Дорогою додому Ліза зайшла до магазину. Набравши в кошик усе необхідне, вона попрямувала до полиць з алкоголем. Вони з чоловіком вже давно не влаштовували собі романтичний вечір із пляшечкою легкого вина. Раніше часто сиділи до пізньої ночі, обговорюючи все на світі…
У ті вечори вино пилося легко й із задоволенням. Чоловік ставав веселим і дотепним, Ліза швидко розслаблялася, сміялася з кожного його жарту. Обом подобалося це відчуття легкості й внутрішньої свободи. У їхніх стосунках знову спалахувала іскра колишнього кохання. А потім вони йшли спати…
Стоячи перед полицями, Ліза невпевнено розглядала етикетки. Вина вона не розрізняла, завжди довіряла вибору чоловіка. У цей момент до полиці підійшла інша молода жінка. Вона швидко схопила одну з пляшок, не роздумуючи. Ліза злякалася, що жінка зараз піде, і поспішно звернулася до неї:
— Перепрошую, я зовсім не розуміюсь на винах. Не підкажете, яке краще взяти до вечері?
Жінка обернулася. У голові Лізи раптом сплив спогад: студентська вечірка в гуртожитку, одногрупник привів свою дівчину… Здається, вони навіть збиралися одружитися. Але потім вона й Іван розійшлися.
Ліза здивувалась, що так добре запам’ятала Наталю, а ось ім’я Івана згадала з труднощами. Дивно влаштована пам’ять.
— Наталю?! Оце зустріч. Якими долями ти тут?
Наталя спершу не впізнала Лізу.
— Я Ліза, вчилася з Іваном в одній групі, — підказала вона.
— Ліза… Ах, так! Де б ще зустрітися! — Наталя кинула погляд на ряди пляшок. Обидві жінки одночасно засміялися.
— Я тут поряд живу. А ти? Раніше я тебе тут ніколи не бачила, — з цікавістю мовила Ліза, розглядаючи Наталю.
— Я прийшла в гості. Незручно ж іти з порожніми руками, от і зайшла за вином. А ти, мабуть, якусь подію зібралася відзначати? Пам’ятаєш, як ми колись багато пили оце вино? — мрійливо сказала Наталя. — Оце вино — жіноче, солодке й легке. Бери, не прогадаєш, — вказала вона на одну з пляшок.
— Жодної особливої нагоди. Просто захотілося до вечері.
— Якщо вечеря з чоловіком, краще взяти ось це, — Наталя взяла з полиці іншу пляшку. — Воно не таке солодке.
— Гаразд, візьму, — Ліза взяла пляшку з рук Наталі й поклала до кошика.
— То, значить, вечеря з чоловіком? Романтичне побачення? — усміхнулася Наталя.
— Можна й так сказати. Просто вирішила потішити чоловіка.
Ліза непомітно розглядала Наталю. Вони були майже однолітки, але Наталя виглядала років на десять молодшою. Доглянута, струнка, засмагла, з розпущеним каштановим волоссям. Наталя помітила її уважний погляд.
— Ти чудово виглядаєш, — швидко сказала Ліза.
— Дякую, — відповіла Наталя, але компліменту не повернула.
Вони разом пішли до каси, а тоді вийшли з магазину. Наталя навела брелок на одну з машин біля входу, і та відповіла миготінням фар та сигналом.
— Підвезти? — запропонувала вона.
— Ні, мені близько, я живу он у тих будинках, — Ліза показала на багатоповерхівки.
— Слухай, мені теж туди. Забула номер будинку. Тримай, — вона простягнула Лізі пляшку й дістала телефон. — Чорт, розрядився, — невдоволено зітхнула Наталя, поклала телефон назад і забрала пляшку.
— То ходімо до мене. У тебе айфон? Дам зарядити, подивишся адресу.
