Марк відсунув з підвіконня горщик із зів’ялою азалією, звільняючи місце для чогось нового.
Він рухався з тією плавною, зосередженою грацією, яка колись мене в ньому й підкупила. Тепер же кожен його жест викликав глуху, незрозумілу тривогу.
— Навіщо ти її прибрав? — мій голос прозвучав слабше, ніж мені хотілося.
— Вона псує вигляд, люба, — він навіть не озирнувся, протираючи підвіконня оксамитовою ганчіркою. — Поставимо сюди щось життєрадісніше. Для тебе.
Для мене. Останнім часом усе в цьому домі робилося «для мене». Ці важкі штори, що не пропускають сонячного світла.
Нові замки на дверях, ключі від яких мав лише він. Його постійна присутність — щільна, мов вата, і така ж задушлива.
Я повільно підвелася з крісла, і кімната попливла. Запаморочення стало моїм постійним супутником — нав’язливим, як сам Марк.
— Я хочу на вулицю, — промовила я, вчепившись у підлокітник.
Він озирнувся. Його обличчям майнула тінь роздратування, але вона одразу змінилася звичною маскою турботи. Тією, від якої в мене зводило щелепи.
— Ліно, люба, лікар же сказав — тобі потрібен спокій. Зараз сиро, підніметься вітер. Ти ж не хочеш знову злягти з мігренню?
Його аргументи завжди були бездоганними. Логічними. Незаперечними. Він так переконливо змальовував мою крихкість, мою хворобливість, що я й сама майже в це повірила. Майже.
Увечері він зайшов до спальні з двома чашками в руках. Від однієї з них ішов тонкий, ледь вловимий аромат, який я навчилася ненавидіти. Запах мигдалю, змішаний із чимось нудотно-солодким, трав’яним.
— Це допоможе тобі розслабитися, — він сів на край ліжка, і пружини ледве чутно скрипнули.
Я мовчки дивилася на нього. На його гарні, доглянуті руки, на ідеальну лінію підборіддя. Колись я тонула в його погляді. Тепер я шукала в ньому дно — й не знаходила.
Він простягнув мені чашку. Порцеляна була теплою.
— Пий, люба, цей чай допоможе тобі заснути, — шепотів чоловік, а я лише вдавала, що п’ю.
Я піднесла чашку до губ, відчуваючи тепло на шкірі. Зробила тихий ковтальний звук, який репетирувала годинами.
Марк задоволено кивнув, його погляд став м’якшим. Він відвернувся до вікна, вдивляючись у темний сад.
У цей момент я, затамувавши подих, повільно вилила вміст чашки в горщик із фікусом, який він приніс минулого тижня. Фікус уже почав жовтіти. Як і та азалія.
Я поставила порожню чашку на приліжкову тумбочку.
— Дякую, коханий.
Марк обернувся і усміхнувся.
— Спи, моє скарбе.
Я заплющила очі, прислухаючись до його кроків. Двері тихо зачинилися. Але я не спала. Я лежала у темряві, і мій розум був ясним, як ніколи.
Я знала, що мій чоловік — не той, за кого себе видає. І мені потрібно було зрозуміти, хто він насправді, перш ніж його «турбота» остаточно мене не знищить.
Наступного дня я ще ретельніше грала свою роль. Майже не вставала з ліжка, скаржилася на слабкість і просила приглушити світло.
Моя апатія, здається, приносила йому задоволення. Він ставав усе більш розслабленим, упевненим у своїй владі.
— Може, мені варто подзвонити доктору Аронову? — запитав він, сідаючи поруч. У його голосі прозирало награне занепокоєння.
— Не треба, — прошепотіла я, відвертаючись до стіни. — Мені просто треба відлежатися. Мабуть, це через погоду.
Я знала, що ніякого доктора Аронова не існує.
Одного разу, коли мені стало зовсім зле, я попросила його номер, щоб поставити кілька запитань. Марк зам’явся, а потім сказав, що доктор у відрядженні і сам з нами зв’яжеться. Але він так і не зв’язався.
Мені потрібно було потрапити до його кабінету.
Це була заборонена територія — єдине місце в домі, куди він забороняв мені заходити, посилаючись на «важливі робочі документи» та «потребу в концентрації».
Саме там він зберігав свої таємниці.
Нагода з’явилася через два дні. Я поскаржилася, що в мене закінчився спеціальний зволожуючий крем для рук, який нібито призначив той самий міфічний лікар.
Я описала вигадану упаковку, додавши, що бачила його лише в одній аптеці на іншому кінці міста.
Марк вагався. Залишати мене саму йому явно не хотілося.
— Я можу сам поїхати, люба. Просто скажи точну адресу.
