— Кириле, простеж, щоб твоя дружина поводилася пристойно, — голос Тамари Ігорівни сочився отрутою, поки вона з перебільшеною увагою оглядала свої рукавички. — Ми в гостях у поважних людей, а не у вашій забігайлівці.
Я зчепила руки за спиною, щоб свекруха не помітила, як у мене тремтять пальці. Кирило, що стояв поруч, нервово прокашлявся і поправив комір сорочки, який раптом став йому затісний.
— Мамо, ну навіщо ти починаєш? Аліна все розуміє.
— Та що вона може розуміти? — фиркнула Тамара Ігорівна, нарешті відірвавши погляд від своїх рук і обвівши мене зневажливим поглядом з голови до п’ят. — На ній же сукня з базару. Таку я на манекені бачила, коли по картоплю ходила.
Вона не помилилася. Сукня й справді була недорога, але я обрала її навмисно. Проста, елегантна, нічого кричущого. Усе інше з мого гардероба викликало б у неї ще більше докорів.
Ми стояли у величезному, залитому світлом холі. Мармурова підлога відбивала промені, що падали з панорамного вікна на всю стіну. Повітря пахло озоном і ледь вловимим ароматом екзотичних квітів.
— І куди твій начальник дивиться? — не вгамовувалась свекруха, звертаючись до сина, хоча не зводила з мене свердлячого погляду. — Тримати таку працівницю… Ви ж його ганьбите своїм виглядом.
Кирило вже розкрив рота, щоб заперечити, але я ледь помітно хитнула головою. Не варто. Зараз не час.
Натомість я зробила крок уперед, порушивши гнітючу тишу. Каблуки невпевнено клацнули по бездоганній підлозі.
— Можливо, пройдемо у вітальню? Нас, напевно, вже чекають.
Тамара Ігорівна стиснула губи, але пішла за мною, всією своєю поставою демонструючи, ніби чинить велике милосердя. Кирило човгав позаду, наче винуватий школяр.
Вітальня була ще розкішніша. Великий білий диван, футуристичні крісла, скляний стіл з вазою свіжих лілій.
Одна зі стін була повністю скляною й відкривала краєвид на ідеальний сад із доглянутим газоном і невеличким ставком.
— Та вже ж, — протягнула свекруха, провівши пальцем по спинці крісла і бридливо на нього глянувши. — Люди вміють жити. Не те що деякі — все життя в іпотечній двушці животіти.
Вона багатозначно подивилася на сина. Це був її улюблений докір. Вона вважала, що Кирило, її геніальний хлопчик, заслуговує більшого, ніж скромна посада і знімна квартира. І винна в усьому, звісно ж, я.
— Мамо, ми ж домовлялися, — втомлено озвався Кирило.
— А що я такого сказала? — підвела брови Тамара Ігорівна. — Просто констатую факт. Хтось будує ось такі палаци, а хтось не здатен забезпечити родину елементарним.
Вона повернулась до мене. В її очах застигло крижане презирство.
— Усе це через хибний вибір. Чоловікові потрібна жінка, яка тягне його вгору, а не тягне донизу, як камінь на шиї. Яка сама чогось варта.
Вона обвела рукою розкішну обстановку, і її погляд знову зупинився на мені.
— А ти — злидня, — усміхнулась свекруха. — І за духом, і за суттю. І сина мого за собою тягнеш — на саме дно.
Вона сказала це тихо, майже буденно, але кожне слово вгризалося в шкіру крижаними голками. Кирило зблід і зробив крок до мене, але я зупинила його легким рухом руки.
Я просто дивилася на неї. Прямо в очі. І вперше за всі роки нашого знайомства не відчувала нічого, крім дивного, холодного спокою. Вона стояла на порозі мого дому і навіть не здогадувалася про це.
— І довго ми тут будемо стовбичити? — перервала затягнуту мовчанку Тамара Ігорівна, плюхаючись у крісло, яке щойно критикувала. — Де господарі? Невже не могли зустріти гостей?
Вона поводилася так, ніби була тут головною. Закинула ногу на ногу, поправила зачіску, оглядаючи все з виглядом інспектора.
— Мамо, ми ж дуже рано прийшли, — спробував згладити ситуацію Кирило. — Начальник просив приїхати на сьому, а зараз лише шоста.
— Ну і що? Могли б і поквапитись заради таких гостей, як я, — хмикнула вона.
