У невеличкому містечку на півдні країни, де всі знали одне одного, жила родина Соколових. Катя Соколова, 25-річна дівчина з теплими карими очима, завжди вважала свою сім’ю звичайною — мама Світлана Іванівна, тато Олег Петрович і молодша двоюрідна сестра Маша, яку всі вважали рідною. Але за цією зовнішньою ідилією ховалася біль, про яку Катя мовчала роками.
Усе почалося двадцять років тому, коли маму Маші, тітку Ларису, не стало — вона загинула в автокатастрофі. Їй було лише тридцять, і вона поверталася з відрядження до столиці. Маші тоді не виповнилося й двох років. Бабуся Надія, мати Лариси й Світлани, одразу забрала онуку до себе, але виховання Маші лягло на плечі всієї родини. «Маша — сирота, Катю, ти повинна її підтримувати», — з дитинства повторювала Світлана. Маленька Катя слухняно кивала, не розуміючи, чому її ляльки й цукерки завжди діставалися Маші.
Світлана й Олег не шкодували зусиль, аби Маша не почувалася обділеною. Їй купували яскраві сукні, возили на море, оплачували гуртки з танців. Катя ж носила речі після сестри й чула: «Ти старша, повинна поступатися». У дитинстві вона не заперечувала — щиро любила Машу як рідну й раділа її посмішкам. Але з роками в душі дівчини почала проростати образа.
Якось, коли Каті було десять, вона попросила в батьків велосипед. «Немає грошей, Катюша, потерпи», — відповіла мама. А за місяць Маша вже гордо каталася на новенькому рожевому велосипеді. «Вона ж сирота, їй це важливіше», — пояснила Світлана, не помітивши, як донька стисла кулаки. Цей момент став першим у довгому ланцюгу розчарувань.
Катя росла старанною, намагаючись бути зразковою донькою. Вона добре навчалася, допомагала по дому, але дедалі частіше помічала, що уваги більше отримує Маша. Батьки пишалися її успіхами, але перемоги Маші в танцювальних конкурсах обговорювалися за вечерею куди активніше. «Катю, ти сильна, ти впораєшся», — казали батьки, коли вона просила щось для себе. І вона справлялася — мовчки, зі стиснутими зубами.
До вісімнадцяти, коли Катя готувалася до вступу в університет, образа вже тліла в її серці. Вона мріяла стати лікарем, але розуміла: батькам буде важко оплатити навчання. «Ми допоможемо Маші з коледжем, вона ж одна, без батьків», — заявила Світлана. Катя кивнула, але того вечора вперше заплакала від несправедливості. Вона усвідомлювала: її мрії знову відійдуть на другий план.
Катя й Маша росли, мов дві сторони однієї медалі. Катя — серйозна, цілеспрямована, завжди з книжкою в руках. Маша — яскрава, чарівна, легко привертала до себе увагу. Родичі обожнювали Машу, називали її «сонечком» і «бідолашною дівчинкою». Катю ж вважали «сильною», тією, хто «все витримає».
У сімнадцять Катя вступила на бюджет до медичного університету в місті. Вона працювала ночами, готуючись до іспитів, і пишалася, що зробила це самостійно. Маша обрала коледж дизайну, але не пройшла на бюджет. «Ми оплатимо Маші навчання, — заявила Світлана за родинною вечерею. — Вона не повинна втрачати рік». Катя, що сиділа навпроти, опустила очі в тарілку. Вона хотіла попросити грошей на орендовану квартиру, аби не жити в гуртожитку, але промовчала. «Катю, ти ж розумієш, Маша одна», — додав батько, ніби прочитав її думки.
Катя кивнула, але всередині все палало. Вона поїхала до міста, влаштувалася підробляти медсестрою в поліклініці й знімала кімнату на околиці. Маша ж жила в центрі, в затишній квартирі, яку оплачували Соколови. «Це тимчасово, поки вона на ноги не стане», — виправдовувалася Світлана, коли Катя одного разу зважилася запитати, чому їй не допомагають. «Ти ж сильна, Катю, ти впораєшся», — була відповідь.
