Сьогодні Василь мав зробити важливий крок — він збирався запропонувати Ларисі руку і серце. За їхніми спинами був рік, сповнений подій, переживань, радості та сумнівів. Ларисі 32, Василю — 37. Здавалося б, саме час стартувати сімейне життя. Але в нього в душі й досі жила пригнічена тривога. Він довго йшов до цього рішення, як ніби підкорюючи внутрішню стіну болю та недовіри.
Попередні стосунки залишили у його душі невидиму рану, так глибоку, що спогади викликали «гусячу шкіру». Раніше він мріяв про дітей — уявляв, як везуть в колясці малюка в парк, слухають перші слова, прискорюють кроки малюка… Він був готовий стати батьком і працював без вихідних заради цього. До тридцяти років у нього вже було дві невеликі, але стабільні компанії — фінанси влаштовували, життя йшло добре.
Його колишня дружина Марина мала зовнішність, від якої вертілися голови на вулиці. Вона дбала про себе: спа, салони, подорожі. Василь забезпечував усе це — вірив у її любов, у їхнє спільне майбутнє. Але сім років разом — і все ще не було дітей. Він запропонував обом обстежитися, але Марина категорично відмовилася.
Тоді він зробив обстеження сам — без скандалів. Хотів спочатку впевнитися в собі, а потім попросити її перевіритися. Проте той візит у лікарню перевернув усе з ніг на голову.
Там його зустрів давній друг, вже директор клініки. Після аналізів вони трохи випили, і під час розмови друг зробив йому страшливе признання:
— Ти одружений на тій Марині із вашої школи? Та що всіх «рушила»?
— Та сама, — зітхнув Василь.
— Дивно. Я ж думав, що ти з іншою. Але кажу як факт: твоя дружина двічі робила аборт. І схоже, жоден з них не твій.
Щось захололо в його грудях. У голові — суцільний хаос. Сам мріяв про дитину, а вона… від неї позбувалася. І вона готувала йому такі слова: «Ще буде час», «Доля подарує шанс»…
У той момент на телефон прийшло повідомлення від Марини: «З подругами в барі. Затримусь. Цілую.»
Василь зчинив скандал. Він заблокував її карту й відключив телефон. Ніч провів у друга, напившись, як ніколи раніше. Дім знайшов таксі. Увійшов — і побачив її.
— Де ти був?! Чому не відповідаєш? Карта не працює! Ты сама заблокувала?!
— … — він дивився на її шубу, на її капризи, на її впевненість. Колись кохав. Тепер бачив лише чужість.
— Збирай речі, — тихо промовив він.
— Що? Ти серйозно? Розблокуй!
— Я сказав: збирайся і йди. Пішки. Таксі? Ні. Я не заслужила.
— Ти що, з глузду з’їхав?!
— Геть звідси. Я не хочу жінку, яка за моєю спиною вбиває моїх дітей.
Марина здригнула:
— Це медсестра наговорила? Вона тобі заздрить, придумує! — вона кинула межислів’я і побігла до дверей.
— Скажеш — просто хитра! — крикнув він.
Двері грюкнули. Він залишився в порожньому домі. Сів. Один. Порожнеча.
Розлучення перетворилося на війну. Марина вимагала грошей, шантажувала, розігрувала сцени. Проте виявилося, що вона не працювала, а у неї були інші — чимало викритих романів. Його почуття— останній дурень. Час на відновлення зайняв роки. Вона назавжди зруйнувала його здатність довіряти.
І тоді він зустрів Ларису.
Вони влучали один одному в око ще на вечірках. Але перша зустріч справді запам’яталася півтора роки тому — вона була живою, відкритою, веселою. Але після розлучення в її очах з’явилася втома, закреслена болем, який живив лише іскру. Він нічого не знав про її минуле — а вона не поспішала відкривати. Інколи він питає себе: чи не стане вона новою Мариною? Як бути, якщо вона сховає правду, яка колись розіб’є мене?
Проте Лариса була іншою — він це відчувати. Навіть здригаючись, коли тяжіло йому було розкривати серце вдруге.
І сьогодні – він дістав кільце.
Лариса гаряче дивилася на нього. Він нервово крутив обручку пальцем і не допивав чай.