Я мовчки підійшла до стіни біля входу у вітальню і натиснула на непримітну сенсорну панель.
— Ти що робиш? — тут же з підозрою запитала свекруха. — Не чіпай нічого! Ще зламаєш, потім довіку не розплатимось.
— Я просто викликаю персонал, щоб нам принесли напої, — спокійно відповіла я, не дивлячись на неї. — Незручно сидіти насухо.
За хвилину в кімнату безшумно увійшла жінка в суворій сірій уніформі. Волосся зібране у пучок, обличчя повністю незворушне.
— Добрий вечір, — промовила вона, звертаючись виключно до мене.
Тамара Ігорівна тут же перехопила ініціативу.
— Так, люба, — владно почала вона, змахнувши рукою. — Принесіть-но нам коньяку. Хорошого, французького. І якісь закуски. Тільки не чипси ваші, а щось достойне. Наприклад, канапе з ікрою.
Жінка в уніформі навіть не моргнула. Вона й далі дивилася на мене, очікуючи розпоряджень.
Кирило засовався на дивані. Йому було відверто ніяково за матір.
— Мамо, так не прийнято…
— Цить! — перебила його Тамара Ігорівна. — Я краще знаю, як прийнято. Ми — гості, а вона — прислуга. Хай працює.
Я повільно повернула голову до жінки.
— Олено, будь ласка, мені — як завжди. Кирилу — віскі з льодом. А Тамарі Ігорівні… — я зробила паузу, окинувши свекруху холодним поглядом. — Тамарі Ігорівні принесіть склянку води. Прохолодної. Без газу.
Олена коротко кивнула і так само безшумно зникла.
Свекруха почервоніла.
— Що це зараз було? — прошипіла вона. — Ти що собі дозволяєш, дівчисько? Командувати тут надумала? Хто ти така?
— Я просто замовила для вас воду, Тамаро Ігорівно, — мій голос залишався спокійним, хоч всередині все кипіло. — Мені здалося, ви трохи знервовані. Це допоможе заспокоїтись.
— Та як ти смієш! — вона підхопилася з крісла. — Кириле, ти чув? Твоя дружина мене принижує! У чужому домі!
Кирило метався поглядом між мною та матір’ю, абсолютно розгублений. Він не розумів, що відбувається, і чию сторону обрати. Його нерішучість ранила більше, ніж отрута свекрухи.
— Аліно, навіщо ти так? — нарешті вимовив він. — Мама ж просто…
— Просто що, Кириле? — я вперше за вечір подивилася на нього з докором. — Просто принижує мене останні пів години? А ти сидиш і мовчиш?
У цей момент повернулася Олена з тацею. На ній стояв мій келих з прозорим напоєм і гілочкою розмарину, склянка з віскі для Кирила і запотіла склянка з водою. Вона поставила тацю на скляний стіл і з поклоном вийшла.
Тамара Ігорівна дивилася на ту склянку води, як на особисту образу. Її обличчя перекосилося від люті.
— Я це пити не буду! — заявила вона. — Я вимагаю поваги! Я — мати твого чоловіка!
— Ви — гостя в цьому домі, Тамаро Ігорівно, — різко відповіла я, зробивши ковток зі свого келиха.
Ялівцевий смак приємно охолодив горло. — І вам слід поводитися відповідно. Інакше цей вечір для вас завершиться значно раніше, ніж ви розраховували.
Вона завмерла, вражена моєю зухвалістю. В її очах майнула розгубленість. Вона не могла збагнути, звідки в мене, «злидні», така впевненість. І це нерозуміння було моїм головним козирем.
— Це що, погрози? — зойкнула Тамара Ігорівна. — Ти мене вигнати надумала? Та хто ти така, щоб мене виганяти?
— Я — господиня цього дому, — спокійно відповіла я.
Фраза зависла у повітрі. Свекруха на мить заціпеніла, а потім розреготалася гучним, неприємним сміхом.
— Що? Ти? Господиня? Дівчинко, ти не перегрілася? Кириле, твоя дружина, здається, з глузду з’їхала від заздрості.
Кирило дивився на мене широко розплющеними очима. У його погляді змішались шок, недовіра і слабка, божевільна надія.
— Аліно… це правда?
Я не відповіла йому. Я дивилася на його матір.
— Так, Тамаро Ігорівно. Це мій дім. Який я купила на гроші, зароблені власним розумом і працею. Поки ви всім розповідали, яка я нікчемна, я будувала свій бізнес.
