Аня стояла, немов приросла до підлоги, в тій самій кімнаті, де кожна річ, кожна тріщинка на стінах були їй болісно знайомі. У повітрі витав запах свіжовипрасуваної білизни, лаванди й тієї ледь відчутної гіркоти, яка завжди присутня в домах, де панує не любов, а звичка. В самому центрі цієї сцени — наречений, якого їй «підібрали», наче вона не жива людина, а якась річ, яку потрібно прилаштувати так, щоб не образити ні родину, ні саму себе. Він стояв, згорблений, блідий, з опущеними очима, ніби сам шкодував, що опинився тут. Ані хотілося не просто закричати — завити, вирвати на собі волосся, покликати маму, якої вже давно не було поруч, і втекти. Бігти так, щоб серце вистрибувало з грудей, щоб ноги забули дорогу назад. Бігти, не озираючись, не чуючи ні голосу батька, який раптом став чужим, ні шелесту спідниць мачухи, ні шепотів рідні, що зібралися, мов на виставу.
Батько, який колись носив її на руках, називав «малявочкою», купував льодяники, сміявся з її витівок, тепер сидів за столом і не міг звести з нею погляд. А мачуха, Тетяна Іванівна, як завжди хазяйнувала з тією ж невичерпною енергією, яка, здавалось, могла б зрушити гори, аби не впиралась у глуху стіну байдужості доньки. Усі чекали від Ані слова, жесту, натяку на згоду. Але вона мовчала. Так глибоко і тривожно, що здавалося — навіть стіни затаїли подих. Вона не могла говорити. Не могла навіть глянути в обличчя цьому худорлявому, ніби вицвіткому хлопцеві, який, схоже, почувався не менш ніяково, ніж вона сама. Він теж не дивився на неї, ніби боявся побачити в її очах відображення власного страху, протесту, розгубленості.
— Та що ми в дверях товчемося?! Прошу, гості дорогі, заходьте, проходьте! Стіл накрито! — Тетяна Іванівна віталася з майбутніми сватами, розмахуючи руками, як актриса на сцені, та в кожному її русі відчувалась напруженість і невдоволення, адресовані Ані. Погляди, якими вона метала в падчерку, були гострі, мов голки. «Випробування Господнє, не інакше, — думала вона, зціпивши зуби. — Ростила, як рідну, а що з того? Радості — нуль! Стоїть, як пам’ятник. І в кого така млява вдалася? Напевно, в матір…»
А мати була зовсім іншою — мрійливою, ніжною, мов героїня зі старовинної картини. Грала на піаніно, читала книжки, жила у світі, де важлива була душа, а не гроші. Але той світ виявився надто крихким. Книги її не врятували, музика не захистила. Вона пішла рано, залишивши доньку на руках у батька, який, хоч і любив, та не вмів показати це. Його турбота проявлялася у хлібі на столі, у дровах на зиму, у м’ясі на обід. А про те, що діється в душі дитини, що вона відчуває і про що мріє — він не думав. Не тому, що не любив, а тому, що не знав як.
— Ну що ж ти, Анечко! Зустрічай гостей! — Тетяна Іванівна не просто сказала — вона вщипнула Аню за руку, ніби намагаючись повернути її до життя. Але Аня не ожила. Не підвела погляд. Просто сиділа, втупившись у скатертину, яку сама ж прала, крохмалила, прасувала. І коли батько запитав, чи піде вона за Михайла, вона лише ледь кивнула. По щоці скотилася єдина сльоза — тиха, гірка, мов осінній дощ.
Гостям це сподобалося. Вирішили: дівчина скромна, вихована. Тому, коли всі розійшлися, Тетяна не стала її лаяти, лише звично зітхнула:
— Ти б, Анюто, трохи веселіше виглядала. Чоловік тобі за це «дякую» скаже. На тугу та печаль щодня дивитись — сам завиєш. А мила усмішка чоловіку серце гріє. Запам’ятай! І не реви — не час!
Та Аня й не плакала. Просто не було сил радіти. Була тільки твереза думка: краще вже заміж, ніж і далі жити в домі, де ти зайва, як валіза без ручки. Батько, хоч і рідний, але далекий. У нього троє синів, а вона — донька, яку потрібно вигідно прилаштувати, видати, дати придане, підписати договір. От і вся арифметика.
А радість від нового етапу не приходила. Михайло… Вона знала про нього не більше, ніж про місяць на небі. Просто одного дня мачуха сказала: «Жениха знайшли». І все. Аня не зводила очей, коли приходили свати, але краєм погляду встигла оцінити майбутнього чоловіка. І він їй не сподобався. Блідий, невиразний. Немов хтось витер його обличчя ганчіркою, намагаючись зробити з нього щось пристойне, але так і не зміг. Очі — то сірі, то блакитні, не розбереш. Підборіддя — м’яке, як тісто. Губи — тонкі, мов лінія в зошиті. Не красень. Хоч і в самій Ані не було нічого особливого. Хіба що очі — великі, сині, і руки — тонкі, з довгими пальцями, як у матері. Але ті руки грали на піаніно. Їй же не дали й торкнутися інструменту. Продали відразу після смерті мами. Кому воно треба в родині, де кожна копійка на рахунку?
