Ася ніколи не відзначалася особливими здібностями. Іще з дитинства вона усвідомила, що природа не наділила її яскравою зовнішністю. Бабуся, дивлячись на внучку, зітхала й казала:
— Ех, у кого ж ти така вдалася? Напевно, в батька.
— Бабусю, а яким був мій тато? — питала Ася.
— Звідки мені знати, дитино? Твоя мати так і не розкрила цю таємницю. Але, мабуть, був таким самим, як ти.
Маму Ася бачила рідко. Вона знала, що в неї нова родина. А сама Ася звикла жити з бабусею й дідом. Вона намагалася допомагати по господарству, але частіше лише заважала: то курей перекормить, то ще щось утне.
Вона довго розглядала себе у дзеркалі й ніяк не могла зрозуміти, що такого особливого бачить у ній бабуся. Так, красунею її не назвеш, але й потворою теж. Ніс рівний, бородавок немає — звичайна зовнішність.
У сім років Ася ухвалила важливе рішення: якщо вже вона не красуня, то буде робити красивими інших.
Першим її «клієнтом» став Кузьма — домашній кіт. Одного разу, ворочаючись у ліжку, Ася вирішила, що влітку коту надто спекотно, і йому треба допомогти. Вранці вона встала раніше за всіх і взялася за справу. Кузьма, нічого не підозрюючи, терпляче сидів, поки Ася лагідно гладила його й акуратно стригла шерсть.
Коли бабуся побачила кота зранку, ледь не впала, хапаючись за дверний косяк. Дід просто впав на підлогу й реготав до сліз. Утихомирився тільки тоді, коли бабуся принесла йому склянку води.
Ася не розуміла реакції дорослих і ходила з високо піднятою головою. А Кузьма з того часу волів не виходити за двір.
— Дивись, до чого ти кота довела! — сварилася бабуся. — Тепер боїться показатися іншим котам. Увесь авторитет втратив.
— А може, він боїться, що інші теж захочуть таку стрижку, а я вже не зможу допомогти? — заперечувала Ася. — Ви ж ножиці сховали.
Тієї ж ночі бабуся з дідом вирішили не ризикувати й надійно сховали всі інструменти, якими Ася «прикрасила» кота.
Але за кілька місяців вони розслабилися — і дарма. Того разу дід залишився без вусів.
— Ну що, діду, — сміялася бабуся, — цілком симпатично! Щоразу в нашої онучки виходить краще й краще!
Цього разу вже дід пив валер’янку.
Згодом з Асєю провели серйозну розмову й домовились: ніяких експериментів. Бабуся дозволила їй тренуватись на своїй зачісці — це здавалося меншим злом. А дід на всяк випадок вирішив більше не відрощувати вуса.
Коли Ася закінчила школу, ніхто не сумнівався, куди вона піде вчитись. Тим більше що точні науки їй не давались, а атестат був посередній.
На випускний бабуся з дідом подарували їй професійні ножиці. Мама лише завезла торт. Але Ася не ображалася — вона вже звикла.
В училищі всі хвалили її. І хоча іноді щось не виходило, в загальному вона справлялася. Їй подобалося вчитися. Тепер вона зі сміхом згадувала свої дитячі «витівки».
На канікули вона поверталася в рідне село, де стригла стареньких сусідів. Усі приходили до неї — початківець, але легка рука, та й нікуди їхати не треба.
— Дивися, Асю, скільки в тебе клієнтів! Повернешся додому — відразу працювати почнеш.
— Бабусю, я не повернуся. Ти ж знаєш. Я хочу залишитися в місті. Я ж не тільки стрижу — мені хочеться розвиватися, а тут для цього умов немає.
Бабуся розуміла її, але серце нило. Ася виросла розсудливою, але кому вона там потрібна? Якщо щось трапиться — хто допоможе? Мати? Та вже переїхала з родиною до моря. Навіть у гості не кличе.
Але як би бабуся не хвилювалася, Ася залишилася в місті. Зняла кімнату в самотньої жінки похилого віку й почала шукати роботу.
Виявилося, що без досвіду роботи її ніхто не чекає. Що вечора вона поверталася засмучена. Господиня поїла її трав’яним чаєм і втішала:
— Асю, тільки не здавайся. Все вийде. Почни з малого. Може, тебе візьмуть хоча б у маленьку перукарню?
— Марино Вікторівно, я пробувала. У таких місцях зазвичай сама господиня стриже, працівники їм не потрібні, — зітхала Ася, продумуючи план на завтра.
Наступного ранку вона вирішила більше не покладатися на оголошення, а просто пройтися районом і зайти в кожну перукарню. Якщо стукати в усі двері — хтось таки відчинить.