— Та ну, іншим разом зайду. Хоча, знаєш, давай зайдемо. Вип’ємо за зустріч, — Наталя усміхнулася й підняла пляшку перед Лізою.
Вони сіли в машину, Ліза вказала свій будинок і під’їзд.
— Ти давно тут живеш? — спитала Наталя, коли вони зайшли до під’їзду.
— П’ять років тому купили квартиру. А ти раніше тут не була?
— Ні. Вирішила зробити сюрприз.
— Ти заміжня? Ви ж з Іваном збиралися одружитися. Не пам’ятаю, чому ви розійшлися, — спитала Ліза, чекаючи, поки ліфт спуститься на перший поверх.
– Це вже неважливо. Я була заміжня, потім розлучилася. Зараз збираюся знову вийти, – Наталя дивилася на Лізу, ніби вирішуючи, чи варто бути з нею відвертою.
– А діти є?
– Ні.
– А в мене донька. Їй уже п’ятнадцять, уявляєш? – з гордістю сказала Ліза.
– А ти вийшла за когось з нашої групи?
– Ні. Ти його не знаєш. Ми познайомилися вже після того, як ви з Іваном розійшлися. Якраз перед державними.
– А я нещодавно бачила Свєту Павлову. Слухай, вона така повна стала, жах просто. У неї троє дітей. Хто б міг подумати, – перевела розмову Наталя.
Ліза не могла зрозуміти, що саме так вразило Наталю: те, що у Свєти троє дітей, чи її пишні форми.
– А я її часто бачу. Вона в нашій поліклініці окулісткою працює.
– Ого, світ тісний, – мовила Наталя. Лізі здалося, що з якимось жалем.
Двері ліфта розчинились.
– А ти де працюєш? – запитала Ліза, щоб не мовчати.
– Маю невеличкий салон. Ресниці, брови. Потрібно буде – звертайся. По знайомству зі знижкою. «Наталі» – в центрі. Чула? Щоправда, працюю поки одна. І майстер, і адміністратор, і прибиральниця, – поглянула Наталя так, що Ліза одразу зрозуміла – Наталя в скруті.
Ліза тільки зараз помітила, що брови у Наталі ідеальні, а вії – довгі, пухнасті. Наталя була доглянута, зі шкірою без зморшок. А вони ж майже однолітки.
– Подумаю, – мовила Ліза.
– Подумай, – повторила Наталя.
Ліфт зупинився.
— А де ти працюєш? — поцікавилася Наталя, виходячи з ліфта слідом за Лізою.
— В інституті. Викладаю. Проходь. — Ліза відкрила двері та запросила несподівану гостю всередину.
— Ого, нічого собі! — захоплено озирнулася Наталя, роздивляючись простору та світлу прихожу.
— А до кого ти йдеш у гості? Можливо, я їх знаю? — поцікавилася Ліза.
— Тим паче не скажу. А раптом і справді знаєш, — хитро усміхнулася Наталя. — Можна я загляну в кімнату?
— Звичайно.
Ліза сама пішла на кухню, а звідти чула захоплені вигуки гістьї.
— Це ж треба! А ким працює твій чоловік? — запитала Наталя, заходячи на кухню. — Вау!
— Інженер. Але заробляє добре.
Ліза прибрала продукти в холодильник, дістала з шафи два бокали і поставила їх на стіл, поряд поклала штопор. — Відкривай, а я поки картоплю почищу.
Вино виявилося дійсно приємним і солодким. Ліза не втрималася і одразу осушила свій келих.
— Не зрозуміла. Ти ж до чоловіка в гості зібралася, а купила жіноче вино? До речі, я зараз принесу зарядку. — Ліза вийшла і швидко повернулася. — Давай телефон.
— Я зустрічаюся з чоловіком. Закохалася по самі вуха. Він чудовий, але одружений. Ніяк не може сказати дружині, що йде. Я вирішила йому допомогти.