— Ти не знайдеш, — мій голос був примхливим і слабким. — Там складний провулок. І я хочу саме той, з екстрактом орхідеї. Будь ласка. Мені здається, від нього моїм рукам краще.
Я дивилася на нього благаюче. Останній аргумент був точним розрахунком: усе, що нібито приносило мені користь, було для нього пріоритетом. Він зітхнув, удаючи мученика, і зрештою погодився.
Коли за ним зачинилися вхідні двері й клацнув замок, я порахувала до ста. Потім різко сіла в ліжку. Запаморочення нікуди не поділося, але тепер його перекривав адреналін.
Його кабінет. Ключ, як я й припускала, лежав у шухляді його тумбочки, під стосом однакових сіріх шкарпеток. Руки трохи тремтіли, коли я вставляла його в замкову щілину.
Усередині пахло пилом і дорогими парфумами. Ідеальний порядок. Жодного зайвого папірця на столі. Я почала методично перевіряти шухляди. Контракти, рахунки, ділове листування. Нічого підозрілого.
Мою увагу привернула невелика скринька з темного дерева, що стояла на книжковій полиці. Вона була зачинена на крихітний замочок. Я озирнулася в пошуках чогось, чим його можна відкрити. На столі лежала канцелярська скріпка.
Через кілька хвилин замок піддався. Усередині, на оксамитовій підкладці, лежала не коштовність. Там була папка з документами. Моїми документами.
Точніше — копіями документів на спадщину, залишену мені батьком. Я пробігла очима рядки.
На полях, біля цифр, були позначки, зроблені почерком Марка. Розрахунки. Дати.
А в самому низу, на останній сторінці, червоним обведено фразу з заповіту: «У разі смерті Ліни Аркадіївни до вступу в шлюб або за відсутності прямих спадкоємців усе майно переходить її законному чоловікові». Я вже забула про це.
Мене обсипав холодний піт. Ми одружилися через місяць після смерті батька. То ось воно що. Він знав.
Я вже хотіла покласти папку на місце, як раптом намацала під оксамитовим дном скриньки щось тверде.
Я підчепила тканину нігтем. Там, у заглибленні, лежав маленький паперовий пакетик із написом латиною та скляний флакон із густою темною рідиною. Від пакетика йшов той самий солодкувато-мигдальний запах.
Раптом унизу пролунав шум. Клацнув замок вхідних дверей. Він повернувся. Надто швидко.
Паніка обпекла зсередини. Серце закалатало, мов пташка об прути клітки.
Я судомно схопила пакетик, засунула його в кишеню халата, а флакон і папку кинула назад у скриньку. Захлопнула кришку, навіть не намагаючись її замкнути.
Я вислизнула з кабінету і навшпиньках кинулася в спальню. Ключ тремтячою рукою засунула назад у шухляду тумбочки, під шкарпетки.
Пірнула в ліжко й накрилася ковдрою з головою за мить до того, як почула його кроки на сходах.
— Ліно? — його голос був поруч. — Я повернувся. Не знайшов твій крем, аптека була зачинена.
Я повільно висунула голову з-під ковдри, вдаючи сонливість.
— Нічого страшного. Я, здається, заснула.
Він дивився на мене занадто уважно. Його погляд ковзнув по обличчю, а потім — до його тумбочки. На мить мені здалося, що мене викрито. Але Марк лише натянуто всміхнувся.
— Відпочивай, кохана. Увечері я принесу тобі твій чай.
Увесь залишок дня в голові я вибудовувала чіткий план. Страх змінився на крижану, ріжучу злість. Йому було замало мого спадку — він прагнув знищити мене повільно, крапля за краплею, з кожним днем випалюючи моє життя.
Коли він пішов у душ, я рушила на кухню. Мій задум був простий і відчайдушний. Я дістала дві однакові чашки. В одну висипала вміст паперового пакетика, який дістала зі скриньки в його кабінеті. Порошок одразу розчинився.
Я заварила звичайний ромашковий чай і розлила його в обидві чашки. Ту, з отрутою, я ледь помітно помітила — повернула візерунок на ручці в інший бік.
Коли Марк увійшов до вітальні, я вже сиділа в кріслі, а переді мною стояли обидві чашки.
— Я вирішила сьогодні сама потурбуватись про нас, — сказала я, силкуючись усміхнутись. — Почуваюся трохи краще.
Він завмер, здивований моєю ініціативою.
— Яка ж ти в мене молодець, — відповів він, хоча в очах його миготнула тривога. Повільно підійшов до столика.
Я взяла свою чашку — ту, що без нічого.
— Давай вип’ємо. За моє швидке одужання.
Він не зрушив з місця. Його погляд завмер на двох однакових чашках. Він не знав, яка з них отруєна, але вже здогадувався, що я була в його кабінеті. Він точно помітив зміщену шкатулку і зниклий пакетик.