Їй пощастило — якщо це можна назвати щастям. В одному салоні їй запропонували роботу… прибиральницею. Іншої роботи не було, а гроші танули. Вона погодилася. Та хоч подивиться, як працюють справжні майстри.
Але подивитися вдавалося лише тоді, коли шеф був відсутній. Щойно він з’являвся — одразу знаходив їй справи.
— Що ти там підглядаєш? До їхнього рівня тобі ще дуже далеко. Тож навіть не пались, — бурчав він.
А як же розвиватися, якщо навіть ножиці в руки не дають? Мовляв, салон не з дешевих, а раптом вона зіпсує важливого клієнта. Якось одна з майстринь дозволила Асі допомогти — і шеф мало обох не вигнав.
— У нас тут що, тренувальна база для студенток?! — кричав він. — Ще раз і обидві вилетите!
З того часу ніхто більше не ризикував.
Щоб не забути навички, Ася стригла сусідок Марини Вікторівни. Вдячні жінки приносили пиріжки, солодощі. Дехто платив — хто скільки міг. Усі ці гроші Ася старанно відкладала. А раптом що.
Дні летіли, нічого не змінювалося. Минали вже й місяці. Вона хотіла навідатися до бабусі, але їй не давали відпустку. Хоча сам шеф уже два тижні відпочивав десь на півдні. Майстри теж розбіглися: хто на лікарняному, хто у відпустці. Сьогодні вони теж пішли раніше. Ася прибрала й могла б бути вільною.
Від думок про село її відволік звук відчинених дверей. Вона хотіла сказати, що салон зачинено, але її випередили.
— Доню, зроби з мене людину, — промовив літній чоловік на порозі.
З одягу було видно, що він не з постійних клієнтів. І до перукаря давно не ходив. На безхатченка він не був схожий, швидше — простий робітник. Ася зрозуміла: це її шанс. У салоні нікого. Шеф далеко.
Вона схвильовано зітхнула.
— Проходьте, сідайте, — сказала з усмішкою, намагаючись приховати тремтіння в руках. — Яку стрижку ви хочете? — почала вона перераховувати всі знайомі чоловічі зачіски.
— Доню, ти це… Просто зроби з мене красеня…
— І все. Без жодних експериментів. Ніяких написів і кольорових пасом. А то ще корови сміятись будуть, — пожартував Володимир Іванович.
Ася розсміялася, й на душі в неї одразу стало спокійніше.
Поки вони приємно спілкувалися, вона акуратно приводила його зачіску до ладу. Він розповідав про свою ферму, про корів, кіз і коней. Навіть Ася, яка виросла в селі, дізналася багато нового. Володимир Іванович працював на фермі й охоче ділився кумедними випадками та цікавими фактами про породи тварин.
Вони так захопилися розмовою, що й не помітили, як у салон зайшов ще один чоловік.
— Дякую тобі, доню. Диви, який я гарний став! Можна хоч зараз під вінець. Якби не був одружений, — засміявся Володимир Іванович.
І раптом пролунав різкий голос:
— Це з якого часу в нашому салоні почали безхатьків стригти?
Ася обернулася й побачила шефа. Його обличчя налилось гнівом.
Володимир Іванович хотів щось сказати, але керівник перебив:
— Я б тебе прямо зараз звільнив! Та вже доведеться відпрацьовувати! Він же, мабуть, і заплатити не зможе. А інструменти — в смітник! — кричав він, не стримуючи емоцій.
Володимир Іванович спокійно дістав гроші й передав їх Асі.
— Тримай, доню. За стрижку.
— Дякую вам. Будь ласка, йдіть, — тихо промовила вона.
Він мовчки вийшов із салону.
— Я все оплачу, — сказала Ася, опустивши очі. — Інструменти не викидайте. Я заберу їх собі, якщо вже маю компенсувати.
— Гаразд, — буркнув шеф, забираючи виручку. — Але безхатьків більше тут не стригти. Не в моєму закладі.
Закінчивши прибирання, Ася з похмурим виглядом попрямувала додому. Вона розуміла, що виплатити борг за інструменти вийде лише за кілька місяців. Хотіла використати частину заощаджень, але тоді її точно звільнять. Залишалося тільки мовчки працювати й сподіватися, що з часом начальник передумає.
Наступного дня вона ловила на собі насмішкуваті погляди. Очевидно, шеф уже встиг усе розповісти. Лише Лера, та сама, що колись дозволила їй допомогти, прошепотіла: «Не переймайся, він скоро заспокоїться».
Ася намагалась ні з ким не зустрічатися очима під час прибирання. Вона вже майже все закінчила, коли в салон зайшов новий клієнт. Адміністраторка стрімко кинулася до нього. Чоловік з першого погляду виглядав заможно й елегантно.
