— Кириле, любий, передай своїй дружині салат, — голос Маргарити Борисівни був солодкий, як мед, але Аліна знала: в тому меді завжди є краплина отрути. — А то вона в нас така худенька, вся прозора. В селі, певно, не доїдала?
Кирило, як завжди, не помітив підступу. З усмішкою підсунув дружині важку кришталеву салатницю.
— Мамо, ну що ти таке кажеш. У Аліни просто така фігура — спортивна.
Маргарита Борисівна тихенько хмикнула — і Аліна одразу впізнала той смішок. Сміх зверхності.
— Спортивна, звісно. Напевно, по полях багато бігала. Це одразу видно — така, знаєш, природна краса, не зіпсована містом.
Щічки рум’яні, волосся без всяких салонних укладок. Просто і мило.
Вона зробила паузу, обвівши Аліну уважним поглядом з голови до п’ят.
— Я от нещодавно зустріла Катюшу, твою колишню, пам’ятаєш? Уся така доглянута, манікюр, зачіска… Одразу видно — столична дівчина. Дбає про себе, знає собі ціну.
Аліна повільно прожувала листок салату, відчуваючи, як усередині все стискається. Вона не дивилася ні на чоловіка, ні на свекруху. Її погляд був прикований до тарілки. Вона тисячу разів обіцяла собі не реагувати, не давати Маргариті Борисівні приводу для радості.
Кирило ніяково покашляв.
— Мамо, навіщо ти зараз про Катю? Ми з Аліною одружені.
— Та я ж нічого такого не мала на увазі! — театрально підняла руки свекруха. — Просто порівнюю.
Хочеться ж, щоб і наша Аліна не відставала. Щоб ти, синку, пишався нею. А то ходить як… простушка. Ні макіяжу, ні стилю.
У кишені джинсів Аліни завібрував телефон. Коротке повідомлення від агента: «Терміново. Подзвони, щойно зможеш. Затвердили на обкладинку».
Вона стиснула телефон так, що той впився в долоню. Ще трохи. Потрібно витримати ще трохи.
— Я вважаю, що в моєї дружини чудовий смак, — рівним голосом промовив Кирило, але в його тоні не було тієї твердості, яка могла б зупинити матір. Він просто хотів згладити кути.
Маргарита Борисівна миттєво змінила тональність.
— Авжеж, чудовий! Я ж і кажу — природний. Але, Аліночко, зрозумій: у нашому колі так не прийнято.
Жінка повинна бути вітриною свого чоловіка. От я й подумала… може, сходимо разом по магазинах? Я тобі покажу, що зараз носять, підберемо щось… гідне.
А то ці твої джинси й светри… це, звісно, добре для дачі.
Вона усміхнулася своєю найчарівнішою усмішкою — тією самою, від якої Аліні захотілося запустити в неї ту кришталеву салатницю.
— Дякую за турботу, Маргарито Борисівно, — тихо, але чітко промовила Аліна, вперше за вечір глянувши їй прямо в очі. — Але мені комфортно у моєму одязі.
Свекруха стиснула губи. Вона не очікувала прямої, хоч і ввічливої, відмови.
— Ну, як знаєш. Твоя справа. Просто потім не дивуйся, якщо чоловік почне задивлятись на більш… яскравих жінок. Бо чоловіки люблять очима. Правда ж, Кирилку?
Вона підморгнула синові, і той лише винувато знизав плечима, благально глянувши на Аліну. Він знову нічого не зрозумів. І, здається, навіть не намагався зрозуміти. Аліна підвелась з-за столу.
— Вибачте, мені треба відповісти на дзвінок. По роботі.
Вона вийшла на балкон, глибоко вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Її пальці тремтіли, коли вона набирала номер агента.
У голові билася тільки одна думка: «Ще трохи — і вона більше не посміється з моєї “сільської” зовнішності».
— Так, Стасе, я слухаю. Що там?
