Тетяна прокинулася рано-вранці, як завжди. Ця звичка укорінилася в ній роками, мов вирізьблена на шкірі часу. Її чоловік — Володимир — був людиною строгих принципів і непохитних переконань. Він не терпів запізнень, не виносив безладу, завжди вставав зі світанком — рівно о шостій, коли місто ще дрімало у сутінках. І Тетяна піднімалася разом із ним, не задумуючись. Вона знала: якщо залишити його одного, він з’їсть щось на швидку руку або й узагалі забуде покласти цукор у чай. Тому вона, сонна, але зібрана, накривала на стіл, різала хліб, кип’ятила воду, розігрівала вчорашній суп. Потім допомагала одягатися, перевіряла, чи взяв він ключі, гаманець, телефон. Прості, майже ритуальні дії, що складалися у щоденну турботу.
Але тепер усе змінилося. Уже третій місяць Володимир лежав у лікарні, і ці ранкові будильники втратили сенс. Вона прокидалася в напівтемній кімнаті й відчувала порожнечу всередині — без мети, без руху, без голосу, який наповнював будинок затишком і теплом.
Усе сталося раптово. Того вечора вони, як завжди, сиділи вдома й дивилися фільм, коли Володимир нахмурився й сказав:
— Таню… якось дивно болить голова…
Ці слова, сказані з тривогою, стали останніми, які вона почула від нього при тямі. Наступне, що пам’ятає Тетяна — як він повільно сповз із дивана, вдарився плечем об журнальний столик і застиг… немов час завмер.
Швидка приїхала швидко, але для неї ті хвилини тяглися як вічність. Реанімація, білі стіни, холодне світло, нескінченне чекання під дверима, за якими лікарі боролися за життя коханого. А потім — довгі дні в лікарняних коридорах, де запах антисептика змішувався з повітрям тривоги. Медики говорили обережно, добирали слова, щоб не давати марної надії.
— Стан тяжкий. Прогноз поки невизначений.
Минуло три місяці, а Володимир так і не прокинувся. Та Тетяна не здавалася. Вона щодня приходила в палату, сідала поруч і говорила. Про все — про місто, новини в газетах, хто розцвів у парку, яке сьогодні небо. Іноді просто читала вголос, іноді розповідала, як минув день, як сумує. Лікарі казали: навіть у комі людина здатна чути. Тому вона не зупинялася — не могла.
Одного четверга, коли сонце ледь пробивалося крізь хмари, до неї несподівано прийшла золовка Людмила — рідна сестра Володимира — разом із чоловіком Андрієм. Вони ніколи не були близькі, їхні стосунки були радше формальні. Людмила жила в сусідньому місті, приїжджала рідко й завжди з якимось проханням: то гроші позичити, то влаштувати сина на роботу, то допомогти з покупкою. Але цього разу її візит викликав у Тетяни внутрішнє напруження.
— Танюша, як справи? Як Володя? — промовила Людмила, обіймаючи її, хоча в обіймах не було й краплі щирості.
— Без змін, — коротко відповіла Тетяна.
— Боже, як тобі важко… І дітей немає, ніякої підтримки… — з удаваним співчуттям зітхнула золовка.
Справді, у них із Володимиром не було дітей. Це була болюча тема, яку вони перестали обговорювати. Вони намагалися роками, проходили обстеження, консультації, процедури. Зрештою, просто прийняли це. Не тому, що перестали мріяти, а тому, що навчилися бути щасливими удвох.
Але зараз ці слова прозвучали як натяк — на її самотність, вразливість, беззахисність.
— Слухай, Таню, — почала Людмила, вмощуючись за столом, — а ти не думала про квартиру?
— Що саме?
— Ну… Володя ж у комі. А раптом… не дай Боже… Ти ж розумієш, квартира ж наполовину моя — спадщина від батьків.
Від цих слів Тетяну пронизав холод. По спині пробіг мороз.
— Людмило, мій чоловік живий. Яке ще спадкування?
— Та я ж не про те… Просто думаю: може, варто оформити якісь папери? На всяк випадок? Бо, знаєш, життя непередбачуване…
Андрій, який мовчав до цього, закашлявся і витяг із сумки теку. У ній лежала довіреність на управління майном Володимира. Руки Тетяни затремтіли, коли вона взяла документ.
— Ви серйозно? — ледве вимовила вона.
— Танюша, не подумай поганого! — заходилася пояснювати Людмила. — Ми допомогти хочемо! Володя мій брат, я теж за нього хвилююся!
