— Артуре, я вагітна! — вона ледь не збила чоловіка з ніг, кинувшись йому на шию. Так хотілося якнайшвидше поділитися цією радісною новиною.
Він підхопив її, але відразу ж відсторонився. І вже тоді вона помітила дивний погляд, який майнув у його очах.
— Ти впевнена? — сухо запитав він.
— Так, я сьогодні була у лікаря. Уявляєш, ми скоро станемо батьками!
Вона чекала радості, привітань, може, навіть сліз щастя. Але точно не того, що зробив Артур.
— Алісо, ну чого ж це так невчасно, — втомлено кинув він і пішов у ванну.
Гормони накрили її хвилею, і вона заплакала, як дитина. Захлипуючи, ледь дійшла до стільця, ноги й руки стали наче ватяні. Було так боляче й гірко, що хотілося кричати.
— Алісо, що з тобою? — Артур тут же опинився поруч. Обняв її, притиснув міцніше, але вона розридалася ще сильніше.
— Боже мій, ну народжуй уже цю дитину! Я ж нічого такого не мав на увазі! — гаркнув він і відштовхнув її.
А далі — гірше. Артур навіть не згадував про дитину, просто ігнорував її вагітність. Аліса майже не помічала цього, занурившись у це особливе відчуття — коли в тобі росте нове життя.
Мати Артура сухо її привітала, і навіть з нею Аліса не могла щиро поділитися своєю радістю. Ця жінка викликала у неї якийсь незрозумілий страх.
Зате Матвій…
— А можна я доторкнусь? — запитав друг Артура, коли вона розповіла йому, як розвивається вагітність.
Аліса кивнула й завмерла, трохи зніяковіла від чужої руки на ще ледь помітному животику.
— Та він же вже штовхається! — здивувався Матвій.
Аліса розсміялася. Було приємно, що хоч комусь не байдуже. Матвій почав привозити їй смаколики, дитячі речі, іграшки, з ентузіазмом обговорював ім’я для майбутнього малюка. Аліса приймала його турботу, бо, здається, чоловік давно вже не проявляв до неї жодної.
Той фатальний день
Осінній вітер кружляв жовтим листям, коли Аліса пішла вибирати конверт на виписку. Лікарі вже сказали — буде дівчинка. Хотілося чогось ніжного, рожевого, з мереживом.
Чому вона пішла саме туди? Чому не звернула в інший бік? Хто знає… Але вона опинилася біля дорогого бутіка. Поруч була затишна кав’ярня, і вона планувала перекусити.
Першим вийшов Артур. Спочатку вона нічого поганого не подумала, навіть зробила крок йому назустріч. Але потім завмерла. Він обернувся — і вона побачила усмішку, яку він давно їй не дарував.
Позаду йшла красива брюнетка — висока, струнка, елегантно вдягнена. Аліса, наче зачарована, стежила за ними й ледь не скрикнула, коли рука чоловіка лягла на талію цієї жінки, а його губи вп’ялися в її губи.
Аліса похитнулася, заховалася за велику вазу з квітами й молилася тільки про одне — щоб він її не побачив. Вони пройшли повз так близько, що вона відчула аромат їхнього парфуму.
А потім у неї потемніло в очах. Здається, вона впала комусь під ноги…
Почалася метушня, хтось викликав швидку, а вона лише встигла набрати Матвія й прошепотіти, що їй зле.
Дитина загинула того ж дня.
Життя після
Лікарі заспокоювали: мовляв, це була патологія, буває, нічого страшного, ще народить. Артур приїздив, удавав турботу й тривогу, але не підозрював, що її порожній погляд стосувався лише його.
Додому вона повернулася мовчазною, зовсім іншою. В голові вже визрівав план, як піти від нього, але спочатку вона вирішила відновитися.
Зайва вага не зникала. Артур все частіше дратувався і критикував її. А одного дня заявив:
— Скоро банкет на честь об’єднання компанії. Матвій нарешті дозрів.
— Добра новина, — відповіла вона спокійно.
— Прекрасна. Там усі будуть із парами.
— Тоді мені варто купити нову сукню?
