Марина перебувала на кухні невеликого придорожнього ресторану, тримаючи в руках гарняк гарячого чаю. За вікном поступово розгортався літній ранок, а за годину ресторан мав відчинити двері для гостей. Поруч із Мариною сиділи її колежанки — офіціантки Світлана та Оля, такі ж молоді дівчата.
– Слухай, Маринко, – почала Світлана, відкусивши бутерброд, – ти ще довго ховатимешся тут?
– Я не ховаюсь, – спокійно відповіла Марина, не відводячи погляду від чашки. – Мені тут подобається.
– Не бреши, – втрутилась Оля, наймолодша з них. – Ти ж гарна і розумна. Навіщо тобі ця глухомань? Вже півтора року мити посуд — це життя?
Марина зітхнула. Вона знала, що дівчата добрі, але їм не зрозуміти. Як пояснити, що іноді краще бути ніким у спокійному місці, ніж кимось у світі, де тебе знову можуть зрадити?
– У кожного свої причини, – відповіла вона після паузи. – Не завжди треба рватися туди, де тебе не чекають.
Світлана та Оля переглянулися. Вони давно підозрювали, що у Марини є якась своя історія. Вона ніколи не розповідала про минуле, не згадувала рідних чи друзів. Здавалося, що вона з’явилася нізвідки.
– Може, якийсь чоловік погано вчинив? – обережно припустила Світлана.
Марина кивнула, так і не піднявши очей.
– Буває, – співчутливо промовила Оля. – Але ж життя на цьому не закінчується!
У цей момент до кухні зазирнув власник ресторану — Аркадій Семенович, чоловік років п’ятдесяти, з проникливим поглядом і вічно невдоволеним виразом обличчя.
– Дівчата, годі теревенити! – гримнув він. – За годину відкриваємось. Марина, ти вчорашній посуд додому забрала?
– Все вимите, Аркадію Семеновичу, – відповіла Марина, підводячись.
– Добре. У мене тут не санаторій, а ресторан!
Коли він вийшов, дівчата хихикнули.
– Він завжди такий буркун, – прошепотіла Світлана. – А насправді добрий дядько.
Марина ледь усміхнулася. Так, Аркадій Семенович був суворим, але справедливим. Він дав їй роботу, коли вона з’явилася сюди півтора року тому — без грошей, із валізою в руках, розгублена. Не став ставити зайвих питань, лише сказав: «Хочеш працювати — місце знайдеться».
Дитинство Марини пройшло в старому будинку на околиці промислового містечка. Її мама Ірина і тато Віктор працювали на хімзаводі, отримували небагато, але намагались дати доньці усе необхідне. Хоча їхні уявлення про «необхідне» були скромними.
– Не витай у хмарах, – часто казав батько, коли бачив Марину з книжкою. – Все одно підеш працювати, як ми. Нам далі заводу не світить.
Мати була м’якша, але теж не вірила в мрії доньки.
– Маринко, донечко, – зітхала вона, – не будуй ілюзій. Життя — це непроста штука. Краще одразу звикай.
Єдиною, хто щиро підтримував Марину, була бабуся Ганна Іванівна. В молодості вона співала в народному хорі, і хоч голос уже не той, душа її жила музикою.
– Співай, онучко, – казала вона, коли залишалися вдвох. – Співай від серця. Пісню ніхто не забере.
Вони часто сиділи на кухні, і бабуся вчила Марину старовинним пісням. Голос у дівчини був сильним і красивим, але вдома про це воліли мовчати. «Знову вигадуєш», – бурчав батько.
У вісімнадцять Марина зважилася: подала документи до коледжу в обласному центрі. Вдома вибухнув скандал.
– Куди ти прешся?! – кричав Віктор. – Думаєш, тебе там чекають?
– Тату, я хочу вчитись! – твердо сказала Марина. – Не хочу все життя на заводі!
– Значить, ми життя своє даремно прожили?! – зірвався батько.
Мати плакала, бабуся мовчала. Але коли Марина вступила на бюджет, старенька нишком передала згорток з грошима.
– Це мої заощадження, – прошепотіла. – Живи, доню. Живи і співай.
У місті Марина орендувала маленьку кімнатку в комуналці і навчалась на економіста. Було важко, але вона відчувала себе вільною.
З Денисом вона познайомилась біля входу до коледжу. Він під’їхав на дорогій машині, опустив вікно і усміхнувся:
– Дівчата, підвезти?
Марина хотіла відмовити, але її подруга Катя вже сідала.