— А де ж ви були три місяці? Жодного разу до лікарні не приїхали!
Людмила знітилася, її обличчя зблідло.
— Та… далеко їхати… робота… Та й лікарі казали, що краще обмежити відвідування…
— Які лікарі таке говорили? Я там щодня!
— Ну… то таке… Таню, підпиши папери. Нам треба дещо продати з речей Володі. Щоб гроші на лікування були.
— Які речі?
— Ну… машину, наприклад. Вона ж стоїть без діла. А ліки дорогі…
Тетяна повільно опустилася на диван. У голові гуло, думки плутались.
— Людмило, ви що, зовсім розум втратили? Чоловік у комі, а ви вже ділите майно?
— Та ми не ділимо! Ми допомагаємо! — обурилася золовка. — Ти ж сама не справляєшся! Дивись, яка худа, бліда! А ми все на себе візьмемо!
Андрій мовчав, але Тетяна помітила, як його погляд ковзає по кімнаті, затримується на техніці, меблях, картинах. Цей оцінюючий, хижий погляд не залишив сумнівів — прийшли не допомагати.
— Забирайтеся з мого дому, — тихо промовила вона, підводячись.
— Що? — не зрозуміла Людмила.
— Я сказала: геть звідси. І більше не приходьте з такими пропозиціями.
— Тань, ти що? Ми ж родина! — спробувала зупинити її золовка.
— Яка родина? Де ви були, коли він лежав у реанімації? Де ви були, коли я ночами не спала, молилася за нього? А тепер приїхали ділити те, що належить живій людині?
Тетяна рішуче відчинила двері.
— Ідіть. Негайно.
Людмила з Андрієм переглянулись. Потім вона гордовито підняла підборіддя, намагаючись зберегти залишки гідності.
— Ну й дарма. Ще пошкодуєш. Без нас не впораєшся…
За тиждень зателефонувала свекруха — Ганна Петрівна.
— Таню, як ти? Людочка сказала, що ви посварилися…
— Ганно Петрівно, ваша донька приїхала ділити майно живої людини.
— Та що ти таке… Вона ж хвилюється за брата! Хотіла як краще…
— Як краще — це приїхати в лікарню, взяти за руку, принести щось смачне. А не вимагати довіреність на продаж машини.
Свекруха помовчала.
— Таню, а може, вона має рацію? Володя ж… ну… не дуже добре почувається… Може, варто подумати про практичні речі?
— Ви зараз серйозно?
— Та я не те мала на увазі… Просто думаю — а якщо він не одужає? Тобі самій буде важко… А Людочка допоможе з паперами…
— Я вірю, що мій чоловік одужає. І буду вірити до останнього. А якщо ви з донькою вже поховали його у своїх думках — це ваша справа. Але мене в це не втягувати.
— Таню, ну навіщо ти так? Ми ж рідні…
— Рідні — це коли підтримують у важку хвилину. А не коли приходять з нотаріусом.
Жінка поклала слухавку й поїхала до лікарні.
Володимир лежав нерухомо, монітори рівно пищали, рахуючи удари серця. Тетяна сіла поруч і взяла його руку.
— Володя, твоя сестра хоче продати нашу машину. Каже, що тобі потрібні ліки. А свекруха її підтримує. Вони думають, що ти не одужаєш…
І раптом — ледь помітний рух. Його пальці злегка стиснулися. Тетяна схопилася, очі розширилися, серце застукало частіше.
— Володя! Ти мене чуєш?
Знову — стиснення. Слабке, але справжнє.
— Лікаря! — вигукнула вона, вибігаючи в коридор.
Лікар підійшов, перевірив реакції, уважно оглянув пацієнта.
— Це добрий знак, — сказав він. — Свідомість поступово повертається. Продовжуйте з ним говорити.
Тетяна повернулася до палати, стримуючи сльози радості.
— Володя, чуєш мене? Я щодня приїжджаю до тебе. Розповідаю новини, читаю газети… А твоя рідня вирішила, що тебе вже немає…
Чоловік знову стис її руку. В його очах з’явилося розуміння. Світло, якого вона так чекала.
— Володя! — нахилилася вона до нього. — Ти повертаєшся! Я так чекала цього моменту!
Наступного дня Володимир уже міг ворушити губами, намагався щось сказати. Мова була невиразною, але лікарі тішили — відновлення йде добре.
Тетяна зателефонувала свекрусі з доброю новиною.
