— Просто відпочинь, рідна, — солодкий голос Стаса звучав надто вже турботливо. — Кілька тижнів у гарному санаторії — й ти знову будеш у формі. Відновиш сили.
Я намагалася сфокусувати погляд на чоловікові. Голова гуділа, ніби набита мокрою ватою.
— Я не хочу до санаторію, — прошепотіла я.
Тамара Ігорівна, свекруха, що сиділа попереду, фиркнула коротко й сухо:
— Не хочеш — значить, треба. Зовсім себе виснажила. Кричиш, ночами не спиш, на людей кидаєшся.
Вона навіть не обернулася. Її очі впиралися в дорогу. А для мене останні тижні перетворилися на справжній кошмар.
Вони разом переконували мене, що я втрачаю контроль. Речі зникали з місць, де я їх залишала, а потім знаходились у найнесподіваніших кутках. Вони казали, що я говорила щось, чого зовсім не пам’ятала.
Машина звернула з траси. Замість обіцяного СПА-комплексу перед нами виросла сіра, масивна будівля з ґратами на вікнах. На фасаді — табличка: «Центр психоемоційної корекції “Гармонія”».
Серце завмерло.
— Це не санаторій.
— Це навіть краще, — різко обірвала Тамара Ігорівна, поки Стас паркував авто. — Тут точно допоможуть.
Стас потягнув мене з машини. Він уникав мого погляду, його рука була липкою і тремтячою. Біля входу вже чекали двоє санітарів у білих халатах.
— Ми залишаємо її під вашу опіку, — засяяла свекруха, простягаючи якісь документи. — Повний курс. Оплачено наперед.
У її очах блищала холодна перемога. Лише зараз я зрозуміла: мене весь цей час обманювали. Це не мало нічого спільного з турботою про моє здоров’я.
Мене повели нескінченними коридорами, наповненими запахом медикаментів і антисептика. Забрали сумку, телефон. Я не пручалась — усе було вирішено.
— Зараз вас прийме головний лікар, — сухо кинула медсестра біля важких дверей.
Я увійшла. Біля вікна стояв високий чоловік у бездоганно випрасуваному халаті.
— Добрий день, — мовила я, і мій голос здивував мене впевненістю.
Чоловік повільно обернувся.
І світ хитнувся. Переді мною був Арсеній. Мій колишній, який зник десять років тому. Той самий, чию кар’єру я колись врятувала, взявши на себе провину за його помилку.
Він дивився на мене, в його очах промайнули шок, біль, провина. Він мене впізнав. Звісно, впізнав.
Мій коханий чоловік і його мати здали мене до клініки, щоб забрати спадок, але вони не знали одного: головний лікар — людина, якій я колись врятувала життя.
На моїх вустах з’явилася слабка посмішка. Здається, гра тільки починається.
— Арсенію? Яка зустріч, — тихо сказала я. — Тепер ти тут головний?
Він проковтнув слину, не в змозі відвести погляду.
— Аліно… Що ти тут робиш?
— Лікуюсь, — відповіла я, роблячи крок уперед. — Так каже мій чоловік. А ти як думаєш? Я схожа на божевільну?
Арсеній обійшов стіл, взяв папку з моїми даними — ту саму, що привезли Стас із матір’ю. Його пальці нервово перегортали сторінки, намагаючись повернути собі професійну маску.
— У паперах вказано, що в тебе останнім часом — спалахи агресії, провали в пам’яті, депресія…
— У паперах можна написати що завгодно, якщо дуже хочеться дістатися до грошей дружини, — перебила я. — Після смерті батька пів року тому мені дісталося все. Вони цього не пережили.
Підійшовши ближче, я заглянула йому в очі.
— Пам’ятаєш, як я прикрила тебе тоді? Як пішла з ординатури, щоб ти міг продовжити кар’єру? Щоб став цим самим головним лікарем?
Він здригнувся, ніби я вдарила його…
— Я нічого не забув, Аліно.
— Тоді доведи.
Він на мить замислився, потім натиснув кнопку на селекторі.
— Валентино, зайдіть, будь ласка.
До кабінету увійшла жінка середнього віку в білому халаті, з проникливим, пильним поглядом.
— Пацієнтку Аліну Воронцову перевести в сьому палату, VIP-крило. Призначте легкі заспокійливі на основі трав і вітаміни. Жодних сильнодіючих препаратів без мого дозволу. За станом пацієнтки спостерігаю особисто.