Вона проступила розуміти: він готується заговорити важливе. І їй страшно — не тому, що він байдужий, а тому що йому небайдуже. Він – найлютіший оплот, який вона знала. Але будувати заново на обмані з минулого? Це буде зрадою його довіри.
Вона думала: «Правда рано чи пізно вийде назовні. І чим довше я мовчу, тим болючіша буде правда». Як сказати йому, що вона колись… відмовилася від своєї новонародженої доньки?
Вона згадала, як він одного разу сказав: «Не прощу аборт». А що, коли він дізнається, що Лариса… що тоді?
Спогади пролились перед очима, неначе кіно: під час вагітності Сергій почав змінюватися: ніжність відійшла, замість неї — зауваження й грубість.
— Подивись на себе: жирна, всяя…
Якось він штовхнув її в машину — вона вдарилася животом, боліло довгі дні.
— Перепрошую… — тремтів його голос. Але нічого не змінювалось.
Потім почалися передчасні пологи.
— Я не можу бачити це. Скажи, коли все закінчиться!
Коли вона чула перший крик — її серце завмерло. Лікарі перезирнулися.
— Вашій дитині вроджені фізичні особливості — проблеми з рукою, недорозвинене вухо. Але вона здорова й стабільна. І операції, і час, і турбота допоможуть.
Вона плакала. Побачивши донечку — маленьке диво — в її руках, серце боліло. А потім…
— Що це? — голос Сергія ледь стримував відразу.
— Це наша дитина! — вона кричала. — Ми її будемо любити!
— Мені не потрібна така інвалідка. Відмовляєшся — бери її й йди!
Він грюкнув дверима. Саме з цього й почалося справжнє пекло. Батьки Сергія приходили і благали: якщо Лариса підпише відмову — оплатять лікування, а якщо ні — залишиться наодинці, без допомоги і коштів.
Вона пручалась, плакала, кричала. Сергій дав їй заспокійливе, переконуючи, що рішення потрібно приймати на тверезу голову. Вона випила. Свідомість потьмяніла. Далі — лише уривки: якісь папери, його слова: «Ти все робиш правильно», поцілунок у лоб і обіцянка, що все налагодиться. Він сказав, що їй потрібно відпочити.
Зранку він забрав її додому. Але без дитини.
— Ти ж сама підписала відмову, — сухо кинув він.
— Яку відмову?.. — у голові пульсували обривки спогадів: крик, підпис, важкість у тілі…
Вона закричала і втратила свідомість.
Минув тиждень. Щойно Лариса трохи оговталась, звернулась до поліції. Там сказали: дівчинка померла під час невдалої операції. Вона не повірила. Її знудило, потемніло в очах. Потім — психіатрична лікарня. Два місяці лікування. А одразу після виписки — розлучення.
— Мені нічого не потрібно — ні грошей, ні квартири, — сказала вона тоді. — Просто залиште мене в спокої.
Вона намагалась дізнатися хоч щось про дитину, але ніхто нічого не казав. Можливо, донька й не померла зовсім — Сергій міг усе приховати.
Після розлучення її ніде не брали на роботу — він подбав, щоб зіпсувати їй репутацію. Довелося виїхати до іншого міста і починати все з нуля. Згодом вона повернулась — коли дізналася, що Сергій ховається від кредиторів. Він зруйнував власне життя. А Лариса… вона вистояла.
Тепер поруч був Василь. Вони прогулювались парком. Вона відчувала — він хоче зробити пропозицію. Могло б бути щастя… Та її мучили спогади.
«Чи маю я йому розповісти? Якщо дізнається правду — точно піде».
Лариса любила годувати голубів — у цьому було щось заспокійливе, майже дитяче. Василь знав це і завжди приносив хліб. Для нього це теж стало ритуалом — бачити, як вона дбайливо кришить хліб для птахів, намагаючись нагодувати кожного.
Того дня вони знову були в парку. Лариса сиділа у парку, обережно рвала хліб і розсипала крихти. Голуби підходили зовсім близько — довірливо, наче відчували перед собою добру душу. Василь стояв трохи осторонь, милуючись нею. У такі моменти вона здавалася йому особливо світлою.
— Можна трошки хлібця? — прозвучав тоненький голосок.
Лариса обернулася. Поряд стояла дівчинка років шести. Василь вже простягав їй цілий батон.
Малеча сіла поруч. Уміло відкушувала шматочки й годувала качок. Виглядала тендітною, вдягненою скромно, але охайно.