— Ганно Петрівно, Володя приходить до тями! Лікарі дають позитивний прогноз!
— Ой, як добре! — зраділа свекруха. — Людочка зрадіє! Вона так переживала!
— Переживала вона, як ділити майно, — не втрималася Тетяна.
— Таню, ну що ти… Вона ж щиро хотіла допомогти…
— Допомогти — це приїхати в лікарню, потримати за руку, привезти щось тепле. А не з довіреністю на продаж чужої машини.
Через кілька днів Людмила з Андрієм знову з’явилися. Цього разу — з квітами й вибаченнями.
— Таню, ми такі щасливі, що Володя йде на поправку! — щебетала золовка. — Ми тоді неправильно вчинили… Просто хвилювалися!
— Заходьте, — сухо відповіла Тетяна.
— Ми хочемо перепросити, — продовжувала Людмила. — Розуміємо, що не вчасно з тими паперами…
— Не вчасно? — перепитала Тетяна. — Людмило, мій чоловік був у комі, а ви прийшли ділити спадок живої людини. Це не «не вчасно». Це — підло.
Андрій почервонів.
— Ми справді хотіли допомогти… Адвокат сказав, краще все підготувати заздалегідь…
— Який адвокат? Той, що навіть не бачив хворого? Який за вашими словами готовий визнавати людину недієздатною?
Людмила занервувала.
— Таню, ми ж не знали, що Володя одужає…
— Не знали? Чи не хотіли знати? За три місяці жодного разу не навідали, а тоді приїхали з готовими паперами.
— Ми все виправимо! — пообіцяла золовка. — Будемо приїжджати, допомагати!
— Не потрібно, — твердо сказала Тетяна. — Ми з чоловіком впораємося самі.
Через місяць Володимира виписали додому. Мова ще трохи плуталася, ліва рука була слабкою, але лікарі запевняли — за умови реабілітації він повністю відновиться.
Вдома чоловік дізнався про візити родичів.
— Вони… що… хотіли? — важко вимовив він.
— Продати нашу машину. Казали, на ліки гроші потрібні.
Володимир насупився.
— Лю… да… завжди… жадібна була…
— Вони думали, що ти не одужаєш.
— А ти… вірила?
Тетяна взяла його здорову руку у свої.
— Я знала, що ти повернешся. Мій чоловік не міг мене покинути.
Він усміхнувся.
— Моя… дружина… найкраща…
Увечері зателефонувала Людмила.
— Володю! Як ти, братику? Ми такі раді, що ти видужуєш!
— Людо… дякую, що… турбуєшся. Але ми з Танею… впораємось.
— А щодо машини? Може, все ж продамо? Гроші ж потрібні на реабілітацію…
— Людо, машину… не продаємо. І взагалі… нічого не продаємо. У нас з Танею… все є.
— Ми ж хотіли допомогти…
— Допомогти? — поглянув на дружину. — Таня розповіла… про ваші… документи. Три місяці лежав… ні разу не приїхали… А потім — з адвокатом.
Настала тиша.
— Володю, ми просто…
— Людо, я все зрозумів. Дякую… що показали… справжнє обличчя. Тепер ми з дружиною знаємо… на кого розраховувати.
Він поклав слухавку.
— Все правильно сказав, — мовила Тетяна.
— У мене дружина… розумна. Зразу зрозуміла… хто є хто.
Відтоді родичі не телефонували. Людмила з Андрієм зрозуміли, що їхній план провалився, і втратили інтерес до «допомоги».
Володимир поступово одужував. За пів року вже говорив майже чітко, рука теж працювала краще. Лікарі були задоволені.
— Знаєш, Тань, — сказав він одного вечора, — хвороба — це погано. Але іноді вона показує, хто справді дорогий.
— Про родичів?
— І про них теж. Але головне — я зрозумів, яка в мене дружина. Три місяці щодня була поруч. Говорила, читала. Лікарі казали — це ти мене повернула.
Тетяна пригорнулася до нього.
— Подружжя має бути разом і в радості, і в горі. Ми ж обіцяли.
— Обіцяли. І ти виконала.
— І ти — теж. Ти повернувся до мене.
Вони сиділи обійнявшись і дивилися телевізор. За вікном ішов дощ, а в домі було тепло й затишно.
А в сусідньому місті Людмила з Андрієм досі не могли зрозуміти, як не вдалося скористатися ситуацією. Вони так сподівалися на квартиру й машину…
Але іноді справедливість перемагає. І справжнє кохання сильніше за жадібність.