Голос агента звучав майже захлинено — такий був сповнений радості.
— Алю, сонце, ти сидиш? Сядь! Нас затвердили! Обкладинка головного глянцевого журналу країни! І розворот! Це прорив! І гонорар — такий, що ти зможеш купити собі ту саму машину, про яку мріяла!
Аліна заплющила очі, притулившись лобом до холодного скла. Ось воно — те, заради чого вона працювала два роки, приховуючи свою кар’єру від родини чоловіка.
— Коли зйомка? — запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Післязавтра. Все вже готово. Я надішлю деталі. Алю, це прорив! Після цього про тебе говоритимуть усі!
Вона повернулась до столу за кілька хвилин. На її обличчі не було й натяку на хвилювання — лише спокійна, ввічлива маска.
Маргарита Борисівна якраз розливала вино по бокалах.
— Ну що, владнала свої робочі питання, наша трудівниця? — в’їдливо поцікавилась вона.
— Так, все гаразд.
— До речі, про роботу, — свекруха поставила пляшку на стіл. — У мого чоловіка через два тижні ювілей.
Буде велике святкування в «Метрополі». Запрошені всі його партнери, друзі… наші люди.
Вона зробила значущу паузу.
— Сподіваюся, ти розумієш, що виглядати доведеться відповідно. Ніяких твоїх… сільських нарядів.
Кирило знову напружився.
— Мамо, перестань. Аліна сама знає, що їй вдягти.
— От саме — сама! — одразу відрізала Маргарита Борисівна. — А я не хочу, щоб потім перешіптувалися, ніби мій син одружився з сірою мишкою. Тож я вирішила взяти справу у свої руки.
З виглядом переможниці вона витягла з паперового пакету з дорогого бутика сукню. Яскраво-червону, з глибоким декольте і блискітками. Абсолютно несмаковиту, крикливу.
— Ось. Я купила тобі. Надягнеш. Це не обговорюється.
Аліна глянула на сукню, потім — на свекруху. В її погляді не було страху чи розгубленості — лише холодний, стриманий інтерес дослідниці.
— Дякую, але я її не вдягну, — рівним тоном відповіла вона.
Маргарита Борисівна почервоніла.
— Що, пробач?
— Мені ця сукня не подобається. Вона вульгарна. Я оберу вбрання сама.
Кирило розгублено переводив погляд з матері на дружину, не знаючи, кого підтримати.
— Аліно, може, не варто так… Мама ж хотіла як краще.
— Як краще для кого, Кириле? — спокійно запитала вона, не відводячи погляду від свекрухи. — Для мене чи для її статусу в суспільстві?
Це був точний удар. Маргарита Борисівна на мить оніміла від такої зухвалості.
— Та як ти смієш! — нарешті прошипіла вона. — Я витрачаю на тебе час, гроші, намагаюсь зробити з тебе людину, а ти… Невдячна!
— Я не просила вас робити з мене людину. Як особистість я вже сформувалась, — Аліна ледь усміхнулась. — І в ваших подачках я не маю потреби.
Вона підвелась.
— Дякую за вечерю. Нам з Кирилом, мабуть, вже час.
Вона взяла чоловіка за руку, і той, шокований, підвівся слідом.
Уже в дверях Маргарита Борисівна крикнула їм услід:
— Якщо ти не надягнеш цю сукню на ювілей, можеш вважати, що в тебе більше немає родини! Зрозуміла?
Аліна обернулась. В її очах іскрились пустотливі вогники.
— Зрозуміла, Маргарито Борисівно. Все гранично ясно. Побачимось на ювілеї. Буде цікаво.
Бенкетна зала «Метрополю» гуділа, немов розтривожений вулик. Маргарита Борисівна, вбрана в бузкову сукню, метушилась серед гостей, щедро роздаючи усмішки.
Але її погляд постійно повертався до входу. Вона чекала.
