— Готово, — Кирило зістрибнув зі драбини й струсив пил із рук. — Тепер ми в безпеці.
Я відірвала погляд від книжки й подивилася на маленьке біле «око» камери під стелею в кутку нашої спальні. Воно було спрямоване прямо на ліжко.
— У безпеці? — я намагалася, щоб мій голос не звучав глузливо. — Від кого ж це, цікаво? Від бабая з-під ліжка?
Кирило посміхнувся, але якось натягнуто.
— Аліно, ну серйозно. Такі часи. Зломування, крадіжки… Так спокійніше. Камера вмикається лише на рух, майже не споживає трафік.
Я нічого не відповіла, тільки щільніше загорнулася в плед. Мені не ставало спокійніше. Мені було не по собі.
Ніби в дім принесли чужого, безмовного свідка нашого життя, який буде неупереджено спостерігати за всім. За тим, як ми спимо, як сваримося, як… за всім.
— Просто пообіцяй, що не дивитимешся записи без причини, — попросила я.
— Звісно, люба моя, — він підійшов і поцілував мене в маківку. — Тільки в разі надзвичайної ситуації.
Вночі мене розбудила наполеглива вібрація телефону на тумбочці біля ліжка. Не розплющуючи очей, я потяглася, щоб змахнути повідомлення. Напевно, знову якась нічна розсилка чи спам.
Телефон знову завібрував. І ще раз.
Роздратовано зітхнувши, я сіла й взяла його в руки. На екрані світилася низка сповіщень від додатку камери: «Виявлено рух у спальні». І ще одне. І ще. Цілий список.
Перша думка — метелик. Нічна міль б’ється об лампу, от датчик і з’їхав з глузду.
Я вже хотіла відкласти телефон, але щось змусило мене натиснути на останнє сповіщення.
Відкрився запис.
Зернисте, чорно-біле зображення. Ось я, сплю, повернувшись до стіни. Ковдра сповзла на підлогу. Поруч, спиною до мене, рівно дихає Кирило. Його плече ледь помітно піднімається й опускається.
Я дивилася на цей статичний кадр секунд десять, не розуміючи, що саме викликало реакцію датчика. Напевно, збій.
І тут я це побачила.
Із краю кадру, з боку Кирила, повільно з’явилася рука. Не його рука. Вона була тонша, витонченіша. Вона на мить завмерла в повітрі, а потім плавно опустилася мені на волосся.
Пальці повільно, майже ніжно, перебирали пасма. Раз. Два. Три.
Я дивилася на екран, і повітря застигло в легенях. Це було схоже на наймоторошніший фільм жахів, тільки головною героїнею була я.
Рух був плавним, упевненим, ніби той, хто це робив, зовсім не боявся бути поміченим.
Раптом на записі я заворушилася уві сні й перевернулася на спину. Рука миттєво зникла. Запис обірвався.
Телефон випав із моїх ослаблих пальців на ковдру. Я повільно повернула голову. Кирило спав у тій самій позі, що й на відео. Його дихання було спокійним і глибоким…
Я сиділа, скута страхом, не в змозі поворухнутися, і дивилась на чоловіка, з яким прожила п’ять років. І вперше в житті мені стало по-справжньому страшно.
Я не зімкнула очей до самого ранку. Просто лежала, майже не дихаючи, прислухалася до кожного шороху в будинку. Скрипнула підлога на першому поверсі — я завмерла. Загуркотів холодильник — серце вистрибнуло з грудей. Дім, що завжди здавався фортецею, перетворився на пастку, повну загроз.
Вранці я змусила себе встати й піти на кухню. Діяла як робот — механічно розбивала яйця на сковорідку. Кирило зайшов, свіжий і бадьорий, ніби проспав усю ніч спокійно.
— Доброго ранку, сонечко, — обійняв ззаду, поцілував у шию.
Я здригнулася. Він навіть не помітив.
— Не виспалась, — збрехала я, не повертаючись.
Увесь сніданок я нишком спостерігала за його руками, що лежали на столі. Широка долоня, короткі пальці. Зовсім не та рука, що була на відео — та була вузька, з довгими, витонченими пальцями, ніби належала балерині чи піаністці.
Коли Кирило поїхав на роботу, я зачинила за ним двері на всі замки та кинулася до телефону. Знову відкрила ту записану камерою нічну сцену. Рука з’являлася з темряви, між Кирилом і краєм ліжка — але ж там стіна. Це неможливо.
Чи, може, хтось ховається в нашому домі?
Ця думка обпекла мене зсередини. Я вхопила з підставки найбільший кухонний ніж і почала методично перевіряти кожну кімнату. Заглядала під ліжка, відкривала шафи, обстежувала кладовку і навіть гостьовий санвузол.
Нікого.
Усі вікна були зачинені зсередини. Двері — теж. Дім був герметичним. І саме це лякало найбільше. Бо виходило, що той, хто доторкався до мене вночі, досі тут. Просто ховається там, де я не можу його знайти.
Я сіла на диван у вітальні, стискаючи в руці телефон. Що робити? Викликати поліцію? І сказати: «Мені здається, у моєму домі живе привид із ніжними руками»? Вони подумають, що я збожеволіла.
Потрібно було поговорити з Кирилом. Але як? Обвинуватити його? В чому? У тому, що поруч із ним у ліжку з’являється третя особа?
Цілий день я провела у мареві. Працювати не могла — букви на екрані розпливалися. Кожен звук змушував здригатися. Мені здавалося, що хтось стоїть за моєю спиною і мовчки дивиться.
