Старий, похилий будинок із зарослим садом, але з душею. Саме таким Олена побачила його в оголошенні. І серце тьохнуло. Міська метушня її виснажила. Олені було потрібно місце, де час плине повільно, а єднання з природою допоможе загоїти душевні рани після розлучення.
Переїзд був схожий на втечу. Покинувши все, Олена завантажила в авто найнеобхідніше: ноутбук, улюблену чашку, плед і, звичайно ж, блокноти. Дорога петляла між пагорбами, сонце хилилося до заходу, і чим далі вона їхала від міста, тим легше ставало на душі.
Перші дні минули в облаштуванні. Будинок потребував ремонту, сад — догляду. Але кожна тріщина в стіні, кожна зів’яла троянда здавались Олені прекрасними, сповненими історії. Вона прокидалась під спів півнів у сусідів. Пила каву на веранді, дивлячись, як розчиняється туман, і з кожним днем почувала себе краще.
У міській метушні життя їй здавалося життям загнаної тварини. Одні й ті самі протоптані стежки — дім-робота-дім — нагадували фільм «День бабака».
Олена тяжко пережила розрив із чоловіком. Вона почувалася виснаженою, спустошеною, але хотіла знову відчути себе живою.
До сорока років так сталося, що вона не змогла завагітніти. Аналізи були в нормі, лікарі розводили руками. Чоловік дуже хотів дітей, і, переконавшись за десять років шлюбу, що дітей не буде, почав зустрічатися з молодою дівчиною.
Олена не звинувачувала його — розуміла: він теж має право на щастя, на продовження роду. Але біль зради, помножена на відчуття власної неповноцінності, роз’їдала душу. Саме тому старий будинок став для неї притулком, ліками від болю. Їй була потрібна зміна обстановки.
Олена перейшла на віддалену роботу. Вона писала статті для журналів і вела блог про сільське життя. Поступово сад оживав: Олена саджала квіти, підстригала кущі, доглядала за яблунями. І будинок змінювався: вона пофарбувала стіни у світлі кольори, повісила нові штори, обставила кімнати новими меблями, купленими в інтернеті.
Одного дня, розбираючи старий сарай, Олена знайшла коробку з листами. Пожовклі від часу аркуші були списані красивим витонченим почерком. Це було листування молодої пари. В них — любов, ніжність, надія на спільне щастя. Натхненна, Олена вирішила написати роман про двох закоханих, які жили далеко одне від одного.
Дівчина писала, що після останньої зустрічі з Михайлом вона завагітніла. У кожному рядку відчувалося хвилювання про майбутнє. Цей лист, як і багато інших, так і не був надісланий. Але Михайло все ж дізнався про вагітність, коли приїхав у гості. Це ще більше ранило Віру — вона мріяла про спільне життя.
Листи були складені зі щоденними датами, й по них можна було простежити, що останні з них — мов щоденник, написаний Вірою для себе. У них було стільки болю і страждання, що Олена могла лише здогадуватись, що трапилося між закоханими. Останній лист датувався тридцять два роки тому, коли їхньому сину Артему виповнилося п’ять. Віра писала, що збирається переїжджати до міста. Вона описувала життя з сином — як він пішов, заговорив, як проходили їхні будні. І сподівалася, що Михайло приїде до них назавжди.
— Що ж сталося? Чому вони так і не були разом? — питала себе Олена.
— Можливо, справа у вагітності Віри? Або щось сталося з Михайлом? Може, він був одружений? — Вона не знайшла відповіді в листах. Але в романі їй хотілося дати щасливий фінал.
За її підрахунками, зараз синові Віри має бути тридцять сім.
— Як шкода, що ці листи залишилися тут, нікому не потрібні. А це ж — чиєсь життя, — думала вона.
Якось вночі Олена прокинулась. Вітки дерев били у вікна, здавалося, що біля хати мелькає чиясь постать. Але це був просто сильний вітер, що здіймав усе з землі: сухі гілки, листя, мітлу біля воріт. Потім почався зливень.
