Лєна змахнула з екрана планшета пилинку. На яскравій фотографії бірюзовий океан ліниво накочувався на білосніжний пісок.
— Подивися, Ігорю, яка краса. І готель хвалять, — вона підсунула планшет чоловікові. — Уявляєш, зранку прокидаєшся, а там…
Ігор відірвався від телефону, байдуже ковзнув поглядом по зображенню.
— Лєно, я вже все вирішив.
Вона здивовано кліпнула. Вирішив? Але ж вони тільки почали обговорювати варіанти, прикидати бюджет. Лєна спеціально відкладала гроші з кожного проєкту, щоб цього разу не рахувати кожну копійку.
— У якому сенсі — вирішив? — вона м’яко усміхнулася. — Знайшов щось краще? Покажи.
— Я лечу на Мальдіви, — відрізав він, не піднімаючи очей від телефону. — Один.
Повітря в кімнаті ніби загусло, стало липким. Лєна відчула, як по шиї поповз холодний, огидний липкий струмок.
— Як… один? — її голос зрадницьки здригнувся. — Ми ж домовлялися. Разом. Я ж накопичувала…
Ігор нарешті підняв на неї важкий погляд. У його очах не було ані краплі тепла чи жалю. Лише холодна, заціпеніла криця.
— Лєно, давай без сцен. Подивися на себе.
Він недбало окинув її поглядом, скрививши губи в зневажливій усмішці. Лєна мимоволі згорбилася.
Вона ж не була повною. Просто… м’якою. Жіночною.
Вона стежила за харчуванням, тричі на тиждень ходила до зали, але не виснажувала себе до стану ходячого скелета, як ті глянцеві моделі з його підписок.
— Що зі мною не так? — тихо спитала вона, хоч відповідь уже знала.
Ця розмова повторювалася в різних варіаціях не перший рік. Її «недостатньо плоский» живіт. Її «занадто широкі» стегна. Її «дитяча» звичка радіти дрібницям.
Ігор посміхнувся, насолоджуючись своєю владою, своєю жорстокістю.
— У відпустку я лечу сам, тобі треба худнути, а не по пляжу ходити! — заявив він, і кожне слово било в обличчя, вибиваючи з легень повітря. — Не хочу бачити поряд із собою ходяче желе. Перед людьми соромно буде.
Він сказав це так буденно, ніби мова йшла про завтрашню погоду. Наче щойно не розбив об коліно їхній десятирічний шлюб. Лєна мовчала. Вона дивилась на його вродливе, але вже таке чуже обличчя й не відчувала нічого, окрім гнітючої порожнечі. Жодної сльози, жодного пориву щось кричати чи зупинити. Наче хтось у голові натиснув кнопку «mute». В думках виринало, як вона урізала власні витрати, відмовлялася від дрібних радощів, аби поповнити «спільну» скарбничку на відпустку. Як мріяла про їхню спільну поїздку, уявляючи кожну деталь.
— Зрозуміло, — вимовила вона рівним тоном. Голос лунав чужим, мов механічний.
Ігор, задоволений ефектом, який справив, знову занурився у телефон. Він був впевнений у своїй перемозі. Як завжди. А Лєна повільно підвелася з дивану, підійшла до вікна. Внизу, у місті, все жило своїм життям — машини поспішали у справах, перехожі йшли кудись, кожен у власні турботи. І серед цього гулу й руху вона раптово відчула себе неймовірно вільною. Вільною й рішучою.
Вона дістала телефон, відкрила банківський застосунок і глянула на рахунок, про існування якого Ігор навіть не здогадувався. Там лежала сума, вдвічі більша за вартість його «самостійної» мандрівки на Мальдіви. Пальці самі набрали повідомлення в дівочому чаті: «Дівчата, терміново! Хто зі мною через тиждень на Занзібар?». Відповіді полетіли миттєво.
