Валентина Степанівна з’явилася в притулку «Сонечко» на початку жовтня — маленька, згорблена жінка в старому, потертом пальті й хустці, зав’язаній по-дівочому. Вона тягла за собою велику сумку на коліщатках, зупиняючись кожні кілька кроків, щоб перепочити. Вітер термосив її хустку, накрапав дощик, але вона вперто йшла вперед, наче точно знала, що її чекає саме тут.
— До діток можна? — запитала вона у охоронця, її голос тремтів від холоду й хвилювання. — Просто… я пиріжків напекла.
Директорка притулку Марина Вікторівна спершу насторожено спостерігала за незнайомкою. За роки роботи вона навчилася не довіряти надто добрим людям. Але коли старенька витягла з сумки термос із чаєм і коробку рум’яних, духмяних пиріжків, її підозри почали розвіюватися.
— Сама печу, — мовила жінка, поправляючи хустку. — А їсти нікому. Чоловік давно помер, донька… теж пішла. От і подумала — може, діткам буде радість?
Марина Вікторівна взяла один пиріжок. З капустою, соковитий, домашній — такий, як колись робила її бабуся. Пиріжки були справжні, як і сама жінка.
— Як вас звати?
— Валентина Степанівна. Але можна просто — бабуся Валя.
Так вона й увійшла в життя сорока дітей, ставши для них рідною, близькою, улюбленою.
Розділ 2: Бабуся Валя і її світ
Щосереди рівно о другій годині дня Валентина Степанівна з’являлася біля воріт притулку. Незмінно в тому самому потертом пальті, з важкою сумкою на коліщатках. Іноді в ній були пиріжки з яблуками, іноді з сиром, а якось — навіть торт, трохи нерівний, але неймовірно смачний. Діти її обожнювали. Вона розповідала казки так, ніби вигадувала їх просто в ту мить, навчала дівчат плести коси, а хлопців дивувала фокусами з монетками.
— Бабусю, а звідки ти такі казки знаєш? — запитувала восьмирічна Настя.
— Від моєї бабусі, — відповідала Валентина Степанівна, замислено дивлячись у вікно. — Такі давні часи… Такі далекі…
Вихователька Лєна звернула увагу — старенька ніколи не розповідала про себе. Про чоловіка згадувала рідко, про молодість — взагалі мовчала. Наче її життя почалося лише тут, у стінах притулку.
Якось Лєна обережно спитала:
— Валентино Степанівно, а де ви живете?
— Поруч, — ухильно відповіла та. — У старому районі. Там будинок гарний, але дуже порожній…
Розділ 3: Загадковий смуток
За місяць Марина Вікторівна почала помічати дивне. Валентина Степанівна з особливою зацікавленістю підходила до новеньких, особливо до підлітків. Вона розпитувала їх — звідки, як звати, чи є рідні.
— Бабуся Валя — добра, — казали діти. — Але часом дивиться так… сумно.
Лєна теж це бачила. Старенька могла раптово обірвати казку на півслові, завмерти, втупившись у якусь точку. Одного разу, розглядаючи фотографії дітей на стенді, вона раптом заплакала.
— Що сталося? — підбігла вихователька.
— Та нічого, донечко, — витирала сльози Валентина Степанівна. — Просто… мені вас усіх так шкода.
Але Лєна помітила — її погляд був прикований до фото шістнадцятирічного Діми, який нещодавно з’явився в притулку.
Розділ 4: Діма і його таємниця
Діма Краснов був важким підлітком. Шістнадцять років, утік з попереднього притулку, з численними конфліктами й травмами. У його справі писалося: мати відмовилася від нього ще немовлям, батько — невідомий. Він був замкнений, агресивний, нікому не довіряв.
Але з бабусею Валею поводився інакше. Слухав її казки, допомагав нести сумку, навіть усміхався.
— Дивно, — говорила Марина Вікторівна. — Діма ні з ким не ладнає, а до Валентини Степанівни тягнеться.
Старенька теж ставилася до нього особливо. Приносила йому окремі пиріжки, спілкувалася довше, розпитувала про родину.
— По документах мати померла, коли я був ще малий, — казав Діма. — А тата взагалі немає в паперах.
— А прізвище в тебе звідки?
— З документів. Кажуть, від матері дісталося.
Валентина Степанівна кивала, переводячи тему, але Лєна помічала — її руки тремтіли.
Іноді випадкові зустрічі виявляються зовсім не випадковими. І за, здавалося б, звичайною добротою може ховатися давній біль і тривалі пошуки.
Розділ 5: Випадок на вулиці
У листопаді пролунав перший дзвіночок. Валентина Степанівна спізнилася, прийшла розпатлана, схвильована. Без сумки, без пирогів.
— Валентино Степанівно, вам зле? — стривожилася Марина…
— Та ні, що ви! Просто… до мене підійшов якийсь чоловік. Розпитував, де я живу, як мене звати. Трохи налякав.
— Може, викликати поліцію?