Медсестра здивувалася, але заперечувати не наважилася.
Коли вона повела мене з кабінету, я побачила в очах Арсенія ледь помітний знак: «Повір мені. Я на твоєму боці».
Палата виявилась більше схожою на готельний номер: зручне ліжко, власний санвузол і навіть вікно без ґрат, з видом на сад.
Увечері до мене прийшла Валентина з підносом і склянкою з таблетками.
— Прийміть, — з удаваною ласкавістю усміхнулась вона. — Це призначив лікар. Для сну.
Я глянула на таблетки. Вона явно була на боці мого чоловіка й свекрухи. Підкуплена.
— Я й так чудово сплю, — відповіла я. — Але дякую.
— Арсеній Ігорович наполягав, — її посмішка стала напруженою.
Я взяла склянку води. Щойно вона вийшла, виплюнула таблетки в долоню. Білі й одна жовта — не схожі на «легке заспокійливе».
Сховала в кишеню. Це був перший доказ.
Потрібно було діяти. Арсеній дав мені шанс, але він може бути коротким. Я не могла чекати.
Я мусила сама довести, що мене привезли сюди обманом і примусово. Мені потрібен союзник. Або хоча б телефон.
Коли в коридорі стало тихо, я почала обмірковувати план. Ризикований, сміливий, але єдиний реальний.
І ключ до нього — Валентина. Вона любить гроші. А в мене ще лишилися ресурси.
Наступного ранку я чекала на неї, сидячи на ліжку, зібрана і впевнена.
— Валентино, давайте поговоримо. У мене для вас ділова пропозиція.
Вона затрималась, але цікавість узяла гору.
— Яка саме?
— Я знаю, що мій чоловік і свекруха заплатили вам, щоб ви давали мені не ті препарати, які призначив лікар, — сказала я спокійно, але твердо. — Не варто заперечувати. Я не маю наміру вас викривати. Навпаки — хочу заплатити більше.
Її обличчя зблідло.
— Я вас не розумію…
— Прекрасно розумієте. Вони дали вам двісті, може, триста тисяч? Я дам мільйон. Просто зараз. З розпискою. За одну послугу.
Слово «мільйон» зробило своє.
— Яку саме?
— Мені потрібен телефон. Хоча б на годину. І щоб ви підтвердили, що я повністю при тямі з моменту надходження.
Вона довго не вагалася. За пів години в моїх руках був її телефон.
Перше, що я зробила — зателефонувала своєму адвокатові Ігорю. Коротко пояснила ситуацію. Він одразу зрозумів, як діяти. Потім набрала Стаса.
— Коханий, — промуркотіла я в слухавку, вмикаючи запис. — Я все усвідомила. Ви з мамою мали рацію. Приїжджайте за мною. Я підпишу все, що треба.
Стас миттєво клюнув:
— Оце правильно! Завтра приїдемо з мамой, привеземо документи.
Наступного дня вони з’явились — усміхнені, впевнені у своїй перемозі. Арсеній провів їх до кабінету, де я вже чекала — у своїх речах, не в халаті.
— Аліно? А де ж… — почав Стас.
— Де ж «неадекватна дружина», яка от-от все підпише? — з іронією перепитала я. — Її ніколи не було.
Тамара Ігорівна спалахнула.
— Чому вона не в палаті?
— Бо вона — не пацієнтка, — спокійно відповів Арсеній. — А от у вас тепер будуть великі проблеми. Шахрайство, незаконне позбавлення волі…
Двері відчинилися. Увійшов мій адвокат із диктофоном у руці.
— Доброго дня. Пропоную прослухати ось це, — сказав він і поклав пристрій на стіл. — Та ознайомитись зі свідченнями медсестри Валентини. І експертизою препаратів, які намагались давати моїй клієнтці.
Обличчя Стаса втратило колір. Тамара Ігорівна металася поглядом, намагаючись щось сказати, але лише мовчки розтуляла й змикала рот. Їхній ідеальний план розлетівся на друзки.
Я дивилася на них без злості. Лише з відразою. Моя помста — не в їхньому ув’язненні, а в тому, що я заберу все, чого вони так прагнули.
Коли вони, пригнічені, пішли, я підійшла до Арсенія.
— Дякую.
— Я лише повернув борг. А що далі?
— Жити, — відповіла я, дивлячись у вікно на широкий, вільний світ. — Просто жити.
