Наталя повільно провела долонею по щоках, стираючи останні сльози. Очі ще палали, а в серці боліла та глибока рана, яку залишили слова злих людей. Вона зітхнула й перевела погляд на Лєну — свою давню подругу, єдину людину, яка завжди казала правду без прикрас. Та сиділа за столом, повільно розмішуючи чай ложкою, ніби чекала, коли Наталя заговорить першою.
— Ну що, виплакалась? — запитала Лєна, не піднімаючи очей від кружки. У її голосі не було співчуття — тільки тверезий розрахунок і трохи різкості, ніби вона хотіла вдарити подругу правдою, аби та отямилася.
— Так, — коротко відповіла Наталя, намагаючись усміхнутися. Але більше схоже на гримасу — надто ще свіжа була рана.
— І як тепер збираєшся вирішувати проблему?
Лєна завжди говорила прямо, без натяків і недомовок. Для неї світ був або чорним, або білим — ніяких півтонів, ніяких «можливо». Вона терпіти не могла, коли люди починали виправдовуватись, ховатися за «не можу», «боюсь» чи «не впевнена».
— Лєн, ну не всі ж можуть бути такими сильними, як ти, — тихо промовила Наталя, опустивши очі.
— Причому тут сила? — різко перебила Лєна. — Йдеться про любов до себе, про повагу. Якщо ти сама себе не цінуєш, якщо вважаєш, що не гідна Михайла і його родини, то й оточуючі бачитимуть тебе саме такою — слабкою, загубленою, неповноцінною. Ти зараз ходиш як жертва, розумієш? Не наречена, а жертва. Ти хочеш, щоб тебе саме так сприймали?
Наталя розсміялася — голосно, майже істерично:
— Хочеш, щоб мою майбутню свекруху хватив удар?
— А як ви взагалі спілкуєтесь із ними? — продовжувала допитуватись Лєна, не даючи Наталі змінити тему.
— Коли ми з Мішею разом — вона просто ангел. Усміхається, жартує, навіть каву мені наливає. Але одного разу… лише раз… я побачила її справжнє обличчя. Це було тоді, коли вона дізналася, що я з дитбудинку. Ніби маска впала. Почала говорити про генетику, про те, що у мене «неперевірені» батьки, що онук може народитись хворим… Просто якийсь ураган.
— Оце гадина, — фыркнула Лєна.
— Тоді Міша її швидко поставив на місце. Він став між нами й сказав: «Ти не маєш права так говорити про людину, яку я люблю». Мені здалося, що саме з того моменту Емма Сергіївна затаїла образу. Хоча, можливо, вона й раніше вважала мене негідною їхньої родини.
Лєна похитала головою:
— А що в їхній родині такого особливого? Блакитна кров чи що? Ти ж сама казала, що батько Міші з села.
— Так, і він цим навіть пишається. А от Емма Сергіївна завжди просить його замовкнути, коли він говорить про свої корені.
— Зрозуміло. А як у тебе з пошуками родичів?
Наталя відразу посерйознішала:
— Глухий кут. Жодної зачіпки. Тільки одна жінка, яка бачила маму на вокзалі. Більше нічого.
Після вступу до інституту Наталя почала шукати рідних з тією ж силою, з якою інші борються за життя. Її історія справді була дивною. Мама принесла новонароджену дитину до дитбудинку й померла прямо на порозі. Жінка була погано одягнена, виснажена, явно потребувала допомоги. Але в пелюшках дівчинки знайшли дуже дороге кільце — старовинне, з вишуканим гравіюванням. Воно стало для Наталі символом чогось більшого, ніж просто прикраса. Тепер воно красувалося на її пальці, як нагадування про таємницю, яку потрібно розгадати.
Дівчина зверталась до ювелірних майстерень, намагалась знайти інформацію про походження кільця. Всі говорили одне й те ж: це ексклюзивний виріб, дуже старий, виконаний за застарілою технікою. Ніхто не міг сказати, хто міг зробити таке кільце.
Тоді Наталя почала шукати людей, які могли б щось знати. Спочатку пощастило — знайшовся двірник, який пам’ятав, як її мама йшла до дитбудинку з дитиною на руках. Потім вона обійшла весь приватний сектор, де, ймовірно, жила її мати. Люди хитали головами, відводили погляд, казали, що нічого не знають.