— Щось не так? — промовила я найневиннішим голосом.
— Ні-ні, все добре, — мовив він і нарешті взяв другу чашку. — Просто… незвично.
Він підніс порцелянову чашку до вуст, але не зробив ковтка. Він чекав, поки я першою нап’юся.
І я зробила ковток. Подивилась йому просто у вічі. Я бачила, як його напруження повільно змінюється на полегшення, а потім — на задоволення. Він вирішив, що я нічого не підозрюю. Що це просто мила турбота з мого боку.
Він усміхнувся і зробив великий ковток.
— Дійсно смачний чай, люба.
Я мовчки спостерігала, як він допиває свою чашку до дна. Свою я ледь торкнулася губами і поставила на стіл.
Минуло кілька хвилин. Він почав неспокійно соватися в кріслі, подих став уривчастим.
— Щось мені недобре… — пробурмотів він, витираючи чоло, на якому виступив піт.
— Мабуть, погода, — спокійно відповіла я, відтворивши його ж фразу.
Він підвів на мене погляд — і в його очах я вперше побачила не театральну турботу, а справжній, первісний жах. Він усе зрозумів.
— Що… ти зробила?
— Просто заварила чай, коханий, — я піднялась і підійшла до телефону. — Той самий, що мав допомогти мені заснути назавжди. Але цього разу він допоможе заснути тобі.
Він спробував піднятись, але ноги підкосились. Він впав на килим, хапаючи повітря ротом.
— Ти…
— Я все знаю, Марк. І про заповіт. І про твої обчислення. І про вигаданого доктора Аронова.
Я набрала номер. Не швидкої. Поліції.
— Алло? Я хочу повідомити про замах на вбивство. Так, мій чоловік. Він намагався мене отруїти. Приїжджайте якнайшвидше. Гадаю, він сам усе розповість.
Я поклала слухавку і глянула на чоловіка, що корчився на підлозі. Вся його краса й вичурність зникли.
Переді мною був просто жалюгідний, наляканий злочинець.
Коли приїхала поліція, я спокійно передала їм порожній паперовий пакетик і вказала на зів’ялі квіти в горщиках.
Моє тіло було ще слабким, але мій дух — міцнішим, ніж будь-коли. Я вижила. І я була вільна.
Метушня, що охопила будинок, скидалася на кадри з кіно. Люди у формі, лікарі, слідчий із втомленими очима.
Я дивилася на все це збоку, ніби крізь скло. Нудота і слабкість нікуди не зникли, але тепер це були лише фізичні симптоми, а не наслідки чужої волі.
Марка винесли на ношах. Він був живий — я точно розрахувала дозу, щоби вона не вбила, а тільки паралізувала.
Я хотіла, аби він відповів за все перед законом. Щоб сидів у тюрмі й щодня згадував, як його досконалий план зруйнувала та, кого він вважав слабкою й наївною лялькою.
— Ліно Аркадіївно? — слідчий, літній чоловік із сивиною на скронях, сів навпроти. — Нам потрібно буде записати ваші свідчення. Але спершу скажіть: вам потрібна допомога? Лікар?
Я похитала головою.
— Мені потрібне свіже повітря.
Він кивнув помічникові, й той розчинив вікна. У кімнату увірвався вечірній вітер, принісши запах мокрої землі й волі. Я вдихнула на повні груди — вперше за довгі місяці мені стало легко дихати.
Я говорила довго. Спокійно, послідовно, розповідаючи слідчому все.
Про раптове кохання після смерті батька. Про ізоляцію. Про «турботу», яка знищувала не лише мене, а й усе живе в домі. Про фальшивого лікаря. Про знахідку в кабінеті.
Я віддала їм усе: шкатулку, документи, свою чашку. Кожне моє слово було цвяхом у його юридичну домовину.
Коли поліція поїхала, дім став тихим. Уперше за довгий час я залишилася в ньому зовсім одна. Я обійшла всі кімнати, розсовуючи штори, впускаючи нічне світло. Викинула все, що належало Маркові. Його речі, книги, парфуми.
Я підійшла до фікуса, в який виливала отруєний чай. Листя пожовкло й поникло. Я винесла його до смітників — як символ життя, яке завершилось цього дня.
Я не відчувала радості чи смутку. Лише глибоке, неосяжне полегшення. Немов зняла з себе важкий свинцевий плащ, до якого давно звикла.
Я заварила собі новий чай. Звичайний чорний, без жодних добавок. Сіла біля відкритого вікна й дивилась, як на сході світлішає небо. Запаморочення минуло. Разом із ним зник і страх.
Я знала: попереду суди, адвокати, допити. Але це вже не мало значення.
Головне — я знову належала собі. Я зустрічала новий день, і це був перший ранок мого справжнього життя.