Коли ввечері Кирило повернувся, я була на межі. Він приніс мій улюблений фісташковий рулет. Його спокій і звичність здавалися знущанням на фоні мого тваринного жаху.
Ми сіли вечеряти. Я просто ворушила виделкою в салаті, не в змозі нічого проковтнути.
— Аліно, що з тобою? — нарешті запитав Кирило, відклавши приладдя. — Ти сьогодні якась не своя. Щось сталося?
Я підняла на нього погляд. Ось він — момент. Зараз або ніколи.
— Так, — мій голос ледь чутно тремтів. — Сталося.
Я взяла телефон, знайшла ту саму нічну запис і протягнула йому через стіл.
— Подивися.
Він узяв гаджет із легким подивом, увімкнув відео. Я не зводила з нього очей, намагаючись вгледіти бодай натяк на провину, злість, роздратування.
Але побачила зовсім інше.
Його усмішка повільно зникла. Обличчя стало серйозним, потім напруженим. Брови зійшлися над переніссям. А потім — очі розширилися від жаху. Від того ж самого липкого, паралізуючого страху, який охопив мене вночі.
— То ти… — прошепотів він, голос зірвався. — Ти теж це бачила?
Це запитання зависло між нами, важке й холодне. Мій страх нікуди не подівся, але до нього додалось полегшення. Я не одна. Він бачив те саме.
— Що означає «теж»? — запитала я, голос мій тремтів. — Ти знав?
Кирило провів руками по обличчю. Здавалося, він постарів на десять років.
— Не знав. Але щось відчував. Уже тижні два. Іноді мені здавалося, що в кімнаті хтось є. Я прокидався — і нікого. Думав, це сон. Але кілька разів я знаходив на своїй подушці довге темне волосся. Не твоє.
Він замовк, підбирав слова.
— Саме тому я й поставив камеру. Боявся тебе лякати. Думав, подивлюсь записи, побачу, що це тінь чи кіт шкребеться під вікном — і заспокоюсь. Не хотів, щоб ти знала.
Ми сиділи одне навпроти одного, і вперше за довгий час між нами не було секретів. Лише спільний, усеохопний страх.
— Але хто це? І як? — я знову й знову прокручувала в голові побачене. — Рука ж з’являється просто зі стіни!
— Треба відсунути ліжко, — сказав Кирило з рішучістю в голосі. Він підвівся, обличчя було похмурим, але в очах загорілась сталева впертість. — Просто зараз.
Наше ліжко було важким, з цільного дуба. Ми ледве зрушили його з місця і почали тягти від стіни, сантиметр за сантиметром. За ним — нічого, окрім пилу й старих шпалер у квіточку.
Кирило став простукувати стіну. Глухий, рівний звук. Жодних пустот. Я втомлено опустилася на підлогу. Це безглуздо.
— Стій, — прошепотів Кирило, приклавши вухо до стіни біля самого плінтуса. — Тут… стикування якесь.
Я підповзла ближче. Справді, плінтус у тому місці виглядав інакше — ніби його знімали, а потім прибили заново, не надто акуратно. Кирило підчепив край ножем. Панель легко відійшла.
А за нею відкрилася вузька, майже непомітна щілина. Наче дверцята. Маленькі, низенькі, майстерно замасковані під шпалери. Без ручки, без петель — просто виріз у стіні.
Кирило натиснув на край, і дверцята беззвучно прочинилися всередину, відкриваючи темний отвір. Звідти повіяло пилом, вогкістю й чимось ще… чимось живим.
Ми перезирнулися. Кирило увімкнув ліхтарик на телефоні й посвітив усередину. Там було тісне приміщення — чи то стара комірка, чи колишня вентиляційна шахта, заставлена ковдрами.
На імпровізованому матраці — відкрита пачка чипсів, пляшка води і м’ята книжка в м’якій обкладинці.
А на стіні — фотографія. Сімейний портрет: чоловік, жінка і дівчинка-підліток з довгим темним волоссям і тонкими, витонченими руками. Попередні власники дому.
І тут усе склалося в одну моторошну картину. Волосся на подушці. Зникала їжа, що я списувала на забудькуватість. І той ніжний, тужливий дотик.
У цей момент з темряви проєму повільно з’явилася рука. Та сама — тонка, акуратна. Вона простягнулася не до мене, а до фотографії.
А потім з отвору визирнуло обличчя. Те саме дівоче лице з фото, тільки тепер доросле. Її очі, наповнені сльозами, дивились на нас з відчаєм і проханням.
— Пробачте, — прошепотіла вона. — Я не хотіла вас лякати. Просто… я сумую за своєю кімнатою.
Історія, яку вона розповіла пізніше, уже в присутності поліції, була водночас банальною і жахливою. Після чергової сварки батьки продали дім, а її, повнолітню, вигнали.
Їй не було куди подітися. Вона знала про цей потаємний сховок — її батько колись зробив його для інструментів. І вона повернулася.
Вночі виходила лише по їжу. А одного разу, побачивши мене сплячою в колишній своїй кімнаті, не змогла втриматися. Доторкнутись. Просто відчути чиюсь присутність. Живе тепло.
Коли все закінчилось, ми з Кирилом довго мовчки стояли в спальні. Містика розвіялась, залишивши після себе гіркий присмак чужої біди.
Дім більше не здавався лячним. Він здавався сумним.
— Продаємо? — тихо запитала я.
Кирило обійняв мене за плечі.
— Давай спершу просто переночуємо в готелі. А завтра вирішимо.
Я знала: ми вже не повернемося сюди жити. Не через страх.
А тому, що стіни цього дому тепер назавжди збережуть не спогад про привида, а трагедію надзвичайно самотньої душі.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно!