В університеті Катя познайомилася з Антоном, молодим програмістом, що підробляв у тій самій поліклініці системним адміністратором. Антон був добрим, з тонким почуттям гумору й умінням слухати. Вони швидко зблизилися, і через два роки, на четвертому курсі, Антон зробив Карті пропозицію. «Я хочу, щоб ми будували життя разом», — сказав він. І Катя, вперше за довгий час, відчула, що її хтось по-справжньому любить.
Весілля вирішили зробити скромне — в кафе, з близькими друзями й рідними. Від батьків Катя отримала в подарунок набір каструль. «Практичний подарунок, користуйтеся», — посміхнулася Світлана, вручаючи коробку. Катя подякувала, хоча в душі чекала на щось більше. Маша прийшла на весілля з дорогим сервізом і зверхньою посмішкою: «Сподіваюсь, стане у пригоді». Катя промовчала, але Антон помітив, як вона стисла його руку.
За рік Маша оголосила про заручини з Ігорем, успішним дизайнером. Світлана була в захваті:
— Маша така молодець, знайшла собі чудового нареченого! — радісно повторювала вона всім родичам. Вона одразу почала вмовляти Катю прийти на весілля.
— Катю, це ж родинна подія, ти маєш бути там, — наполягала вона телефоном.
Катя відмовлялася, посилаючись на роботу та навчання в магістратурі. Їй не хотілося знову бачити, як вся родина кружляє навколо Маші, ніби вона єдина дитина в родині.
Та Світлана була настирливою. Якось вона приїхала без попередження, сіла на диван і прямо сказала:
— Катя, досить дутися. Маша — твоя сестра, ти повинна її підтримати.
Катя зітхнула:
— Мам, я не дуюсь. Просто не хочу прикидатися, що у нас ідеальна родина.
Світлана насупилася:
— Ти завжди була впертою. Зрозумій, Маша — сирота, їй потрібна наша підтримка.
Катя здалася і пообіцяла прийти на весілля з Антоном. Але на самому святі її чекав новий удар.
Гості захоплено обговорювали, як бабуся Надія разом із Соколовими оплатили шикарний банкет і подарували Маші автомобіль.
— Яка в неї чудова сім’я, не залишили сироту, — перешіптувалися родичі.
Катя мовчки сиділа поруч з Антоном, і відчувала, як у горлі стискається клубок. Чоловік стис її руку:
— Ми з тобою. Ми все подолаємо.
Але найгірше чекало ввечері, коли під час вручення подарунків Катя дізналася, що бабуся подарувала Маші дачну ділянку — ту саму, де Катя в дитинстві проводила кожне літо, де мріяла і читала книжки під старою яблунею. Для неї це місце було особливим. І тепер воно стало Машиним.
— Антоне, я благаю, ходімо звідси, — прошепотіла вона, стримуючи сльози. Чоловік кивнув, і вони мовчки покинули свято.
Повернувшись додому, Катя кілька днів не могла прийти до тями. Вона сиділа на балконі маленької орендованої квартири, дивилася на вогні міста й пригадувала дитинство. Як поступалася Маші іграшками, як її мрії завжди ставилися на паузу, як батьки хвалили за витривалість, але жодного разу не запитали, чого хоче вона.
Антон підтримував її:
— Катю, в тебе є я. Ми створимо свою родину, де ніхто не буде зайвим.
Але біль не минав. Катя думала: чому батьки так легко жертвували її інтересами заради Маші? Як у дитинстві вона хотіла ходити на гурток малювання, але оплатили гурток танців для Маші. Як у студентські роки працювала ночами, аби мати змогу жити в місті, поки Маша насолоджувалася комфортом. І як тепер — її улюблену дачу просто віддали.
На третій день у двері постукали. Це були Світлана та Олег.
— Катя, що за витівки? Чому ти не відповідаєш на дзвінки? — одразу почала мати.
Катя мовчала, опустивши очі.