Вона вже була готова здатися, але раптом жінка, з якою вона розмовляла, наздогнала її й окликнула:
— Стій! Ти ж її донька? Дуже схожа на неї.
Наталя ледь не впала від цих слів.
— Так, ви щось згадали?
Жінка озирнулася, ніби побоюючись зайвих вух:
— Ходімо в дім, нема чого тут базікати.
За чаєм господиня розповіла довгу історію. Вона тоді працювала на ринку, продавала пиріжки. Помітила вагітну жінку, що сиділа на краю перону, з порожнім поглядом. Здавалося, вона чекає потяг, щоб кинутися під нього. Підійшла — а та на останньому місяці. Жінка, яка пів життя пропрацювала санітаркою в пологовому, відразу зрозуміла.
— Що розсілась? — запитала вона. — Потяг скоро прийде.
А жінка кивнула: «І хай».
Господиня не стала довго думати — підняла її за комір, привела додому, обігріла, напоїла чаєм. Та зізналася, що її не можна шукати, бо батько хлопця все зруйнував, вважав її непридатною, і дитину обіцяли забрати. Виглядала вона дивно — ніби не при собі.
Увечері почалися пологи. Жінка відмовилася викликати швидку, боялася, що її знайдуть. Народила вдома, ледь вижила, але Наталя народилася здоровою й міцною.
Через три дні вона зібралася йти. Сказала, що віддасть доньку в дитбудинок, а сама поїде до батька, щоб пояснити все. «Невже він відмовиться від внучки?» — сказала вона. І пішла. Господиня чекала, думала, що зайде попрощатися, але потім дізналася — її знайшли мертвою на ґанку дитбудинку. Вона нікому не розповідала, аби не посадили за домашні пологи.
— Як її звали? — запитала Наталя.
— Точно не знаю. Документів не бачила. Назвалася Юлією.
— А ще щось пам’ятаєте?
— Здавалося, що вона не брехала про батька. У неї були не бідняцькі манери. Не знаю, як пояснити, але навіть у лахмітті вона виглядала гордою.
Наталя кілька разів ходила на вокзал, спілкувалася з працівниками тих часів. Усі повторювали одне — вагітних безхатьків тоді було багато. Все зайшло в глухий кут.
Міша говорив: «Не можна опускати руки, зачіпка обов’язково знайдеться». Наталя була вдячна за підтримку, але Міша багато працював. Їхня родина тримала велику ферму, батько з сином пропадали там день і ніч. Емма Сергіївна також допомагала в бізнесі, особливо добре в неї виходили переговори. Коли хотіла — могла зачарувати будь-кого.
Наталя ніколи не розповідала майбутній свекрусі про пошуки рідних. Відчувала — нічого доброго не почує.
А тим часом Емма Сергіївна сиділа з подругою й обговорювала Наталю:
— Не розумію, як Міша міг так вчинити. Зрозуміло ж — лошиця-простачка зовсім йому не пара. Набридне за пару років. З нею навіть поговорити ні про що.
— Еммо, ти надто категорична до дівчини, — обережно заперечила подруга.
— Таню, благаю! Двох слів зв’язати не може. Плюс не розуміє, що таке гроші. Ніколи їх не мала й не прагне.
— Може, це й на краще?
— Погано, Танечко! Я б стерпіла, що лошиця, але що голодранка — не хочу. Придумаю спосіб показати сину, що вона нікчемна.
— Бачу, вже щось надумала.
— Завтра переговори з Лабуховим. Зроблю вигляд, що захворіла, й відправлю її. Провалить усе, але завтра лише підписання, не страшно. Потім вибачусь — мовляв, прихворіла, сподівалась на майбутню невістку.
— Ну ти й хитра. Але я б на твоєму місці не гралася з ним у такі ігри.
— Все буде добре. Та й взагалі, на нього наговорюють. Бачила раз — здався адекватним.
Наталя здивувалась, коли подзвонила Емма Сергіївна й попросила приїхати. Міша був недоступний — попереджав, що поїде з батьком на цілий день до далекого цеху.
— Еммо Сергіївно, щось сталося? — запитала Наталя, заходячи в будинок.
Жінка лежала на дивані з мокрим рушником на лобі:
— Наташенько, дуже потрібна допомога. Чоловіки в полях, а мені потрібно підписати невеличкий договір. Голова розколюється, підвестись не можу. Попрошу тебе з’їздити, підписати. Ти ж майже член родини.
