Повітря в саду, здавалося, застигло в часі. Воно було густим, важким, ніби насиченим не лише ароматами літа, а й чимось гірким, їдким — запахом паленого пластику й солодкавого гнилизного диму, до нудоти знайомого, мов відлуння минулого, що раптово вирвалося з зачинених дверей пам’яті. Стояла така тиша, що навіть листя на деревах не ворушилося, ніби боячись порушити цей зловісний спокій.
Ігор знову не відповідав. Його телефон, мов зачарований, уперто скидав виклик після першого ж гудка, наче сам відмовлявся нас з’єднати. А він же обіцяв бути тут ще пів години тому. Ми мали разом забрати останні деталі до завтрашнього дня — дня нашого весілля. Того самого дня, до якого я готувалась роками, про який мріяла, через який плакала і будувала плани. І ось тепер, замість його обличчя, я дивилася на екран з написом: «Виклик завершено».
Я вийшла на подвір’я, відчуваючи, як тривога повільно підкрадається до серця. За будинком, у далекому куті під старою альтанкою, на мене чекала сукня — у великому чохлі, акуратно підвішена на металеву перекладину. Але поруч із нею, біля чорної іржавої бочки, з якої тягнувся сизий дим, стояла Тамара Павлівна. Вона спокійно підрізала троянди, її рухи були розміреними, майже механічними, ніби вона робила це все життя, ніби нічого надзвичайного навколо не відбувалося.
— Тамаро Павлівно? — покликала я, намагаючись зберегти рівний голос, хоч усередині вже все тремтіло. — Ви щось палите? Запах якийсь… дивний. Їдкий.
Вона не обернулася. Лише на мить завмерла, секатор застиг над бутоном, перш ніж вона акуратно відсікла зайве.
— Зайве палю, Анечко, — вимовила вона лагідно, майже ніжно. — Усе, що може зіпсувати нове життя. Від мотлоху треба позбавлятися до того, як він пустить коріння у твоїй оселі.
Серце стиснулося. Я зробила кілька кроків уперед, і запах став нестерпним. Нудота підступила до горла, коли я побачила серед обвуглених клаптів тканини те, що не могло бути частиною цього кошмару.
Край розплавленого мережива — той самий, що ми з мамою вибирали в маленькому ательє на набережній. Бусини, розсипані по попелу, мов мертві зуби. Моє весілля. Моя сукня. Моя мрія.
Кров відхлинула від обличчя. Усе потемніло перед очима, а навколо — німа тиша. Я дивилася на уламки свого майбутнього, на те, що ще добу тому було символом мого щастя.
— Це… — слова не сходили з язика, вони застрягали в горлі, мов голки.
— Так, — нарешті вона повернулася. Її обличчя було спокійним, безтурботним, ніби вона щойно зробила добру справу.
Ні сліду каяття. Жодної краплі страху чи провини. Лише впевненість. Холодна, жорстка впевненість жінки, яка вважала себе суддею.
— Я спалила твою весільну сукню.
Її погляд прибив мене до місця. Вона йшла до мене, і я мимоволі відступила. Кожен мій рух, кожна емоція на обличчі для неї читалися, як відкрита книга.
— Навіщо? — прошепотіла я, не в змозі вимовити більше жодного слова.
— Ти не пройшла випробування, дівчинко. Я дала тобі шанс. Залишила тебе в нашому домі, поруч із найважливішим для нареченої — її сукнею. А ти навіть не спромоглася забрати її одразу. Залишила висіти, як непотріб.
— Я довіряла вам! — вигукнула я, голос зірвався. — Ми ж сім’я! Завтра весілля!
— Саме так. Завтра. У мене ще було трохи часу, щоб усе виправити.
Вона говорила про це так буденно, ніби обговорювала покупки чи погоду. А потім додала фразу, яка перетворила мене на крижану статую:
— Я зробила це, бо ти не гідна мого сина. І я не дозволю йому зробити помилку, про яку він потім жалкуватиме все життя.
Її слова відлунювали в моїй голові. Я дивилася на цю жінку, яку колись називала другою мамою, і розуміла: вона оголосила мені війну. А я навіть не знала, що війна вже почалася.
Ігор з’явився несподівано. Скрипнула хвіртка — і він увійшов у сад. Винувата усмішка, розгублений погляд. Він не розумів, що відбувається.
— Вибач, затримався. Тато попросив допомогти з документами. Ти готова? Аню? Що з тобою?
Він помітив мій стан, побачив матір біля бочки. Його усмішка зникла, змінившись тривогою.
— Мамо? Що тут відбувається?
Тамара Павлівна поклала секатор у кошик, випросталась і глянула на сина з виразом скорботи й мудрості.
— Синку. Я врятувала тебе від великої біди. Весілля не буде.
— В якому сенсі — не буде? — Ігор розгублено дивився то на неї, то на мене. — Це що, жарт? Аню, скажи щось!
Я мовчки вказала на бочку. Він підійшов, зазирнув усередину — і я побачила, як його плечі напружились. Він обернувся, і в його очах була біль. Глибока, справжня.
— Мамо. Що. Ти. Зробила?