— Доброго дня! Чим можемо допомогти?
— Добрий. Прийшов постригтись. А навіщо ще, по-вашому, сюди приходять?
— Проходьте, зараз звільниться майстер, — вона показала на Леру.
— Дякую. Але мені потрібен інший майстер.
— А до кого саме ви хочете?
— Імені не згадав. Така мила брюнетка, з чарівною усмішкою.
Адміністраторка аж застигла. У салоні всі майстрині були блондинками. Навіть ті, хто таким не народився — такою була примха шефа. Єдиною брюнеткою тут була прибиральниця.
— На жаль, у нас немає майстра-брюнетки. Можливо, ви помилились адресою? — несміливо відповіла вона, але шеф, що стояв поряд, вчасно торкнув її за плече, натякаючи, що так з клієнтами не розмовляють.
— Вчора мій друг стригся тут. Сказав, що його обслуговувала саме вона — після закриття, залишилась спеціально для нього.
І тоді до шефа дійшло.
— Звісно! Зараз покличемо. Вона якраз вільна.
Він майже влетів у підсобку, де перебувала Ася.
— Швидко перевдягайся, тебе чекає клієнт!
— Але ж…
— Без «але». Він прийшов саме до тебе.
Ася підстригла чоловіка. Той був задоволений.
— Асю, тепер тільки до вас. Вован не збрехав. Рівень — найвищий!
Після нього прийшов ще один клієнт від того ж Вована. І так тривало весь тиждень. Ася була щаслива. Шеф тепер тільки посміхався й жодного слова про борг не згадував.
За тиждень до салону знову завітав Володимир Іванович. Ася спершу не впізнала його: елегантний костюм, доглянутий вигляд.
— Добрий день, доню, — мовив він, і тільки тоді вона зрозуміла, хто це.
— Вітаю, Володимире Івановичу!
— Потрібно поговорити. Коли ви закінчуєте сьогодні?
— Через пів години.
— Тоді чекатиму вас у кафе навпроти.
Закінчивши зміну, Ася зайшла в кафе. Володимир Іванович вже чекав і помахав їй рукою.
— Замовив трохи на свій смак. Після роботи, напевно, голодна?
— Дякую вам. І за друзів ваших — теж дякую.
— Та нема за що. Їм справді сподобалась стрижка. Я й розповів. Що, здивувалась?
— Трішки, — усміхнулась Ася.
Виявилося, що Володимир Іванович — власник ферми. Колись починав усе сам, і тепер звик контролювати кожну дрібницю. Жив із дружиною біля ферми у власному будинку. Документацією займався окремий спеціаліст, але на важливі зустрічі доводилось їздити йому самому. Саме тому й заїхав до салону, коли був у дорозі до міської квартири, де чекав костюм для зустрічі.
— А ти, доню, молодчинка. Не лише руки золоті, а й серце добре. Я ж реально виглядав, як бродяга! — жартував він.
— Ну, може, трошки, — зніяковіло відповіла Ася.
— У мене до тебе пропозиція. Моя донька хоче відкрити салон. Знайти добрих майстрів ще й з характером — не так просто. Вона в мене хороша, не така, як твій начальник. Підеш до неї?
— Звісно, піду! А їй тільки один майстер потрібен?
— Ні, кілька. Є хтось на прикметі?
— Є. У нас є ще одна чудова дівчина. Вона знається на фарбуванні.
— Домовились. Завтра о цій же годині чекаємо вас тут із дочкою.
Наступного дня похмурий шеф спостерігав, як двоє найкращих працівниць залишають його салон. Хоча вголос не визнавав, але знав — втратив справжніх професіоналів.
Ася з’їздила у відпустку до бабусі й дідуся, взявши з собою Леру. Вони гарно відпочили перед новою роботою. Переїхати довелося, бо нове місце було далеко від квартири Марини Вікторівни. Але Ася не забуває її. Раз на кілька місяців приїжджає в гості, підстригає її сусідок, яких зустрічають з усмішками, пирогами й теплими словами.
Тепер вона відчувала, що на своєму місці. Нова робота приносила радість, підтримка Володимира Івановича та його доньки додавала впевненості. Клієнти довіряли їй не тільки зачіски, а й свої історії. Лера також чудово влилася в колектив — їхній дует став окрасою салону.
Щоразу, повертаючись до Марини Вікторівни, Ася відчувала щиру вдячність. Вони чекали її з теплом, домашніми стравами та новинами. Для них вона була не просто перукарем — вона стала частинкою життя.
Ася знала: життя буває непростим, але іноді воно дарує справжні подарунки. І за них вона була вдячна з усього серця.