— Ти через дачу так злилася? Яка ж ти меркантильна! — з гіркотою кинула Світлана.
Ці слова стали останньою краплею…
— Меркантильна? — тихо, але впевнено вимовила Катя. — Ви все життя повторювали, що Маша — сирота. Але знаєте, хто справжня сирота? Я. У мене є батьки, але я ніколи не відчувала вашої підтримки. Ви подарували мені каструлі, а їй — дачу. Ви оплатили Маші навчання, а мені сказали: «Ти впораєшся». І я впоралася. Сама. Без вас.
Світлана лише ахнула від почутого: — Як ти можеш таке говорити? Маша ж лишилася без батьків, а ти їй заздриш! Катя гірко всміхнулася: — Заздрю? Ні. Я просто втомилась бути невидимою у власній родині.
Розмова з батьками закінчилася скандалом. Катя, не стримуючи емоцій, вказала на двері: — Йдіть. Ви для мене більше не родина. Я не хочу бути частиною цього. Олег спробував щось сказати, але Світлана перебила його: — Катю, ти ще пошкодуєш. Так не можна з батьками. Та Катя залишалася непохитною: — Єдине, за що я вам вдячна — це моє життя. А тепер, будь ласка, йдіть.
Коли двері зачинились, Катя відчула дивне, але полегшення. Вона усвідомлювала: це не емоційний зрив, а необхідність. Вона більше не хотіла бути «сильною» для всіх, окрім себе. Антон підтримав її рішення: — Катю, якщо тобі так краще — я з тобою. Ми впораємось.
Вона подзвонила бабусі Надії, сподіваючись хоча б на її розуміння. Але у слухавці почувся холодний голос: — У мене немає онуки, яка не поважає своїх батьків. Ці слова остаточно переконали Катю: вона зробила правильно. «Може, в мене й не було справжньої родини», — подумала вона, дивлячись на сплячого Антона.
Минув місяць. Катя продовжувала працювати в лікарні, завершувала магістратуру та будувала плани на майбутнє. Разом з Антоном вони почали відкладати гроші на власне житло, економлячи на всьому непотрібному. Іноді її накривали спогади про дитинство, батьків, дачу, але вона змушувала себе зосередитись на теперішньому. «У мене є Антон, робота, цілі. Цього достатньо», — повторювала вона подумки.
Одного вечора Антон прийшов з роботи з усмішкою: — Мене підвищили до старшого розробника. Катю, ми зможемо взяти іпотеку раніше, ніж планували! Катя міцно його обняла, відчуваючи тепло й надійність. Вперше за довгий час вона відчула: її життя належить лише їй.
Вона більше не чекала дзвінків від батьків, не шукала їхнього схвалення. Іноді їй було сумно, але вона знала: зробила вибір на користь власного спокою. «Родичів не обирають, але я можу обрати тих, з ким хочу будувати своє життя», — сказала собі Катя.
Минуло пів року. Катя й Антон переїхали до нової квартири. Вони з любов’ю облаштовували кожен куточок, вибирали меблі разом. Катя закінчила магістратуру й отримала запрошення викладати у медичному коледжі. Її життя наповнилося сенсом, і минуле згадувалося дедалі рідше.
Під час однієї прогулянки парком Катя помітила оголошення про благодійний вечір для дітей-сиріт. Вона зупинилася й задумалась: «Може, я можу допомогти тим, хто дійсно самотній?» Разом із Антоном вони почали волонтерити, підтримуючи дітей у притулках. Це дало Кате відчуття, що вона робить щось важливе, не повторюючи помилок власної родини.
Вона більше не спілкувалася з батьками і Машею. Іноді надходили повідомлення від Світлани, але Катя не відповідала. Вона нарешті зрозуміла: сім’я — це не лише кров, а ті, хто приймає тебе такою, як ти є. Для неї цією сім’єю став Антон і їхні спільні мрії.
«Я не сирота, — подумала Катя, дивлячись на захід сонця. — У мене є все, що потрібно для щастя». І вперше за багато років вона посміхнулася — щиро й без болю.