— Привіт, я Оля. А ти хто?
— Лариса. А де твої батьки?
— У мене їх нема, — просто відповіла дитина. — Я в дитбудинку. Там мене часто ображають, тому інколи тікаю. Але мене завжди знаходять.
Василь і Лариса переглянулися. Вони помітили, що дівчинка все робить однією рукою — другу тримала в кишені. Можливо, там протез?
Оля глянула на Василя:
— Тільки, прошу, не викликайте поліцію. Посидьте зі мною хоча б півгодини.
— Добре, домовились, — усміхнувся він. — Хочеш пити?
Він дістав сік. Оля взяла пляшку, трохи пом’ялася і нарешті витягла другу руку, щоб відкрити кришку. Було видно — пальці зрослися.
— Через це тебе дражнять?
— І через руку, і через вушко, — прошепотіла дівчинка й відкинула волосся. У неї справді не було одного вуха.
Лариса поблідла, затремтіла й почала хилитися. Василь підхопив її, хтось із перехожих викликав швидку. А дівчинка тим часом зникла.
У лікарняній палаті Лариса кинулась вставати.
— Я не можу тут лежати! Я маю йти! — ридала вона, вириваючись.
— Куди? Що трапилось? — розгублено питав Василь.
— Ти мене кинеш, щойно дізнаєшся правду! — вигукнула вона. — Мені треба до доньки!
— Якої доньки? — вражено перепитав він. — Ти ж ніколи не говорила, що в тебе є дитина!
— Бо думала, що її більше нема… А тепер знаю — помилялася…
— Ларисо, поясни, що відбувається!
— Не зараз! Мені треба в дитбудинок!
Вона вибігла з палати. Василь секунду стояв приголомшений, а потім кинувся за нею. Наздогнав на дорозі — вона намагалась зупинити авто.
Він під’їхав, відчинив дверцята:
— Сідай. Відвезу. Потім поговоримо.
Вона мовчки сіла в машину. Їхали в тиші — аж поки вечір не змінився глухою ніччю.
Біля входу в дитбудинок Лариса вбігла в кабінет директора і, задихаючись, промовила:
— Пробачте! Я мама Олі! Я повинна її забрати! Негайно!
Жінка здивовано звела брови.
— Присядьте. По-перше, в нас три дівчинки з іменем Оля. По-друге, потрібні документи — опіка чи усиновлення.
— Нічого немає! — Лариса вже майже кричала від відчаю. — Але вона моя донька! Я не знала, що вона жива! Не можу лишити її тут!
Вона ридала. Директорка простягнула склянку води.
— Заспокойтесь. Давайте з’ясуємо. Про яку саме Олю йдеться?
— В неї особлива рука і немає одного вуха…
— Зрозуміло, — жінка взяла теку, перегорнула сторінки і зупинилась. — Ось. Ви самі підписали відмову від дитини.
Василь немов скам’янів. Його обличчя стало блідим.
— Цього не може бути… — прошепотів він. — Лариса не могла відмовитися від доньки через фізичні вади. Це неможливо…
Він подивився на Ларису. Вона лише відвела погляд. Але все ж прошепотіла:
— Василю… якщо захочеш — я розповім усе. Тільки не тут… і не зараз…
Він тяжко зітхнув, розвернувся і вийшов мовчки. Лариса схилила голову, наче під тягарем усього пережитого. Потім підвела очі й почала говорити. Голос тремтів, але вона не приховувала нічого.
Розповіла все — про пологовий, про Сергія, як її змусили підписати відмову, переконавши, що донька померла. Пояснила, чому не шукала — бо вірила, що вже запізно. Що донька пішла назавжди… За вікном стрімко темніло. День добігав кінця. Директорка давно могла піти додому, але не поспішала. Вона мовчки слухала Ларису, не перебиваючи.
Сльози у Лариси вже висохли — зараз було не до них. Її точила лише одна думка: може, Василь більше ніколи не повернеться. Але якщо доведеться вибирати — вона без вагань обере дитину.
Тишу в кімнаті порушив голос директорки:
— Ваша історія непроста. Але якщо справді хочете налагодити зв’язок з дитиною — спершу треба довести, що Оля справді ваша дочка. Поки що її ніхто не всиновив — всі хочуть ідеальних дітей. А Оля — особлива. Вона розумна, кмітлива, навіть випереджає однолітків у розвитку. Характер — вогонь! Вихователі ледве встигають. Але вона — справжня.