— Бізнес? — вона знову фиркнула. — Який у тебе може бути бізнес? Нігті пиляєш удома?
— IT-компанія, — відрізала я. — З філіями у трьох країнах. А начальник Кирила, до якого ви так прагнули потрапити в гості — мій підлеглий.
Керівник одного з відділів. Я попросила його організувати цей вечір, щоб нарешті все вам розповісти. Думала, це буде… цивілізовано.
Я гірко всміхнулась.
— Як же я помилялася.
Обличчя Тамари Ігорівни змінювалося на очах: спочатку налите гнівом, потім — плямисте, а згодом — сіро-бліде, мов попіл. Вона повільно обвела поглядом розкішну вітальню, і в її очах промайнуло усвідомлення. Усвідомлення, що виглядало як страх. Погляд її ковзнув по кріслі, де вона щойно сиділа, по блискучій мармуровій підлозі, по панорамному вікну — всьому тому, що належало мені. Тій, кого вона вважала нікчемою.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона. — Ти вигадуєш.
— Навіщо мені брехати? — я знизала плечима. — Кириле, ти ж бачив мої декларації про доходи, коли ми подавали документи на іпотеку. Ту, яку нам так і не схвалили. Пам’ятаєш цифри? Тоді ти вирішив, що це помилка банку.
Кирило побліднів і відвів погляд. Він пам’ятав. Просто не хотів вірити. Йому було зручніше думати, що я невдачниця, аніж змиритися з тим, що я досягла більшого, ніж він.
— Але чому… чому ти мовчала? — його голос був ледь чутним, зламаним.
— А коли мені треба було говорити, Кириле? — спитала я, і в моєму голосі вперше прозвучала щемка туга. — Коли твоя мама вкотре принижувала мене? Чи коли ти мовчки погоджувався з нею?
Я хотіла, щоб ти кохав мене, а не мої гроші. Щоб ти хоча б раз заступився за мене не тому, що я багата, а тому, що я твоя дружина. Але ти не зміг.
Я повернулася до свекрухи, яка застигла, мов статуя.
— Ви ж мріяли про палац, Тамаро Ігорівно? Що ж, ласкаво просимо. Тільки ви тут не господиня. І навіть не гостя.
Я знову поглянула на Кирила. Усередині мене щось остаточно зламалося.
— Я подаю на розлучення.
Його очі миттєво наповнились відчаєм.
— Аліно, прошу, ні! Я зрозумів усе!
— Надто пізно, — тихо мовила я, похитавши головою. — Ти нічого не зрозумів. І вже не зрозумієш.
Я підійшла до сенсорної панелі біля стіни.
— Олено, — сказала я в мікрофон. — Будь ласка, проведи гостей до виходу.
Свекруха не зрушила з місця. Кирило зробив крок до мене, але в дверях вже з’явилася беземоційна Олена, а за нею — двоє охоронців у строгих костюмах. Вони мовчки стали біля входу, чекаючи.
Кирило переводив погляд з мене на матір, на охорону — і повільно відступив назад, до виходу.
Коли двері зачинилися за ними, я залишилася сама у величезній, тихій вітальні. Підійшла до панорамного вікна з бокалом у руці й задивилася на свій сад.
Я більше не була бідною. Я була вільною.
Минуло три місяці. Три місяці солодкої, оглушливої свободи. Розлучення оформилося швидко, без скандалів. Кирило зник із мого життя, як випарувався. Із собою забрав і матір.
Я з головою поринула в роботу, укладала угоди, запускала нові проєкти. І з кожним днем відчувала, як стаю сильнішою. Порожнеча, що лишилася після Кирила, поступово наповнювалася самоповагою.
Я сиділа у своєму кабінеті на тридцятому поверсі бізнес-центру, коли секретарка несміливо постукала.
— Аліно Вікторівно, до вас відвідувач. Без запису. Каже, що це особисте.
— Я не приймаю без попередження, — відповіла я, не відриваючись від документів.
— Він сказав, що ви… його колишня дружина.
Ручка застигла в моїх пальцях.
— Нехай зайде.
Кирило, який увійшов, ледве нагадував того, ким був. Потухлий погляд, виснажене обличчя, костюм, який сидів на ньому як чужий. Він виглядав як людина, яка три місяці не жила, а виживала.
— Привіт, — ледь прошепотів він.
— Навіщо ти прийшов, Кириле? — мій голос був спокійним, рівним.