Наталя розгубилась:
— Але я ніколи нічим подібним не займалась…
— Пора починати. Головне — веди себе розумно, щоб ніхто не здогадався, що ти нічого не тямиш. Або мені самій їхати? Ще ж, гляди, по дорозі помру?
— Ні-ні, що ви! Звісно, я з’їжджу. Тільки скажіть, що саме треба зробити.
Емма Сергіївна вмостилася в кріслі, поправила подушку під спиною.
— Принеси, будь ласка, водички.
Наталя поспішила на кухню, а тим часом свекруха лукаво посміхнулася й кинула в сумочку крихітний пристрій — прослуховування.
«Послухає Міша запис — і сам більше й дивитися на неї не захоче», — задоволено подумала вона.
Увесь шлях Наталя пригадувала, що казати, а чого не можна, намагаючись тримати себе в руках. Було страшно — так страшно ще ніколи не було. Але вона розуміла — це іспит, головний у житті. Його провалити не можна.
Зустріч мала відбутися в елітному ресторані. Наталя кинула погляд на себе — сукня не зовсім відповідала місцю, та переодягтися не було часу. Ввічливо пояснила адміністратору причину свого візиту. Той здивовано подивився, але провів її до окремого залу.
Емма Сергіївна, влаштувавшись зручно вдома, задоволено натиснула кнопку відтворення — цікаво ж буде послухати потім, як провалюється її майбутня невістка.
Наталя увійшла. До неї одразу підвелися двоє чоловіків — старший і молодший, років сорока. Дивились так, ніби побачили привида.
— Доброго дня. Емма Сергіївна прихворіла, тому приїхала я.
Наталя не розуміла, чому ці погляди такі напружені. Молодший взяв її за руку, вдивився в каблучку, послабив краватку.
— Звідки це?
Дівчина розгубилась, висмикнула руку.
— Це мамине.
— Мами? Як її звали? Прізвище?
— Можливо, Юля. Прізвища я не знаю. Може, ім’я теж вигадане.
Чоловік мовчки вдивлявся в її обличчя.
— Її звали Юля…
Наталя відчула, як земля йде з-під ніг. Її хитнуло, вона майже знепритомніла, та він встиг підтримати.
За кілька хвилин вона вже сиділа, тримаючи склянку води в руках.
— Ви хто?
Старший з чоловіків обережно відповів:
— Я батько Юлії, а це Андрій, її брат. Виходить, я — твій дід.
— Це ж через вас мама не хотіла жити! Ви зруйнували її життя, забрали мого тата…
Дідусь похитав головою:
— Дай я все розповім по порядку, а потім послухаю тебе — порівняємо історії. Пробач, я хвилююся — тільки-но вперше побачив онуку, яку шукав усе життя. Але скажи… Вона жива?
Наталя заплющила очі й ледве чутно сказала:
— Ні. Вона померла після пологів.
— Я відчував… Їй не можна було народжувати. І жити так — не можна було.
З’ясувалося, що Юлі категорично забороняли вагітніти — у неї був важкий порок серця. Молодий чоловік, з яким вона зустрічалась, сподівався, що дитина змусить її родину прийняти його, тому ховав дівчину. Та коли побачив, що її стан погіршується, злякався й утік. Юля, залишившись сама, прийшла додому, звинуватила батька у всьому. Поки брат поїхав за лікарем, вона знову зникла. І на тому для родини все обірвалося.
— Вона завжди була така — норовлива, вперта. Жила серцем, а не розумом.
Двері відчинилися. На порозі — Емма Сергіївна.
— Перепрошую, я так хвилювалася, як Наталка впорається. Давайте знайомитись. Я — майбутня свекруха цього скарбу. А ви, я розумію, майбутній сват?
Наталя з подивом підвела брови. На мить порилася в сумці, дістала пристрій із записом, подивилася на майбутню свекруху з легкою усмішкою і поклала прослуховування назад. Нехай бавиться, якщо їй це приносить радість.
Зараз її думки були зовсім про інше. Вона вже не сама. У її житті з’явилися нові обличчя — дідусь, дядько… і, здається, навіть свекруха тепер бачила в ній зовсім іншу людину.
Наталя кинула погляд на Емму Сергіївну, а потім на дідуся. Його очі, сповнені розгубленості, ніби благали: «Заберіть мене звідси».