Коли Аліна з Кирилом нарешті з’явилися, вона ледь не захлинулась обуренням. На Аліні не було тієї червоної сукні.
Вона була в елегантній, струменистій сукні кольору нічного неба — не кричущій, а тій, що шепоче про бездоганний смак і високу ціну. Ледь помітний макіяж підкреслював її вилиці і великі очі.
— Я ж сказала! — прошипіла Маргарита Борисівна, підбігши до них. — Ти вирішила мене осоромити?
— Добрий вечір, — спокійно посміхнулась Аліна. — Ви чудово виглядаєте.
Свекруха спіткнулась на словах, збита з пантелику її врівноваженістю. Вона вже відкрила рота, щоб виплеснути чергову дозу отрути, як раптом до них підійшла дружина одного з головних партнерів ювіляра, знана в світських колах дама.
— Марго, люба, вітаю твого чоловіка! — вона чмокнула свекруху в щоку і тут же звернула увагу на Аліну. — А це, я так розумію, та сама знаменита невістка?
Маргарита Борисівна змушено всміхнулась.
— Так, це дружина Кирила, Аліна. Вона у нас дівчина проста, з села…
— З села? — дама здивовано підняла брови. — Та ви жартуєте? Я тільки-но бачила її на гігантському білборді в центрі міста! Реклама нового французького парфуму. Це ж вона!
Вона з захопленням подивилась на Аліну.
— Дівчино, у вас неймовірна зовнішність! Така витончена, шляхетна!
Маргарита Борисівна застигла, мов скам’яніла. Повільно вона повернула голову до невістки.
Її погляд метушився між «простою сільською» дівчиною і образом з рекламного щита, який раптом згадався. Вона ж і справді його бачила, але навіть не співставила…
— Білборд?.. — перепитав приголомшений Кирило, дивлячись на дружину, ніби бачив її вперше.
У цей момент інша гостя, гортуючи свіжий номер глянцевого журналу, вигукнула:
— О, та ось же вона! На обкладинці! «Аліна — нове обличчя покоління». Боже, який шикарний кадр!
Журнал пішов по руках. Усі дивились то на обкладинку, то на Аліну, то на онімілу Маргариту Борисівну.
Її обличчя поступово набувало кольору її бузкової сукні. Це був нищівний, публічний програш.
Увесь вечір Аліна була в центрі уваги.
До неї підходили, робили компліменти, чоловіки дивились із захватом, жінки — із заздрістю. Кирило не відходив від неї ні на крок, його рука міцно обіймала її талію, а в очах плескалась суміш подиву, гордості й розгубленості.
Під кінець вечора, коли більшість гостей уже розійшлася, Маргарита Борисівна підійшла до їхнього столика. Вона виглядала старішою на десяток років. Зупинилась перед Аліною, проковтнула клубок у горлі.
— Аліно… — її голос був глухий. — Я… я хочу вибачитись.
Вона говорила це при Кирилові, при чоловікові, який дивився на неї з докором.
— Я була неправа. Поводилась… жахливо. Пробач мені, якщо зможеш.
Аліна довго дивилась на неї. В її погляді не було злорадства — лише втома. Вона досягла свого.
— Я прощаю вас, Маргарито Борисівно, — тихо сказала вона. — Сподіваюся, цей урок буде корисним для нас усіх.
Вона підвелась і взяла Кирила під руку.
— Нам час.
Вони мовчки вийшли до авто. Вже сівши до машини, Кирило запитав:
— Алю… чому ти мовчала?
— А ти б повірив мені? — сумно всміхнулась вона. — Чи сказав би, що це дурниці і треба бути скромнішою?
Він не знайшов, що відповісти. І це була найчесніша відповідь.
Попереду їх чекав довгий розмову. Але Аліна знала одне: з цього дня все зміниться. І ніхто більше, навіть коханий чоловік, не посміє сумніватися в її цінності.
