, а ще й дрібні шахраї! План визрів у мене за секунду — простий, законний і дуже ефективний.
Я дочекалась, поки вони підуть, і вирушила на ресепшн. Спину тримала рівно, крок — впевнений. Підійшла до адміністратора, зобразила всю паніку світу на обличчі, руки тремтять, очі круглі:
— Вибачте, що турбую, але я бачила, як якийсь підозрілий молодик перелазив через паркан біля тенісного корту… Мені так страшно стало. А якщо це крадій?
Менеджер моментально викликав охорону. Все закрутилось, забігало. А я тим часом повернулася в номер, зробила нам з Колею чай і з усмішкою сказала:
— Коля, сядь зручніше. Зараз буде вистава.
Ми влаштувалися на нашому балконі, як у театрі — перший ряд, найкращий огляд. Минуло хвилин п’ятнадцять, і ми побачили, як охоронці ведуть під руки того самого Дімона — злий, скуйовджений, з рюкзаком. За ними йшов менеджер і начальник охорони, прямуючи до корпусу.
Постукали в двері сусіднього номера. Але не лагідно, як для гостей, а впевнено, жорстко — кісточками пальців, щоб відразу стало ясно: це не жарти. Ми з Колею вже стояли в коридорі нашого номера — обидва, як школярі, що підглядають за репетицією казки.
Двері відчинив сам Стас — у самих лише шортах, з лукавою посмішкою.
— А чо надо? — пробасив він нахабно.
Але коли перед ним поставили блідо-зеленого Дімона і строго пояснили, що трапилося, вся його бравада розтанула.
— Та це ж прикол, ну, просто другана в гості кликали, нічого такого, — почав м’ятися Стас.
А його подруга вискочила з-за спини і почала верещати, що, мовляв, вони будуть скаржитись, бо її тато — прокурор! Що це безпідставне приниження їх честі й гідності.
Але охоронців і адміністрацію це не вразило. У готелі був чіткий порядок: сторонні — зась, порушення — до побачення.
Через пів години ми стали свідками фінальної сцени: наші сусіди з кислими обличчями, зібравши речі, пленталися в супроводі охорони до виїзду з території готелю.
Коли проходили повз наш балкон, ця дівуля не витримала — підняла голову, вчепилась у мене злісним поглядом і прошипіла:
— Це ти, стара карга, настукала! Щоб ти подавилася своїм чаєм!
Я у відповідь лише підняла чашку з чаєм і, з ледь помітною посмішкою, зробила ковток. Звук, з яким чашка торкнулася блюдця, здався мені гучнішим за будь-який скандал.
Коля обійняв мене за плечі і прошепотів:
— Галю, ти не просто дружина… Ти — фельдмаршал Кутузов у спідниці!
І ось ми сидимо в тиші, насолоджуємося спокоєм і запашним чаєм.
От і скажіть мені, дорогенькі — я перегнула палицю? Чи, може, так і треба було? А ви б терпіли?