— Те, що мала зробити. Твоя наречена залишила свою сукню без нагляду. Це знак. Вона не цінує те, що має бути святим. Вона не цінуватиме ні тебе, ні нашу родину.
— Це була сукня Ані! Наша весільна сукня! Ти збожеволіла?!
— Навпаки, сину. Я ніколи не була при здоровому глузді так, як тепер.
Вона простягнула руку, але він відсмикнувся, ніби обпікся.
— Я рятую твоє життя. Ця дівчина тобі не пара.
У ту мить шум у моїй голові стих. Я подивилася Ігорю прямо в очі.
— Твоя мати спалила мою сукню. Вона сказала, що я тобі не гідна. А потім збрехала, що я погано себе почуваю…
Ігор дивився на матір, і я бачила, як усередині нього стикаються любов до жінки, що виростила його, і шок від її жахливого вчинку. Він виглядав розгубленим, розбитим.
— Мамо… як ти могла…
— Не переймайся, я все владнала, — спокійно відповіла вона. — Я вже зателефонувала всім гостям. Сказала, що весілля скасовується за взаємною згодою. Щоб уникнути пліток.
Світ закрутився. Вона не просто знищила сукню. Вона стерла наше майбутнє, перекреслила його, наче якусь непотрібну зустріч у щільному графіку.
Ігор схопився за голову.
— Ти дзвонила гостям? Ти сказала їм, що весілля не буде? Без нас?
— Це було необхідне рішення, — відрізала вона. — Подякуєш мені пізніше. Коли усвідомиш, від якої катастрофи я тебе врятувала.
Я подивилася на Ігоря. Зараз настав той самий момент — ключовий. Мить істини, яка визначить усе. Він мав зробити вибір.
Він підвів до мене погляд, повний відчаю. В очах — страх, біль, розгубленість. Але чого я там не побачила — так це рішучості. Він був сином своєї матері. Її витвором. Її волею.
І тоді я зрозуміла: вона перемогла. Не тому, що спалила сукню. А тому, що виховала чоловіка, який у вирішальну мить дивиться на мене так, ніби я — проблема, яку потрібно вирішити, а не жінка, яку слід захищати.
Погляд Ігоря, повний безсилля, став останньою краплею. Уся біль і шок раптово зникли, залишивши по собі кристально холодне усвідомлення.
Я глибоко вдихнула. А потім — посміхнулася.
Ігор здригнувся. Навіть Тамара Павлівна, яка до того зберігала холоднокровність, підвела брову в подиві. Моя усмішка звучала тут як виклик.
— Знаєте, Тамаро Павлівно, — мовила я спокійно, майже доброзичливо, — а ви, виявляється, мали рацію.
Вона розгубилася. Ігор подивився на мене, ніби я заговорила якоюсь незнайомою мовою.
— Про що ти? — пролепотів він.
Я перевела погляд на нього.
— Твоя мама права. Я справді тобі не пара. Я гідна чоловіка, який стане мені опорою. Який буде зі мною попри все. Навіть якщо проти мене виступить увесь світ. І вже тим більше — його мама.
— Я заслуговую на чоловіка, який, побачивши попіл від моєї сукні, не стоятиме осторонь, а візьме мене за руку й поведе геть — назавжди.
А ти… ти чекаєш. Чекаєш, що я заплачу, а мама тріумфуватиме.
Я знову подивилася на Тамару Павлівну.
— Дякую вам, — сказала я щиро. — Ви навіть не уявляєте, від якого лиха мене врятували. Ви спалили всього лиш шматок тканини. А я мало не спалила ціле життя, зв’язавшись із вашим сином.
На її обличчі вперше з’явилася розгубленість. Вона звикла до сліз і скандалів. А моя тиша, мій спокій і вдячність збили її з пантелику.
— Що ти таке верзеш? — прошипіла вона.
— Правду, — знизала я плечима. — І ще дещо. Раз весілля скасовано — подарунки слід повернути.
Я зняла з пальця обручку з невеличким діамантом. Ту саму, що Ігор надів мені на пальчик пів року тому, роблячи пропозицію на даху з видом на нічне місто.
Я не віддала її Ігорю. Я підійшла до бочки з попелом.
— Аню, не треба! — вигукнув Ігор, нарешті зрозумівши, що я збираюся зробити.
Та вже було пізно. Я розтиснула пальці, і каблучка, виблиснувши востаннє, зникла в сірій масі попелу й згорілої тканини.
— Шукайте. Можливо, це теж якийсь знак. Тест на міцність ваших стосунків, — я знову посміхнулась. — А я йду.
Я розвернулася і рушила до хвіртки, не озираючись. Чула, як Ігор щось вигукує мені вслід. Чула обурений голос його матері. Але їхні голоси вже стали для мене звичайним фоновим шумом.
Вийшовши на вулицю, я дістала телефон. Руки трохи тремтіли — не від смутку, а від адреналіну.
Я знайшла в контактах номер найкращої подруги — тієї, що мала бути моєю дружкою.
— Катю? Привіт. У мене невелика зміна планів, — сказала я в слухавку, й відчула, як на вустах знову з’являється посмішка.
Справжня. Щаслива.
— Весілля завтра не буде. Але вечірка — буде. Збирай дівчат. У нас серйозніший привід. Ми святкуємо моє звільнення.