Аня була звичайною. Ні краси, ні родзинки. Тиха, скромна, з бідненькою косою, ніби комусь не вистачило на неї волосся. Мачуха намагалась — варила відвари, полоскала «три пера Анюти» в цілющих водах, але марно. Батько тільки посміювався:
— Нема з кого їй кудряшкою бути, Танюшо! Не витрачай часу даремно!
Та Аня не ображалась. Вона розуміла — це турбота. Не завжди ніжна, але справжня. Тетяна старалася. Вчила її готувати, шити, посміхатись. «Знайду я тобі доброго чоловіка, Анюто! Щоб жила, як за кам’яною стіною!»
— Правда? — запитувала вона, дивлячись у очі мачусі.
— А коли я тобі брехала? І навіщо мені це?
І справді. Вона ніколи її не ображала. Не як своїх синів виховувала, але й не знущалась. Вимагала — за навчання, поведінку, охайність. Книги навіть не забороняла, хоча й сама не любила читати.
— Ти, Анька, мабуть, у матір пішла. Моя свекруха, царство їй небесне, казала, що твоя мама була з інтелігентної родини, й батькові твоєму не пара. Коли погодилась за нього заміж, усі здивувались. А він, щоб їй догодити, піаніно купив. Продали дідову хату — і купили. Бабуся сильно на нього ображалась, але не сказала ні слова. Бо знала: така любов буває раз у житті. Їй, от, не пощастило…
Тут Тетяна змовкла, але Аня все зрозуміла. Їхній шлюб із батьком був не з кохання. Там не було того полум’я, що палало в серці мами. Була турбота, звичка, обов’язок. Але не любов. І Аня не раз бачила портрет матері в татовій кімнаті. Помічала, як мачуха дивиться на нього — задумливо, мов шукає відповідь: за що він так любив ту жінку? Що було в ній такого, що він віддав усе?
Відповіді не було. І Тетяна тільки зітхала. Але старалася, як могла. І не вимагала нічого взамін.
А батько? Він не був злим. Дарував подарунки на свята, допомагав із малечею, прасувала, купав малюків. І в цьому мовчазному догляді народжувалась справжня любов. Не гучна, не пристрасна, але щира.
— А плаття тобі пошиємо гарне. Щоб не соромно було! Ти ж у тата одна дочка! — Тетяна розчинила дверцята шафи, й звідти посипались найкращі скатертини, постіль, сервізи.
— А це навіщо? — спитала Аня, побачивши, як мачуха витягує мереживну скатертину…
— Придане твоє, — коротко мовила Тетяна. — Чого стала? Берися до справи!
І коли з глибини шафи з’явилися дві коробки з новеньким порцеляновим сервізом, який Аня бачила лише одного разу, коли батько з мачухою щойно привезли його до хати, вона не стримала подих — від здивування, від несподіванки, від усвідомлення того, що навіть у цьому суворому домі іноді трапляються дива.
Дівчина не могла відвести погляду від цих коробок, немов не вірила, що бачить їх насправді. Здавалося, ще мить — і все зникне, мов ранковий туман під першим сонцем.
— А це… — ледве чутно вирвалося в неї, повне щирого подиву і хвилювання, яке вона намагалася стримати.
— Твоє, доню! — лагідно, але з помітною гордістю відповіла Тетяна Іванівна. — Я батька вмовила. Не годиться ж тобі йти до чоловіка з порожніми руками. Чи, може, ти нам не дочка? Усе підготували! Все маєш! Ніхто не засоромить!
І тоді, вперше за останні дні, тривога у грудях Ані трохи відступила. Її губи ледь сіпнулися — так, ніби крильце метелика ворухнулося в тиші перед світанком. Це була тінь усмішки — майже непомітна, але справжня. А Тетяна вдавала, що нічого не помітила — аби не збентежити, не злякати цю крихку мить, коли між ними раптом промайнула іскорка справжньої материнської теплоти.
— Справ ще гора! Встигнути б усе! Побігаємо з тобою! — пожвавішала вона, ховаючи за веселістю ту радість, яку відчуває мати, проводжаючи доньку в доросле життя.
Останні дні перед весіллям промайнули для Ані, немов у тумані. Вона пам’ятала, як вони з Тетяною міряли тканини, шили, складали придане. Як батько ходив по крамницях, обираючи дарунки для нареченої. Усе це ніби було фоном — чорно-білою стрічкою, на якій миготіли кольорові плями надії. А втіленням тієї надії ставав Михайло.
Він навідувався майже щовечора. Привозив прості гостинці — солодощі, фрукти, іноді — пучок польових квітів. Сидів у куточку кімнати, зсутулений, мовчазний, дивився на неї своїми світлими, майже безбарвними очима. Говорив мало, але дивився — так, ніби хотів запам’ятати кожну рисочку її обличчя. І як тільки помічав, що Аня починала крутити косу — знак її тривоги — він мовчки підводився, прощався і йшов. Залишалася тиша. І дивне відчуття — не страх, не радість, а щось середнє: тихе, несміливе очікування.
