Роза підіймалася на свій п’ятий поверх, сподіваючись, що мама спить, і їй вдасться уникнути чергової нотації. Сьогодні був не найкращий день, точніше, вечір. На роботі подзвонила подруга Марина і запросила в гості. Просто так, без приводу. Але Роза знала, що її колишня однокласниця щось задумала, і не помилилася.
Довелося зателефонувати мамі, вигадати день народження Марини й сказати, що вона затримається. Попросила маму не чекати, лягати спати й не хвилюватися. Але мама є мама – з нею так легко не домовишся. Вона лише тяжко зітхнула і відповіла:
— Все одно дочекаюся, ти ж знаєш.
Роза глянула на екран телефону: пів на дванадцяту ночі. Так, якщо мама не спить, то будуть сльози, докори, розпитування. І що їй розповісти? Що Маринка запросила гостей (хоча це неправда), а серед них був Едік Миронов? Насправді він був єдиним гостем, не враховуючи чоловіка Марини.
Марина знайшла Миронова якимись відомими лише їй шляхами. Згадала, що колись той був закоханий у Розу. Виявилося, що Едік овдовів приблизно рік тому, живе один за містом у власному будинку. Ось Марина й вирішила звести їх разом. А чому б і ні? Два самотності, раптом щось і вийде?
Не вийшло. По-перше, Едік змінився не в кращий бік: якось погладшав, виглядав неохайно. Колись він займався спортом, а зараз навряд чи. По-друге, він цілу годину розповідав про свою покійну дружину. Добра була жінка, господиня, розумниця, але рано пішла з життя.
Після зустрічі вони разом сіли в таксі, він довіз Розу до її будинку й сам поїхав у свій заміський дім. Телефонами вони обмінялися, але Едік сказав:
— Подзвоню після роковин дружини. Зустрінемося, побалакаємо.
Роза не сказала ні «так», ні «ні», не проявила інтересу. І мамі про це вона розповідати не буде. Навіщо її зайвий раз хвилювати?
Нарешті вона дійшла до свого поверху, тихо підійшла до дверей, відкрила замок і зайшла в коридор, не вмикаючи світло. Залишалося лише роздягтися й проскочити в свою кімнату.
— Розо! – почула вона голос мами і побачила смужку світла під її дверима. Не спить…
— Ну що, мамо? – запитала вона, прочиняючи двері. – Просила ж тебе не чекати.
— Що значить «не чекати»?! Як я можу заснути, коли ти гуляєш ночами одна? Що я мала думати?
— Що я приїду на таксі. Ну, врешті-решт, можу я сходити до подруги, мамо! – Роза роздратовано відповіла.
Тоді мама вирішила дістати козирі: згадала про батька й натиснула на болюче.
— Як ти розмовляєш із матір’ю? Правильно казав твій батько, царство йому небесне, розпестили ми тебе. Добре, що він цього не чує, — голос затремтів, а на очах заблищали сльози.
— Ну мамо, не засмучуйся. Я ж попередила, що прийду пізніше. Правда?
Роза вже сиділа поруч, обіймаючи маму за плечі.
— А що сусіди подумають? Що ти ночами десь блукаєш? Наплетуть пліток, почнуть докоряти мені!
«Господи, як дратує цей цирк», — подумала Роза й почула:
— Поміряй мені тиск. Знову, мабуть, підскочив…
Роза пішла на кухню, дістала тонометр, повернулася й обережно наділа мамі манжетку. Виміряла тиск, витерла їй сльози й сказала:
— У тебе звичайний тиск, не підвищений. Іди спати. Принести тобі теплого молочка?
— Не треба, — відповіла мама. — У туалет схожу й ляжу. А ти теж відпочивай.
— На кухні якийсь неприємний запах, — зауважила Роза. – Сміттєве відро потрібно винести.
— Не можна на ніч глядячи! Хіба ти не знаєш…
— Мамо! Ну ж бо до ранку розсморідиться. Я швиденько.