– Я Денис, – сказав він, глянувши у дзеркало. – А вас як звати?
– Марина, – тихо відповіла вона.
Денис був старший, працював у фірмі, добре заробляв. Щедрий, харизматичний, красиво залицявся. Марина закохалась.
– Навіщо тобі та комірчина? – сказав він за місяць. – Я зніму тобі квартиру.
Вона переїхала до просторої однокімнатної у центрі. Він дарував одяг, водив у ресторани, обсипав квітами. Вона почувалась принцесою.
– Коли ми одружимося? – питала вона.
– Скоро, – відповідав Денис. – Треба дещо владнати.
Та час минав, а весілля відкладалося. Він уникав знайомства з її родиною. «Мене твої не приймуть», – казав.
Одного разу вона раніше прийшла додому й почула голоси у спальні.
– Та не ревнуй до цієї селючки, – казав Денис незнайомці. – Вона потрібна мені… ну, ти розумієш. Безкоштовна робсила. А ти — серйозно.
Марина завмерла в коридорі. Її світ зруйнувався.
Вона зібрала речі і поїхала до батьків. Денис дзвонив — вона не відповідала.
– Я ж попереджав! – зловтішно сказав батько.
Мати плакала, бабуся обіймала мовчки.
– Їдь, – прошепотіла вона. – Знайди себе. І не забувай співати.
Наступного дня Марина знову взяла валізу. Бабуся дала останні гроші.
– Не загубись, – сказала. – І співай.
Так вона опинилася в цьому маленькому містечку, в придорожньому ресторані. Працювала мийницею посуду, жила тихо. Минуло півтора року. Але саме того вечора все змінилося.
– Марина! – вигукнув Аркадій Семенович. – Ти де там? У нас сьогодні концерт!
– Який концерт?
– Валерій приїхав — мій друг. Буде співати. Готуй зал!
Валерій виявився чоловіком років сорока, з червоним обличчям і хисткою ходою. Було видно — випив.
– Аркаша, я сьогодні в ударі! Всіх до сліз розчулю!
Марина бачила, як він п’є, і їй стало шкода його.
– Може, не варто так багато? – обережно сказала.
– А ти хто така?! Посудомийка! Не лізь!
Аркадій почув і підійшов.
– Марина, на кухню! Не заважай артисту!
Концерт почався о дев’ятій. Зал був повен. Валерій почав співати — фальшиво, забував слова. Люди виходили, скандалили. Аркадій шаленів.
– Марина! Це через тебе! Ти його зірвала!
– Але ж…
– Мовчи! Розумна? То йди розважай гостей! Або звільню!
Марина подивилась у зал. Люди шуміли. У кутку сидів Костя — місцевий музикант.
– Костю, ти знаєш «Калинку»?
– Звісно. А чому?
– Підтримай мене.
Вона вийшла на сцену. Серце калатало, руки тремтіли.
– Вибачте за несподіванку, – сказала. – Я заспіваю пісню, яку навчила мене бабуся.
Зал затих. Костя заграв. Марина заспівала.
Спочатку невпевнено, але голос зміцнів. «Калинка», «Катюша», лірична пісня про кохання… Тиша. Потім — оплески. Бурхливі.
– Ще! Ще! – кричали люди.
Вона співала годину. Костя акомпанував. Між ними виникла магія.
Після виступу Аркадій Семенович підійшов. Його обличчя світилось подивом і захопленням…
— Марино, — сказав він, — пробач мене. Я й уявити не міг, що в тебе такий неймовірний голос.
— Та я й сама про це не здогадувалася, — щиро зізналася вона.
— Послухай, — замислено мовив власник ресторану, — а як тобі ідея стати у нас співачкою? Зарплату зроблю втричі більшу, а ще — квартира над рестораном твоя. Що скажеш?
Марина перевела погляд на Костю, що стояв трохи осторонь і посміхався до неї тепло та підтримуюче.
— Я згодна, — відповіла вона.
З тієї самої миті все в житті Марини змінилося. Щовихідних вона виходила на сцену, і ресторан став тим місцем, куди з’їжджалися люди з усієї округи, аби почути її спів. Костя став її постійним музичним партнером, а згодом — і значно ближчою людиною. Його доброта, чуйність і талант створили навколо Марини відчуття захищеності та впевненості.
— Знаєш, — сказав він одного разу після концерту, — я ніколи не чув такого голосу. Ти співаєш душею.
— Це все бабуся, — відповіла Марина. — Вона завжди казала: “Співай від серця”.