Та лише в день весілля Аня, мовби, прокинулась від довгого сну. Вона стояла перед дзеркалом у білій сукні, яку Тетяна шила з такою любов’ю, ніби вшивала в неї всі свої надії. Фата легко лягала на плечі, мов хмаринка. А в очах віддзеркалювалася не просто наречена — Аня побачила жінку. Високу, струнку, з ясним поглядом і серцем, яке вперше забилося швидше.
— Не бійся нічого, дівчинко, — прошепотіла мачуха, обережно торкаючись до її плеча і поправляючи фату. — Все в тебе буде добре.
Ці прості, теплі слова, мов промінь сонця, зігріли душу. Аня знову глянула в дзеркало — і не впізнала себе. Невже це вона? Та сама тиха дівчина, яка ще вчора здавалася собі сірою тінню?
Сукня була справді чарівною — із витонченим візерунком, пишною спідницею й м’яким блиском дорогої тканини. Немов зі сторінок казки. І саме в цю мить Аня усвідомила: так, сьогодні починається нове життя. Можливо, трохи страшне, але вже не чуже. Її власне.
І понеслося, як у танці: гості, музика, обійми, тости, усмішки, побажання. Не було й хвилини, щоб зупинитися й подумати, чи правильний це крок. Тільки пізніше, коли залишили їх наодинці, вона відчула, як тремтять пальці Михайла, що стискали її руку. У його погляді з’явилося щось нове — довіра, відкритість, дитяча щирість. Він дивився без масок. І, вперше за весь час, усміхнувся — по-справжньому, тепло, ніби нарешті знайшов свій дім.
Потім був дім. Маленький, затишний, із білими фіранками, що колихалися від ранкового вітру. І кіт, якого Михайло подарував їй у перший же тиждень. «Буде тобі пісень співати», — сказав він. І справді, кіт муркотів так, ніби співав. І з ним в хаті стало більше тиші, більше тепла.
І радість — спочатку несмілива, як перші краплі весняного дощу, а потім — все яскравіша. Як світанок, що розганяє ніч. Вона вже ступила на поріг, та раптом зупинилась. Михайло усміхнувся і, не кажучи ані слова, підхопив її на руки.
— Ось так… Я готовий… На все життя… — прошепотів, дивлячись їй у вічі.
Аня відповіла усмішкою — трохи сором’язливою, але щирою. І кивнула:
— Добре…
З кожним днем її усмішка ставала ширшою. Вона відкривала у Михайлові нові риси — доброту, силу, упевненість, що ховалася за його сором’язливістю. А роки подарували їм дітей, спогади, старі фото в потертому коробі, історії, які передавалися з покоління в покоління.
Минуло багато років. Маленька дівчинка з кирпатим носиком і великими очима, немов дві зорі, вказала пальчиком на світлину на каміні в старій дерев’яній хаті.
— А це хто?
— Це твоя прабабуся. Ганна.
— Яка гарна…
— Ти на неї дуже схожа.
— А чому вона в такому дивному костюмі?
— Вона була медсестрою. Особливою жінкою. Сміливою. Пройшла всю війну, бо не змогла залишитись вдома, коли твій прадідусь Михайло, хірург, пішов на фронт. Віддала своїх синів на виховання мачусі — Тетяні Іванівні — і сама пішла служити. Вірила, що діти в тилу будуть у безпеці.
— І були?
— Були. Тетяна Іванівна не лише зберегла їх, а ще й прихистила двох сусідських хлопчаків. Після війни Ганна з Михайлом всиновили їх. Це твої двоюрідні прадіди — Павло і Семен.
— Дідусю, а чому вона так усміхається?
— Бо була щасливою. Колись вона казала, що в дитинстві її кликали Царівною-Несміяною. А на війні її прозвали Радістю. Бо поруч із нею навіть біль слабшав, серце починало битися впевненіше. Дід Михайло казав: багато хто вижив не лише завдяки його операціям, а й завдяки її усмішці. Вона мала дар.
— Але як це — Несміяна і така усміхнена?
— От і дивись. Пройшла війну, втратила друзів, двічі була поранена, але не втратила світла в очах. А потім — шестеро дітей, онуки, допомога іншим. І навіть тепер, коли її нема, її любов живе в кожному, до кого вона доторкнулася.
— А я зможу так? Як вона — любити?
— Звісно! — відповів дідусь, поцілувавши її в чоло. — Ти ж її продовження. І якщо ти цього захочеш — ніхто тобі не завадить.
— Ніхто! — впевнено сказала дівчинка, випрямивши спину й подивившись в очі улюбленому дідусеві.
І в її голосі вже звучала та сама сила — сила любові, що передається від серця до серця, як маяк у темряві, що веде тих, хто ще тільки навчається жити.