Роза взяла відро, накинула старий плащ, перевзулася й вийшла з квартири. А мама підійшла до вікна. Вона стояла й дивилася, як її пригнічена, з розтріпаним волоссям дочка, якій скоро виповниться сорок, повільно йде через двір до сміттєвого контейнера.
Вітер тріпав поли плаща, на ногах були капці. Мама дивилася на неї, й серце стискалося від жалю. Адже Роза присвятила все своє життя їй. А де ж її особисте щастя? Де чоловік, діти, сім’я?
Старенька жінка відійшла від вікна й накапала собі валеріани.
«Ні, ну цей Василь був, звісно, нікчемним чоловіком, моїй Розі не пара, — розмірковувала вона, прямуючи до своєї спальні. — А ось Борис був непоганим чоловіком. Шкода, що виявився одруженим». Її почало хилити до сну, і сил навіть не було підійти знову до вікна, щоб подивитися, чи повертається Роза.
А Роза тим часом ішла добре освітленим двором, притримуючи полу плаща та несучи повне відро. На душі шкребли коти: і маму було шкода, і таке життя терпіти було вже несила. Тотальний контроль і вічне невдоволення. Про який чоловіка могла йти мова, якщо мама жодного з них не сприймала?
Лише Бориса того привітала. Бо той завжди з подарунками, продуктами, на машині. А потім… ой, краще не згадувати. Виявився одруженим.
«І чого йому від мене потрібно було? Красуню собі знайшов! Хіба мало дівчат навколо, якщо вже дружина набридла?» — думала Роза, підходячи до смітника.
І тут почула стогін. Він лунав здалеку, але в нічній тиші чувся дуже чітко. Роза спорожнила відро й придивилася: у кінці двору під ліхтарем сидів чоловік. Саме він і стогнав.
Роза залишила відро й тихо підійшла ближче. Освітлення було яскравим, чоловік виглядав пристойно вдягнутим, але голова була опущена, і з рота тонкою цівкою стікала кров. Роза злякалася, але все ж окликнула:
— Ей, чоловіче, вам погано?
Він раптом підняв голову, і вона зрозуміла, що його, скоріш за все, побили. Довелося підійти ближче.
— Погано виглядаю, так? — запитав він несподівано.
— Ну… не найкраще. Швидку викликати?
Чоловік спробував піднятися, Роза допомогла. На ньому було гарне драповане пальто, під ним костюм, сорочка з краваткою. І на сорочці краплі крові.
— Що сталося? — запитала вона, поки він промокав кров носовою хусткою.
— Напали якісь відморозки. Телефон, гаманець, годинник — усе забрали. Їх було четверо, я один. Не впорався, бачите?
— Добре, що живий залишилися. Ходімо он у той під’їзд, там посидите, поки я швидку викличу.
Чоловік, спираючись на її руку, поплентався за нею. Відро так і залишилося біля сміттєвих баків — було не до нього. Роза завела чоловіка в під’їзд, він піднявся на один проліт і сів на низьке підвіконня.
— Сидіть тут, я зараз викличу швидку й спущуся, — сказала Роза й почала підніматися сходами, але тут зіткнулася з мамою.
Як виявилося, мама не встигла заснути й покликала Розу. Дочка не відповіла, тоді вона, стривожена, підійшла до вікна й побачила цю картину на власні очі. Зір її не підводило, незважаючи на вік. Вона одразу ж кинулася в під’їзд і стала спускатися вниз.
— Розо! Ти мене в могилу зведеш! — вигукнула вона. — Що це за явище?!
Довелося забрати маму з собою й пояснити, що до чого. Не залишати ж людину вночі на вулиці, та ще й побитого. З цим аргументом мама погодилася. Вони викликали швидку, Роза пояснила все, що могла, і швидко спустилася до незнайомця.
Той сидів, спершись на віконну раму. Уже не стогнав, але, морщачись, тримався за бік. Видно, туди йому теж добре дісталося.
— Дякую вам. Як вас звати? — запитав він, ледь усміхнувшись.