— Твоя бабуся була дуже мудрою.
Минуло пів року. Марина була щаслива як ніколи: улюблена справа, щирі почуття, повага оточуючих. У думках усе частіше з’являлося бажання повернутись додому, примиритися з батьками. Але саме тоді її наздогнало минуле.
У один із суботніх вечорів, коли зал ресторану був заповнений вщерть, Марина вже виходила на сцену, як раптом помітила знайоме обличчя. За столиком сидів Денис — її колишній, з якоюсь жінкою, і дивився на неї здивовано й трохи з викликом. Марина на мить завмерла, але швидко опанувала себе і почала співати. Вона співала як ніколи — сильно, чисто, щиро, ніби хотіла показати не лише йому, а й собі: вона вже інша — вільна, гідна, щаслива.
Після концерту Денис підійшов до неї.
— Марино, — сказав він вражено, — я не вірю своїм очам! Ти… ти тепер справжня зірка!
— Що ти тут робиш? — запитала вона холодно.
— Я шукав тебе, — він намагався взяти її за руку, але вона відступила. — Я знаю, ти ображена. Але те, що ти тоді почула… все було зовсім не так, як здалося.
— Денисе, — твердо відповіла вона, — не треба. Це вже минуле.
— Але ж я тебе кохаю! — вигукнув він. — Зрозумів це, тільки коли ти пішла. Почнемо все спочатку!
— Ні, — відповіла вона. — У мене тепер інше життя.
У ту мить поруч з’явився Костя.
— Все гаразд, Марино? — запитав він, уважно поглянувши на Дениса.
— Так, — посміхнулася вона. — Костю, це Денис. Ми колись були знайомі. А це — Костя, мій наречений.
Костя здивовано зиркнув на неї — вони ще не говорили про заручини, але все зрозумів і обійняв Марину за плечі.
— Дуже приємно, — сказав він, дивлячись Денисові прямо в очі.
Денис збагнув, що програв. Він хотів ще щось сказати, але Марина вже більше не слухала. Вона дивилася на Костю і знала: ось її справжнє щастя.
— Костю, — промовила вона, коли Денис пішов, — прости, що я назвала тебе нареченим так несподівано. Я…
— А я саме це і хотів почути, — перебив її він. — Марино, я давно хотів зробити тобі пропозицію. Виходь за мене.
Вона розплакалася від щастя і кивнула.
За місяць до ресторану приїхали батьки Марини й бабуся. Вони дізналися про її успіх від знайомих і вирішили самі переконатися в цьому. Марина хвилювалася, не знала, як зустріти їх. Але як тільки побачила бабусю — постарілу, але все таку ж рідну — вся образа розтанула.
— Онучко, — плакала Анна Іванівна, — як же ти співаєш! Яка краса!
Батько стояв осторонь, з опущеними очима. Потім наблизився до доньки.
— Марино, — вимовив з зусиллям, — пробач мені. Я помилявся. Ти… ти знайшла себе.
Мама теж плакала, обіймаючи дочку.
— Ми так тобою пишаємося, — шепотіла вона. — Дуже пишаємося.
Тієї ночі Марина співала для найрідніших. В її піснях звучала любов, прощення, віра в мрію. Бо вона знала: мрії справджуються, якщо не зраджувати їх.
Весілля Марини й Кості справили в тому ж ресторані. Аркадій Семенович влаштував справжнє свято: з живою музикою, гостями з інших міст, квітами. Але найзворушливішим моментом став номер нареченої. Марина співала для свого чоловіка, для батьків, для всіх, хто повірив у неї. В її голосі була радість, народжена крізь біль і втрати.
За рік у них народилася донечка. Марина назвала її Анною — на честь улюбленої бабусі.
— Ти співатимеш їй колискові? — запитав Костя, тримаючи дитину на руках.
— Авжеж, — усміхнулася Марина. — Я навчу її співати серцем, як мене вчила бабуся.
Вона дивилася на Костю, на донечку, на батьків, які тепер часто приїздили в гості, й розуміла: щастя не з’являється само. За нього варто боротися, варто вірити в себе і не боятися мріяти.
А ввечері, коли в ресторані збиралися люди, Марина виходила на сцену і співала. Про кохання. Про надію. Про віру в диво. І кожна пісня звучала з глибини її душі — з серця, яке навчилося мріяти, любити й прощати.
Бо бабуся Анна Іванівна мала рацію: пісня — це те, чого в тебе не забрати. Коли співаєш від щирого серця — тебе чує цілий світ.