— Ні в якому разі! — різко відказала жінка. — Не треба нікого. Мені він здався знайомим…
Після цього бабуся стала більш обережною. Вона просила охоронця супроводжувати її до автобуса, почала оглядатися на вулиці. Якось Лєна помітила — Валентина Степанівна перестала носити свою звичну хустку, натомість з’явилася в темних окулярах.
— Зір погіршився, — пояснила вона. — Лікар прописав.
Але її очі залишалися ясними, живими, і особливо пильно вона дивилася на Діму.
Розділ 6: Плітки та правда
У грудні районом почали ширитися тривожні чутки. Галина Петрівна з сусіднього під’їзду переповідала: «Приходив якийсь чоловік, фотографії показував. Питав, чи не знаю цю жінку». Історій таких ставало все більше.
Марина Вікторівна почала пов’язувати ці розповіді з тим, що Валентина Степанівна згадувала про незнайомця. Можливо, це були шахраї. А може — щось гірше.
По телевізору почали з’являтися сюжети про пошуки свідків у старих справах — розслідування злочинів п’ятнадцятирічної давності. Подробиці не розголошувалися, але тон ведучих був серйозний і насторожуючий.
Валентина Степанівна все так само приходила щосереди. Та з кожним разом ставала все мовчазнішою, задумливішою. Лєна не раз помічала, як вона мовчки сидить і спостерігає за Дімою, ніби намагається запам’ятати кожен його рух, кожну рису обличчя.
— Бабусю Валю, ви щось приховуєте? — обережно запитала Лєна.
— Що може приховувати стара жінка? — усміхнулася Валентина Степанівна. — Хіба що рецепт пиріжків.
Розділ 7: Розв’язка
Все стало на свої місця в середу, двадцять третього грудня. Валентина Степанівна не з’явилася вчасно. Лєна занепокоїлася — старенька ніколи не запізнювалася.
О шостій вечора вона увімкнула місцеві новини. І застигла.
«Сьогодні вранці була затримана сімдесятичетирирічна жінка. Валентина Краснова п’ятнадцять років переховувалася від слідства. У 2009 році вона забрала півторарічну дитину з будинку малюка після смерті своєї доньки. Дитину знайшли через тиждень, але підозрювана зникла…»
На екрані з’явилося фото їхньої улюбленої бабусі Валі. Щоправда, молодшої, з іншою зачіскою. І прізвище — Краснова. Як у Діми.
Лєна тремтячими руками вимкнула телевізор. Тепер усе стало зрозуміло. Валентина Степанівна викрала власного онука з дитячого будинку, не витримавши втрати дочки і малюка.
Вона кинулася шукати Діму.
Розділ 8: Істина між рядків
Діма сидів у своїй кімнаті, дивився новини на телефоні. Обличчя — біле, мов крейда.
— Дімо, ти…
— Я вже все зрозумів, — тихо промовив він. — Краснов. Діма Краснов. Це не випадковість.
— Що ти маєш на увазі?
— Вона — моя бабуся. Справжня. Вона мене шукала. П’ятнадцять років. І знайшла в притулку.
— Чому ж не сказала правди?
— А як сказати? «Привіт, онучку, я та сама бабуся-злочинниця»?
Любов не має строку давності. Навіть у сімдесят чотири роки можна шукати єдину рідну людину, готовою заради неї на все.
Розділ 9: Прощання
Наступного дня Валентину Степанівну привезли до притулку під наглядом. Їй присудили умовний термін — вік і те, що вона добровільно повернула дитину, стали пом’якшуючими обставинами. Їй дозволили попрощатися з дітьми.
У актовій залі на неї чекав Діма.
— Бабусю… — почав він.
— Не треба нічого казати, — зупинила його Валентина Степанівна. — Я знаю, що ти про мене думаєш.
— Я думаю, що ти шукала мене п’ятнадцять років.
Старенька заплакала:
— Я так тебе любила… — схлипнула вона. — А моя донька… вона померла, щойно ти народився. Тебе віддали до будинку малюка. Я забрала тебе на тиждень — просто хотіла побути поруч, дати тобі відчути, що ти не сам. Але злякалася — і повернула назад.
— А далі?
— А потім захворіла. Серце. Роки лікування. А коли одужала — почала шукати. П’ятнадцять років. Поки не знайшла тебе тут.
Розділ 10: Повернення родини
Через пів року Дімі дозволили відвідувати бабусю. Вона знову пекла пиріжки — тепер тільки для нього.
— Знаєш, — якось мовив він, — у притулку всі сумують. Кажуть, таких казкарок більше нема.
— А ти сумуєш?
Діма замислився:
— Ні. Краще знати правду. Навіть якщо вона болюча.
— Любов взагалі страшна річ, — кивнула Валентина Степанівна. — Змушує робити дурниці.
— Але й знаходити тих, кого вважав втраченими.
— І знаходити, — погодилась вона.
За вікном падав сніг. На столі повільно остигали пиріжки з яблуками. Двоє сиділи поруч і вчилися бути родиною знову.
Після п’ятнадцяти років розлуки, болю й помилок.