— Ти серйозно? І збираєшся заявитись до його дружини? Прямо в дім? Скажеш: «Доброго дня! Я коханка вашого чоловіка. Посунься»?
— Ти засуджуєш мене? — Наталя вловила інтонацію Лізи.
— Я не моралістка, — знизала плечима Ліза. — Це не моя справа.
— А давай іще вип’ємо, — швидко змінила тему Наталя.
— Може, спершу посмажу картоплю? А то сп’янію…
— Та ну, вино слабке, не сп’янієш. А потім ще й під картопельку вип’ємо. У нас же дві пляшки, — нагадала Наталя.
— Ну гаразд, за зустріч! — підняла келих Ліза. — Може, більше й не побачимось.
— А може, ще й сусідками станемо. Ходитимемо одна до одної в гості. — Вони чокнулися й випили.
— Ви, бува, не вирішили шведську сім’ю створити? — з усмішкою поцікавилася Ліза.
— Ні, ні з ким я його не збираюся ділити. Він розлучиться. Каже, що я — жінка його мрії. — Наталя зробила великий ковток. — Уже дістало чекати. Минуло пів року, а він ніяк не вирішиться. Усе ніяк не покине ту жирну курку.
— Ти її бачила? — насторожено запитала Ліза. — Звідки знаєш, що вона така?
— А яка ж іще? І бачити не треба. Всі вони однакові. В магазині бачила? Торбами продукти тягнуть. Вхопили чоловіків і заспокоїлися. В голові тільки борщі та котлети, — зло відрізала Наталя.
— Та він, мабуть, її кохав, коли одружувався. І тобі не страшно?
— Чого? Що в волосся вчепиться? Та ні. Вони від несподіванки в ступор впадають, — усміхнулася Наталя.
— То це в тебе вже не вперше? Так заходиш у дім і руйнуєш чужу сім’ю? — з підозрою глянула на неї Ліза.
— Ой, кинь. Неможливо зруйнувати те, що вже розвалилось. Якби він любив дружину, не зустрічався б зі мною. — Наталя налила ще вина.
— Привіт, мамо. Добрий день. — У дверях кухні з’явилась юна дівчина.
— Це твоя донька? Яка красуня. Привіт, як тебе звати?
— Ліка.
— Гарне ім’я! — безцеремонно похвалила Наталя, в якої вже добре вдарило вино.
— Їсти хочеш? Я зараз смажитиму картоплю. — Ліза знітилася й відставила келих.
Дівчина пішла, а на кухні запанувала напружена тиша. Ліза чистила картоплю і різала її на сковорідку.
— У тебе гарна квартира, — порушила мовчанку Наталя.
— Тобто ви з ним уже пів року? А якщо він так і не піде з родини? — продовжила Ліза.
— Піде. Я ж його мрія. Дитина в нього велика, школу скоро закінчить. Я хочу встигнути свою народити.
— Ти… — Ліза відклала ніж і обернулася до гості. — Ти підступна, Наташо. Погань. Чужу родину хочеш зруйнувати, — не витримала вона.
— Тобі добре — ти заміжня. Квартира, донька. А мені що? Самій доживати? А час іде. Усі нормальні чоловіки вже з сім’ями. Залишились тільки школярі та пенсіонери.
— І всі вони одружені на «курках», — додала Ліза. — А ти не думала, що, забравши його з родини, сама опинишся на її місці? Зрадив з тобою — зрадить і тобі. Народиш, погладшаєш, перетворишся на насідку. Надоїш — знайде заміну. Тобі ж не двадцять. Скільки тобі? Скоро сорок?
— Тридцять п’ять, — буркнула Наталя. — Не очікувала від тебе…
— Знаєш що? Іди звідси, — різко сказала Ліза.
— Ліз, ти чого? Я ж не твого чоловіка хочу забрати.
— Тільки спробувала б. — Ліза знову схопила ніж. — Я б із тебе скальп зняла. Шапку собі пошила б!