— Я… хотів поговорити. Вибачитися.
Він підійшов ближче до мого великого темного столу.
— Мама дуже хвора. Після того вечора… в неї сталося з серцем. Вона постійно плаче. Каже, що була неправа.
Типова маніпуляція. Дешева. Очікувана. Я мовчала.
— Аліно, я був ідіотом, — його очі були повні відчаю. — Я все усвідомив. Поводився як боягуз. Я мав захищати тебе, а натомість… слухав маму. Я кохаю тебе, Аліно. Завжди кохав. Дай нам ще один шанс.
Він обійшов стіл і потягнувся до моєї руки. Я відступила.
— Ще один шанс? — я поглянула йому в очі. — Що ти хочеш «спочатку», Кириле? Знову жити за мій рахунок, дозволяючи матері мене принижувати? Чекати, коли я куплю тобі нову машину чи оплачу відпустку?
— Ні! — вигукнув він. — Я змінюсь! Знайду нову роботу, доведу тобі…
— Ти мені нічого не повинен доводити, — перебила я. — Справа не в грошах. І ніколи не була в них. Йдеться про повагу. Про партнерство. Про команду, якою ми так і не стали.
Я підвелася й підійшла до вікна. Під ногами розстилався живий, динамічний мегаполіс. Місто, яке я підкорила.
— Ти прийшов, бо в тебе закінчилися гроші й терпіння жити з мамою, — сказала я, не обертаючись. — Ти не змінився. Просто шукаєш легкий шлях.
— Це неправда!
— Це правда, Кириле. І ти це знаєш. Ти прийшов не до мене. Ти прийшов до моїх можливостей.
Він знітився. Мовчав.
— Йди, — сказала я тихо. — Ця розмова закінчена. Назавжди.
Він ще трохи постояв, а потім мовчки пішов. Я чула, як за ним зачинилися двері.
Я не озиралася. Лише дивилась на місто. І відчувала спокій. Остаточний. Безповоротний.
Минуло п’ять років.
Я сиділа на терасі невеликого будиночка, схованого серед зелені на узбережжі Амальфі. Повітря було просякнуте ароматами моря, лимонів і квітучих гортензій. Біля моїх ніг дрімав золотистий ретривер Арчі.
На столику лежав відкритий ноутбук, але я не звертала на нього уваги.
Мій погляд линув у бік лазурної води, де погойдувались білі яхти.
Мій бізнес давно став самодостатнім. Я навчилася головному — довіряти й делегувати. І просто жити.
— Про що замислилася?
Я посміхнулася. Поруч на плетене крісло сів Сашко. Він простягнув мені бокал охолодженого білого вина, обійняв за плечі.
— Та так, — я взяла бокал. — Згадувала.
— Щось приємне? — його очі світилися теплом.
Ми познайомилися на економічному форумі два роки тому. Він — архітектор, пристрасний до своєї справи. Покохав мене за характер, за мій сміх, за мої ідеї. А про мій статус дізнався лише за пів року.
— Різне, — відповіла я ухильно. — Просто усвідомила, як багато змінилося.
Нещодавно подзвонила стара колега. В розмові згадала Кирила.
Його швидко звільнили після розлучення. Він не тягнув роботу. Перескакував з місця на місце. Тепер працює звичайним менеджером у дрібній фірмі. Живе з матір’ю.
Після того вечора вона швидко здулася. Грізна Тамара Ігорівна перетворилася на хвору, втомлену жінку. Її мрії про розкіш і багатого сина розсипались.
Колега бачила їх нещодавно в супермаркеті — сварлива старенька в пошарпаному пальті та її понурий син, що сперечалися над полицею з макаронами по акції.
— І мені їх не шкода, — тихо мовила я, ніби відповідаючи своїм думкам.
— Кого? — здивувався Сашко.
— Минуле, — я ковтнула вина. — Раніше мені здавалося, що я маю відчувати злість чи жалість. А тепер… нічого. Просто порожнеча. Як читаєш про чужих людей у пожовклій газеті.
Сашко міцніше обійняв мене.
— Оце і є свобода, Аліно. Коли минуле не викликає емоцій.
Я прихилилася до нього, вдивляючись у захід сонця, що золотив море. Арчі у сні смикнув лапкою.
В моєму житті більше не було місця приниженням і страху. Лише спокій, любов — і безкрає блакитне море попереду. Незабаром у мене народиться син. І я щаслива, що він буде від Сашка.