Наступні два дні Ігор майже не помічав відсутності Лєни. Він був зайнятий собою: вибирав нові плавки, вихвалявся майбутньою поїздкою перед друзями, складав ідеальні підписи до майбутніх фото. Він був упевнений, що дружина, ображена, десь у матері — і скоро повернеться з винуватим поглядом. Навіть не зателефонував. Навіщо? Нехай прочухається.
Речі він збирав сам, дратуючись від кожної дрібниці. Де його улюблена лляна сорочка? Чому футболки складені не так, як йому зручно? У голові промайнула думка: Лєна завжди це робила — швидко, акуратно, з турботою. Він відігнав її, як надокучливу муху.
В аеропорту, прямуючи на посадку, він мляво відкрив соціальну мережу — і завмер. Йому на фото усміхалась Лєна. Щаслива, радісна, поруч — дві її подруги. На ній — легка сукня, якої він ніколи не бачив. На фоні — не тьмяні шпалери тещиної квартири, а яскраво-блакитний океан і пальми. Геотег: «Занзібар, Танзанія».
Перша реакція — подив. Жарт? Фотошоп? Але очі не брехали. Ось Катя — її найкраща подруга — піднімає келих у камеру, Оля кривляється. І Лєна — жива, справжня, з розтріпаним від вітру волоссям і безтурботною посмішкою, якої він не бачив роками.
Подив змінився злістю. Як вона посміла? За які гроші? Він миттєво відкрив їхній спільний банківський рахунок — баланс не змінився. Отже… у неї були свої гроші? Секрет від нього? Ця думка обпекла сильніше за африканське сонце.
— Зрадниця… — прошипів він, привертаючи здивовані погляди пасажирів. Весь політ він бомбардирував її повідомленнями — спершу гнівними, потім наказовими, з вимогою пояснень. Відповіді не було.
А Лєна тим часом вперше за багато років дихала на повні груди. Солоне повітря п’янило. Вона плавала в теплому океані, ласувала фруктами, сміялась з подругами до сліз. Про Ігоря не думала зовсім. Вона заблокувала його номер ще в аеропорту — не хотіла, щоб його отруйність руйнувала її свободу.
На третій день подруги вмовили її спробувати дайвінг. Лєна трохи боялася, але інструктор — високий, смаглявий чоловік на ім’я Антон із неймовірно спокійними й добрими очима — зумів її заспокоїти. Він не оцінював її фігуру. Він просто дивився їй в очі.
— Не бійся. Я буду поруч, — сказав він просто, і вона йому повірила. Підводний світ заворожив її. Вона забула про все, спостерігаючи за рибами. Коли вони виринули, Лєна почувалась оновленою.
— У тебе неймовірна посмішка, коли ти не боїшся, — мовив Антон, знімаючи з неї маску. — Тобі слід частіше посміхатись.
Увечері вони сиділи в пляжному кафе. Антон розповідав про своє життя, про любов до океану, слухав її з щирим інтересом. Питав не про вагу. Не про дієти. Про неї.
Тим часом на іншому кінці світу Ігор у розкішному бунгало жбурнув телефон у стіну — спільну картку було заблоковано. У банку пояснили: підозріла активність, потрібне підтвердження другого власника — Лєни. Ігор дивився на океан, який більше не здавався райським. Він був у пастці. У золотій клітці, яку сам собі збудував. А жінка, яку він вважав тінню, виявилась сильною, живою — і по-справжньому щасливою без нього.
Зворотній квиток Ігору довелося випрошувати у батька, вислухавши нотацію про свою інфантильність. Він летів економ-класом, злий, принижений, повністю дезорієнтований. Не розумів: як могла Лєна, його мовчазна Лєна, вчинити так?
Він був упевнений — повернеться, влаштує скандал, і вона, ридаючи, благатиме пробачення. Двері квартири відчинилися його ключем. Він чекав чого завгодно — хаосу, записки, заплаканого обличчя. Але в оселі панував порядок і запах лимонів. У передпокої, рівно поставлені, стояли його валізи й коробки. Лєна вийшла з кімнати — засмагла, в простій сукні, спокійна. Не винна, не налякана — спокійна.