У цей момент грюкнули вхідні двері. Ліза кинула ніж і поспішила на вихід.
Наталя взяла пляшку, підняла до світла. Вина лишилося зовсім мало. Вилила у келих і одним ковтком випила.
— Ну, покажи, хто до нас у гості прийшов? — озвався Роман, заходячи на кухню й обіймаючи Лізу за талію.
Наталя усміхнулася, але усмішка одразу зникла.
— Ти?! — прошепотіла вона.
— А ти що тут робиш? — спантеличено запитав Роман.
— Ви знайомі? — Ліза переводила погляд з одного на іншого.
— То Ліза — твоя дружина? — Наталя з порожнім келихом вказала на Лізу.
— Так, я його дружина. Та сама «жирна і тупа курка». Правда, коханий? — солодко, але з отрутою в голосі сказала Ліза й різко скинула руку чоловіка з талії.
— Ліз, я все поясню…
— Не чіпай мене! Це оця — твоя мрія? Який же ти… козел. Забирайтеся обидва! Зараз же! — вигукнула Ліза.
— Давай поговоримо. Це все не так… — бурмотів Роман, а Наталя спробувала тихенько вислизнути.
— Іди, наздожени свою мрію, — кинула Ліза з гіркотою.
— Ліз, прошу…
— Нам більше нема про що говорити. Ти зраджував мені пів року. Приходив після неї, їв мою вечерю, лягав зі мною в ліжко… Геть звідси! — Ліза схопила порожню пляшку й замахнулася.
Роман пішов. Ліза сіла, схиливши голову на руки, і розридалася.
— Мамо, — озвалася Ліка.
— Ти все чула?
— Ви так кричали… Мам, не плач.
— Я нічого не знала… Навіть подумати не могла…
Заспокоївшись, вона вмилася й виглянула у вікно. Машина чоловіка стояла під під’їздом. «Пішки пішов? Чи сидить там?» Хотілося думати, що сидить. Але що це змінює?
Вранці він з’явився з винуватим виглядом.
— Навіщо прийшов? — запитала Ліза.
— Переодягнутись. Кави зробиш?
— Ні. А що, твоя мрія кави не зварила?
— Я в машині ночував.
— Це твої проблеми. Переодягайся і йди.
— Ліз, пробач. Вона…
— Тільки не кажи, що вона тебе силоміць затягла. Іди.
Він приходив щодня, дзвонив, благав, каявся. Казав, що оступився, але не хоче розлучення.
— Мам, пробач його, — благала Ліка. — Хоч спробуй. Він у дядька Слави живе.
— Ти його шкодуєш? А мене? Він мене зрадив…
— Але він кається. Мам, будь ласка…
Перед Новим роком вони разом пішли в кіно, потім гуляли в ТРЦ з гірляндами та ялинками.
— Тату, ходімо, покажу, що хочу мамі подарувати, — сказала Ліка, і Ліза відвернулась, удаючи, що роздивляється іграшки.
Роман із донькою відійшли, а Ліза побачила Наталю. Та була з іншим чоловіком. Вони щось шепотіли й вийшли з магазину. Ліза зітхнула.
— Мам, ми тут! — радісно вигукнула Ліка.
— Ходімо в кафе, їсти хочеться, — запропонував Роман.
— Ходімо! — Ліка взяла їх під руки, і всі разом спустились у кафе.
За столиком Ліза краєм ока озиралась — Наталі не було. Вона трохи заспокоїлась. Вони їли піцу й обговорювали новорічні плани.
— Може, поїдемо на дачу до тітки Світлани? — запропонувала Ліка.
— Дімка зрадіє, — підморгнув дружині Роман.
— Тату! Я ж тобі по секрету сказала!
— Та всі давно знають, що ви закохані. І я — за, — сказала Ліза.
— Тоді вирішено! На дачу! — вигукнув Роман.
— Ура! — підхопила Ліка.