Олені стало тривожно. Щоб відволіктись, вона знову стала думати про життя Віри. У її голові роїлися думки, образи. Вона уявляла, як Артем читає ці листи. І, можливо, зустрічається з батьком.
— А що як?.. — раптом замислилась Олена.
У голові закрутився вир ідей. Їй спало на думку знайти Віру й Артема. Це стало її новою метою, особистим розслідуванням. Вона відчувала — має повернути Артему історію матері. Або ж повернути самі листи Вірі. І Олена почала пошуки.
Вона знайомилась із сусідами, але більшість не знали Віру — вони нещодавно переїхали. Та в одному з будинків на сусідній вулиці їй пощастило. Бабуся Ріта, господиня того дому, знала Віру — вона дружила з її донькою. Бабуся дала номер Вероніки й сказала, що та, вийшовши заміж, виїхала в місто.
— Одне знаю точно: Віри вже нема серед живих. Вероніка їздила на її похорон, — сказала бабуся Ріта.
— Дякую вам. Ви мені дуже допомогли, — щиро подякувала Олена.
Вона повернулась додому натхненною. Їй хотілося, щоб у житті все складалося, як у романі. Щоб син знайшов батька. Вона щиро сподівалась, що Віра жива, хотіла її побачити. Бо за змістом листів було зрозуміло — Віра була доброю жінкою, яка просто хотіла сімейного щастя. Але доля не завжди дає те, чого ми хочемо.
Олена зрозуміла важливу річ: коли життя щось у тебе забирає — треба прийняти це і рухатись далі. І тоді на твоїй вулиці теж буде свято. Життя через випробування вчить бути щасливою в будь-яких умовах. Цінувати те, що вже маєш. Хоч це іноді дуже складно — і багато хто не справляється з труднощами, тим самим не дозволяючи собі бути щасливими тут і зараз. І крадуть у себе роки життя.
Олена на мить засумнівалась: а чи треба їй це все? Можливо, Віра не хотіла, щоб син дізнався деталі? В голову лізли різні думки. Але вона послухалась серця — і відчула: вона чинить правильно…
Знову злива стукала по даху будинку. Якби Віра була тут, вона б напевно помітила, як на стелі з’явилась темна пляма — там, де почала просочуватись волога. Але для Олени це не мало значення — вона дивилась у стелю, а думала зовсім про інше. Про дзвінок Вероніці, що мав відбутися зовсім скоро. Уявляла, як виглядає тепер давня подруга Віри. Напевно, це вже літня жінка, їй має бути десь під шістдесят, а можливо, вона вже й бабуся.
— Мабуть, у неї вже є онуки, — мимохіть подумала Олена.
Набравшись рішучості, вона ввела номер. Трубку зняли вже після кількох гудків. На тому кінці відповів лагідний, привітний голос.
Олена коротко розповіла, хто вона і чому телефонує. Поділилася історією про знайдені в старому сараї листи та попросила контакт Артема.
— Я знаю, де жила Віра. Можливо, Артем із родиною зараз мешкає там. Востаннє бачила його ще п’ять років тому — на похороні її мами. Відтоді наші дороги не перетиналися, — відповіла Вероніка тепло, з ледь вловимим смутком у голосі.
Олена видихнула з полегшенням. Це був перший реальний крок до втілення того, що вона задумала. Тепер у неї з’явилася надія — передати ці листи Віриному синові. Вони були не просто сторінками з минулого, а важливою пам’яттю, ниткою, що з’єднує покоління.
Вона вирішила їхати до міста вже наступного дня. Головне — щоб дощ припинився і дорогу осяяло сонце. І доля була прихильною: ранок виявився ясним, небо — чистим, а свіже повітря наповнювало легені енергією. З полегшеним серцем Олена сіла в авто та вирушила назустріч своєму рішенню.
Адреса, яку дала Вероніка, виявилась зовсім поруч — недалеко від тієї квартири, де Олена колись жила з колишнім чоловіком. Ця думка на мить защемила, та більше не боліла, як раніше. Природа, тиша села й старий будинок вилікували душу. Вона не шкодувала, що обрала це місце.