— Роза. Я принесла вам пляшку води, але не знаю, чи можна вам пити?
— Губи змочити можна, — посміхнувся він і припав до горлечка пляшки.
Та ось приїхала швидка, і водночас спустилася схвильована мама. Вони вдвох допомогли чоловікові піднятися й передали його в руки лікарів. Потім Роза швидко збігала за тим злощасним відром, і вони з мамою піднялися до квартири.
Безсонна ніч, нічого й казати. Маму Роза вклала спати, а сама довго не могла заснути. Перед очима стояло його обличчя, спотворене болем, красиві руки, які вона помітила, коли він витримував кров хустинкою, і його погляд – вдячний, хоч і тривожний.
Минув приблизно тиждень після цього випадку. Був ранок суботи, Роза вже встала й готувала сніданок, коли в двері подзвонили. Вона поспішила відчинити, замислюючись, хто ж це міг прийти так рано. На порозі стояв молодий хлопець із гарним букетом троянд, привітно посміхаючись.
— Доброго дня. Ви Роза? – запитав він і, отримавши ствердний кивок, простягнув квіти. – Це вам від Леоніда Юрійовича. Усередині є візитівка. Дякую за допомогу, — сказав хлопець і швидко збіг униз по сходах.
— Як він? – встигла крикнути йому вслід Роза, але хлопець лише підняв угору великий палець.
На візитівці було написано: «Арєф’єв Леонід Юрійович, Консалтингова компанія «Юнікор»». А на звороті – рукописний напис: «Дорога Розо, дякую за допомогу. Буду радий вашому дзвінку. Леонід».
Мама охала й ахала, забрала у неї квіти, поставила у вазу й дивилася на доньку з великим питанням у погляді.
— Телефонуватимеш? – нарешті запитала вона.
— Не знаю… Можливо, — відповіла Роза, почервонівши. Адже цей чоловік не виходив у неї з голови цілий тиждень.
Якось Леонід дізнався її адресу. Зателефонувала вона не одразу, а лише за тиждень, наступними вихідними. Раніше просто не вистачало сміливості. Як же він зрадів!
— Я не наважився прийти особисто з квітами, — сказав він. — А раптом ви заміжня? Було б незручно. Тому відправив водія. Ви заміжня, Розо?
— Ні, я… вільна жінка.
— Тоді я мрію запросити вас у ресторан! Або до театру? Куди б ви хотіли?
Дивовижні речі іноді трапляються в житті! До сорока років Розі зовсім не щастило з чоловіками. А тут винесла сміття – і зустріла свою долю. Леонід Юрійович, чоловік сорока двох років, теж був вільним.
Підприємець, самотній батько, який ніяк не погоджувався переїхати до котеджного містечка. Доводилося розриватися між квартирою батька, власним домом, роботою та всім іншим: побут, спорт раз на тиждень, закупи, хімчистка.
Того вечора він затримався в друга, а потім вирішив заночувати у батька – від друга до батькового дому було лише кілька кварталів. Захотілося прогулятися. І тут – напад.
— Ти навіть не уявляєш, як я радий, що все так сталося, Розо! – говорив він, тримаючи її за руки й дивлячись просто у вічі. – Це сам ангел-охоронець мене до тебе привів! І тепер ми нерозлучні. Ти згодна? Скажи мені так. Скажеш?
Роза не стала лукавити. Вона вже давно всією душею прониклася до цього чоловіка, полюбила його. І найголовніше – мама була щасливою й спокійною. Нарешті її донька опинилася в надійних руках! Та й сама мама тепер мала чудову пару для спілкування.
Юрій Петрович, батько Леоніда, був дуже цікавим співрозмовником. Коли вони збиралися вчотирьох, молодь говорила про майбутнє, а старші згадували дев’яності, обговорювали книги чи квіти, кущі й ягоди на ділянці Леоніда. Хіба мало про що можуть говорити двоє літніх людей, які нарешті щасливі за своїх дорослих дітей?