— Потрібен ДНК-тест? — спитала Лариса, і в її голосі нарешті з’явилася надія.
— Саме так. Це буде першим кроком. Щойно будуть результати, дозволю вам провести разом перші вихідні. А далі вже побачимо, як рухатися.
Робочий день добігав кінця. Жінка зібрала речі, підвелася з-за столу. Вони разом вийшли з будівлі, попрощались біля сходів. Лариса подякувала за розуміння й теплоту, після чого кожен пішов своєю дорогою.
Тим часом неподалік на узбіччі стояла машина. Усередині — Василь, який стежив за Ларисою. Як тільки вона зникла з поля зору, він вийшов з авто і швидко наздогнав директорку, зупинивши її.
Вона озирнулася, дивлячись на нього з ледь помітною усмішкою.
— Думаєте, я не зрозуміла, чому ви тут? Хочете підвезти, щоб щось випитати? Не дурно, але й не оригінально.
Василь аж захлинувся — вгадала точно. Він не встиг навіть щось заперечити, як вона продовжила:
— Повірте, за життя я бачила чимало. Інколи достатньо одного погляду, щоби все зрозуміти. Ну що, ви джентльмен? Відчините дверцята?
Він миттєво вибіг із салону, обійшов машину і відчинив їй двері. Сіли — поїхали.
Дорогою вона багато чого йому розповіла. Розмова виявилась короткою — встигли лише головне. Перед прощанням жінка поглянула на Василя і мовила:
— Ви можете допомогти. У вас є сила це зробити. Лариса… не така вже й винна, як здається. Просто кожна історія має зворотний бік.
А тим часом Лариса вже заходила до коридору клініки. Її серце не тремтіло — там жила лише впевненість. Вона знала: результат аналізу підтвердить те, що вже відчувається. Через пів години, з конвертом у руках, вона знову переступила поріг дитбудинку.
— Я принесла! — збуджено вигукнула. — Що тепер? Чи можна хоч на трохи забрати Олю?
Завідувачка зустріла її тепло:
— Все змінилося. Тепер ви зможете бути з донькою раніше, ніж ми думали.
— Це… через тест? — спитала Лариса з подивом.
— Не зовсім, — відповіла жінка. — Йдеться про інше. Хтось, і я приблизно знаю хто, розшукав вашого колишнього — Сергія.
Після паузи вона додала:
— Його нинішнє життя — не з найкращих. Я не стала з’ясовувати, як його знайшли, але він підтвердив усе: і відмову, і підкуп лікарів, які підробили свідоцтво про смерть. Тепер цим займаються слідчі. Поліція повідомила, що поки триває розслідування, дитина може бути з матір’ю. Вас не позбавляли батьківських прав. Вам сказали, що донька померла. А це — зовсім інша ситуація.
Сльози знову виступили на очах Лариси — тепер не від болю, а від вдячності. Хто б не допоміг — вона щиро дякувала.
Завідувачка лагідно взяла її за руку, і разом вони рушили до нового етапу в житті.
Біля дверей жінка строго промовила:
— Я нічого їй не обіцяла. Сказала відверто — хай не чекає занадто.
Двері відчинилися. Кілька дитячих поглядів одразу прикувалися до них. Серед них — Оля. Вона зістрибнула з ліжка, нерішуче підійшла ближче. Її очі металися між Ларисою й завідувачкою, поки не спинились на першій.
— Це ти… та сама… — прошепотіла дівчинка й одразу ж відступила назад.
Лариса кинула розгублений погляд на жінку, потім знову глянула на Олю. Та мовчки запросила їх до кімнати.
— Олю, Лариса хоче, щоб ти її трохи відвідала. Ти згодна?
— Так! Так, хочу! — захоплено вигукнула дівчинка, трохи сумно додавши: — Мене ще ніхто ніколи не кликав у гості. Усі когось забирають, а мене — ні…
Лариса присіла навпроти:
— Ти дуже гарна дівчинка, — ніжно сказала вона. — А ручка твоя… усе можна виправити. Ми знайдемо лікаря, він зробить операцію, і ти станеш така, як усі. Навіть краща — особлива!