Зупинившись біля будинку, де колись жила Віра, Олена вийшла з машини й помітила молодого чоловіка біля під’їзду. Серце защеміло: «Невже це Артем?» Вона пройшла повз, зустрівшись із ним поглядом. Він здався їй задумливим і трохи сумним. Проте вона не зупинилася — піднялася на третій поверх і натиснула дзвінок. У відповідь — тиша.
Трохи розчарована, але не втрачаючи надії, Олена залишила записку з номером телефону й коротким проханням зв’язатися: «Хочу поговорити про Віру». Через хвилину вона вийшла на вулицю, але молодого чоловіка вже не було. Вона ще трохи постояла біля машини, глянувши на місце, де він стояв, і поїхала додому.
Там зайнялась господарством: зібрала малину й зварила варення за рецептом бабусі. Поки воно варилось, сіла за роман. Але фінал не складався. Вона вирішила не поспішати — нехай події самі підкажуть розв’язку.
Відсунувши ноутбук, почула дзвінок телефону. Номер був незнайомий, та Олена одразу відчула — це він. І не помилилась.
— Прочитав вашу записку, — пролунав приємний чоловічий голос. — Готовий поговорити про маму.
— У мене є дещо, що належить вашій родині, — відповіла Олена. — Приїжджайте.
Вони домовились про зустріч. Артем пообіцяв бути через годину. Олена хвилювалась — адже колись він бігав по цьому двору дитиною. Хоча з того часу минули роки, й навряд чи він щось пам’ятав.
Через годину задзвенів дзвінок. Вона поспішила до дверей. Біля воріт стояла машина, а на порозі — той самий молодий чоловік, якого вона бачила біля під’їзду. Обоє усміхнулись.
— То це були ви! — з радістю вигукнув Артем.
— Несподівано, — відповіла Олена.
— Схоже, ми просто не встигли зустрітись, — додала вона.
Між ними одразу встановилася легка, довірлива атмосфера. Артем увійшов до будинку, який колись належав його матері.
— Дивно, але дещо пам’ятаю, — сказав він, озираючись. — Цікаво повертатися сюди дорослим. Ми переїхали, коли мені було шість.
— Можна, ми перейдемо на «ти»? — запитав він. — Ми ж майже однолітки.
Олена усміхнулася й кивнула. Вона принесла стос листів, перев’язаних стрічкою. Артем взяв їх обережно, ніби тримав у руках не папір, а фрагмент свого життя. Він впізнав почерк матері, його очі наповнились сльозами.
— Я навіть не знав, що вони існують, — прошепотів він, обережно розгортаючи перший аркуш.
Олена мовчала. Вона розуміла, що цей момент — особистий, і не варто його порушувати. Це була частинка минулого, про яку він не мав уявлення.
Прочитавши кілька листів, Артем підвів голову.
— Мій батько загинув, коли мені було шість. Але мама ніколи про нього не розповідала. Вона ніби стерла його з нашого життя. Я пам’ятаю його лише уривками — мов крізь туман.
Олена слухала, розуміючи, що правда, можливо, зовсім інша. Та не стала ділитися здогадками — не хотіла порушити той спокій, який Артем щойно знайшов.
Після чаювання він звернув увагу на пляму на стелі.
— Потрібно полагодити дах, — сказав він. — Інакше наступної зливи буде протікати.
З того дня їхня зустріч стала не єдиною. Артем допоміг відремонтувати дах, полагодив паркан, працював у саду. І поступово між ними виник зв’язок — глибший за просто вдячність. Вони ділилися думками — про минуле, теперішнє, мрії. І одного дня усвідомили: вони знайшли одне одного, як дві рідні душі, які довго шукали опору.
Через рік вони одружились. А згодом у них народилась донька. Назвали її Вірою — на честь матері Артема й як символ нового життя, що народилося зі старих, майже забутих листів, знайдених у сараї.