— О, ти вже тут, — мовила вона, наче він щойно сходив по хліб. — Я якраз усе спакувала. Можеш викликати таксі.
Ігор розгубився. Розтулив рота, але слова застрягли. Перед ним стояла інша жінка.
— Що це все означає? — видавив. — Ти що собі дозволяєш?
— Я дозволяю собі жити, Ігорю, — відповіла вона. — Я подала на розлучення онлайн. Документи в адвоката. Ось його візитка.
Він не взяв її. — Ти… не маєш права! Ця квартира…
— Твоя, не заперечую. Я вже знайшла іншу. Подруги допомогли з речами. Тож вибач, сцени не буде. Я надто добре відпочила, щоб псувати настрій.
Вона пройшла повз нього, взяла сумку. — Куди ти? — він схопив її за руку. Але стис був слабкий. Лєна повільно звільнилась і подивилася з ледь помітною зневагою.
— Я на Занзібарі зустріла людину, — мовила. — Він навчив мене не боятися глибини. І справа не лише в дайвінгу. Він бачив мене — не мої «мінуси».
Вона відчинила двері. Внизу вже чекав Антон — він прилетів, щоб бути поруч. — Прощавай, Ігорю, — кинула вона. — Схудни сам, якщо тобі це так важливо.
Двері зачинились. Ігор залишився сам, серед валіз. Він дивився на себе в дзеркало й уперше бачив не впевненого мачо, а жалюгідного чоловіка, який сам зруйнував усе.
Минуло два роки. Суботнє сонце заливало затишну кав’ярню. Пахло кардамоном і випічкою. Лєна помішувала ложечкою какао й усміхалась Антонові. Він серйозно вивчав маленькі в’язані пінетки.
— Думаєш, не надто яскраві? — спитав він. — Може, треба було взяти бежеві?
— Це лише пінетки, — розсміялась Лєна. — Їй байдуже, головне — щоб теплі.
Він ніжно усміхнувся. За два роки його погляд не змінився — він усе так само дивився на неї з любов’ю. Після тієї поїздки він продав свою частку дайвінг-центру й переїхав до неї. Без пафосу. Просто, щоб бути поруч.
Лєна поклала руку на кругленький живіт — там штовхалась їхня донька. Вона була щасливою. Токсичне минуле залишилося лише пилинкою в пам’яті. Вона більше не зважувалась щодня і не картала себе за солодке. Вона жила.
— Піду візьму ще круасанів, — сказав Антон. — Ти ж тепер їси за двох.
У цей момент у дверях кав’ярні з’явився Ігор. Потьмянілий, змарнілий, з сивиною. Побачив її — і завмер. Повільно підійшов.
— Лєно? Оце так зустріч, — спробував усміхнутись. — А ти… розповніла. Я ж казав, не можна собі запускатись.
Старий яд. Але цього разу — даремно. Лєна глянула на нього, потім — на живіт. Усміхнулась.
— Це називається вагітність, Ігорю. В таких випадках зазвичай вітають.
Він скис. Але в цю мить підійшов Антон. Поклав круасани на стіл, обійняв Лєну.
— Все добре? — спокійно спитав, не відводячи очей від Ігоря.
— Так, просто зустрів… знайому, — пробурмотів Ігор. — Мені час.
Він пішов. Лєна дивилась йому вслід і не відчувала нічого — тільки полегшення.
— Хто це був? — спитав Антон.
— Ніхто, — відповіла вона. — Просто тінь з минулого.
Вона відкусила круасан і подивилась у вікно. Попереду — нове життя, наповнене теплом, любов’ю і маленькими пінетками. І жодного місця для тих, хто змушував її соромитись себе.
Як вам ця історія? Поділіться враженнями, мені буде дуже приємно!