Він глянув на неї з презирством:
— Яку сукню, Алісо? Ти себе бачила? Думаєш, я це сказав, щоб ти пішла зі мною? Зійди на землю. Я не збираюся зганьбитися. Піду з однією знайомою, скажу, що тобі досі погано.
Вона промовчала. І це, мабуть, ще більше розлютило його.
— Ти ж розумієш, що я правий? Мама казала влучно — ти клуша, Алісо. Була нею завжди, а тепер зовсім запустилася. Втратила дитину — то що, тепер розжиріти до стану корови?
— Це ідея твоєї мами? — немов уві сні, запитала вона.
— Так, і я вважаю її чудовою. Принаймні, наді мною не сміятимуться, і я хоч відпочину від твого кислуватого обличчя.
Він схопив піджак і вийшов, грюкнувши дверима. Дивно, але вона нічого не відчула.
Та от Матвій, здається, відчував її настрій. Щойно за Артуром зачинилися двері — задзвонив телефон.
— Я біля твого дому. Ти вдома?
— Так, заходь. Артур пішов.
Він приніс квіти — як завжди. Але сьогодні їй стало ніяково.
— Ти щось знаєш? — запитала вона з порога.
Не дочекавшись відповіді на його здивування, вона розплакалася на його плечі й розповіла усе. Матвій довго мовчав, стискаючи губи, а потім рішуче підвівся:
— Мені шкода, що тобі довелося це пережити. Щиро. Я не підтримую такого. І, якщо чесно, твій Артур — дурень.
День банкету
Наступного дня він приїхав за нею. Спершу завіз до магазину, де купив сукню та туфлі, потім — до салону. Там її перетворили на справжню красуню. Пишні форми зовсім не псували вигляд — навіть Аліса це побачила.
Артур почувався володарем вечора. Йому посміхалися, вітали, говорили компліменти. Від його супутниці не відводили погляду.
Матвій запізнювався, і Артур уже нервував. Шукав його очима. І коли знайшов — не повірив.
Поруч із його діловим партнером стояла його дружина. Але це вже була зовсім інша жінка. Навколо неї юрмилися гості, вона активно спілкувалася, тримала келих шампанського з грацією. Її рука лежала на згині ліктя Матвія.
— Матвію, а чому я не в курсі, що ви з моєю дружиною разом планували прийти? — з удаваною безтурботністю запитав Артур.
Він чекав, що Аліса почне виправдовуватися. Але вона впевнено підняла підборіддя:
— Любий, я якраз хотіла тобі сказати в урочистій обстановці, що йду від тебе.
Він не встиг нічого сказати — Матвій заговорив:
— І ще, вибач, друже, але ти ж знаєш, як я ставлюся до зрад. Я усе обдумав і вирішив — об’єднання не буде.
Навіть Аліса здивувалася, але встигла приховати емоції.
Матвій підняв келих у бік Артура, розвернувся й ніжно повів її до виходу.
— А тепер підемо красиво, — прошепотів їй на вухо і посміхнувся.
Після
У машині вона запитала:
— Навіщо ти це зробив?
— Це було справедливо. І, якщо чесно, я нічого не втрачаю. Угода більше вигідна була Артуру, не мені.
— І взагалі, ти ж сама сказала, що йдеш. Ти вже вирішила, куди?
Аліса знизала плечима:
— Ні, мабуть, до батьків.
— А я пропоную тобі пожити поки в моїй квартирі. Я там майже не буваю. Поїхали, заберемо твої речі.
— Матвію, якщо ти думаєш, що…
— Я нічого не думаю. І нічого не очікую. Просто хочу допомогти.
— Добре. Я не відмовлюсь.
Речі перевезли швидко, але розлучення забрало час. І тут Матвій допоміг — знайшов хорошого юриста, який чесно поділив майно.
А потім… потім він просто був поруч. Аліса відновлювалася, жила і думала, що робити далі.
Але хто знає — може, з часом вона відтане настільки, щоб побачити те, що давно вже відчуває серцем. Можливо, між ними народилося щось більше, ніж дружба. Можливо, в її серці вже живе кохання — те, що приходить не відразу, але залишається назавжди.