— І ще вушко! — раптом вигукнула Оля, засміялась і міцно обняла Ларису. Та ледве встояла на ногах від емоцій.
Надворі було прохолодно, тож Лариса викликала таксі. До магазину заїжджати не довелося — усе вже було готове. В квартирі було святково: новий диванчик, велика лялька з бантами.
Оля з острахом ступила через поріг:
— У вас тут… як у казці! Чисто, гарно…
— Заходь, не соромся, — посміхнулась Лариса. — Я купила тобі піжаму й тапочки. Одягайся, а завтра підемо в магазин — вибереш, що захочеш.
Оля зааплодувала, переодяглася й побачила ляльку:
— Вона моя?
— Звичайно. Тепер вона твоя.
Дівчинка з радісним писком кинулася до неї. Лариса вже хотіла піти на кухню, але зупинилася — не хотіла порушувати момент.
Минуло близько пів години. Коли вона зазирнула в кімнату, Оля щось шепотіла ляльці. Лариса покликала:
— Ходімо вечеряти.
Побачивши накритий стіл, дівчинка зупинилась, ніби боячись, що це сон. Вона їла швидко, наче боялась, що все відберуть. Лариса хотіла сказати щось, але передумала: з часом усе стане на місце.
— Чому ти обрала мене? Є ж дівчатка, у яких усе гаразд…
Лариса застигла. Але ухилятись не стала.
— Бачиш, п’ять років тому в мене народилась донечка. Мені сказали, що вона померла. А потім я зустріла тебе. І з’ясувалося, що мене обдурили. Моя дочка — це ти.
Оля завмерла:
— Тобто… ти моя справжня мама?
— Так, рідна, я твоя мама.
Дівчинка кинулася їй на шию:
— Я знала! Я відчувала, що ти прийдеш!
Пізно ввечері, коли Оля заснула, Лариса сфотографувала її ручку й вухо, відкрила ноутбук і почала шукати клініки. Відправила кілька запитів. Залишалося чекати.
Наступного дня прийшли відповіді — чимало клінік погодились. Але суми вражали. Лариса зрозуміла — доведеться брати кредит. Але вона не зупиниться.
За кілька днів подзвонила завідувачка. Просила під’їхати для оформлення документів. Оля, почувши це, мовчки вдягла старий одяг.
— Чому знову це? — спитала Лариса лагідно.
— А ти… ти мене не повертаєш назад? — прошепотіла Оля.
Лариса обняла її:
— Ні, сонечко. Ми лише підпишемо папери. Я ніколи тебе не залишу.
Оля засяяла й побігла перевдягатися в гарне.
У кабінеті директорка здивувалась:
— Ну ти красуня! Не впізнати!
— Роздягайся, тут тепло, — сказала Лариса. — Потім побіжиш до подружок попрощатися.
— Ти мене точно не забудеш?
— Та як же тебе забути, дурненька? — усміхнулась Лариса.
Оля вийшла, а директор подала документи.
— Підпишіть тут — про тимчасове проживання до завершення суду.
Лариса розписалась.
— Ви ж цікавились операцією?
— Так. Знайшла клініки. Ціни високі… Але я впораюсь.
Поговорили ще трохи, і поїхали додому.
А директор, залишившись, набрала когось по телефону.
Дома був справжній затишок. Вони разом вирішили пекти пироги — вперше в житті.
— Ніколи не пробувала, — зізналась Лариса, — але з тобою впораємось!
Мука була всюди. Сміх, спільність, легкість. Яйце випадково потрапило в каву. І тут — дзвінок у двері.
Відчинили разом. На порозі — Василь. Побачивши їх, засипаних борошном, усміхнувся.
— У вас тут справжня пекарня!
Скинув куртку, підійшов до кухні:
— Дозвольте допомогти. Моя мама пекла найкращі пироги, я завжди був помічником.
За пару годин усе блищало, пироги — майже з’їдені. Оля заснула, щаслива.
Лариса з Василем пили чай.
— Пробач. Я тоді не знав правди. Мені сказали, що ти відмовилась… Потім почав здогадуватись. Хотів розібратися.
— Я не тримаю зла, Василю. Але ми вже не зможемо бути разом.
— Через дитину?
— Ти був із жінкою без дітей. А в мене — донька, з особливостями. Я не хочу бути тягарем.
— Слухай тепер мене. Я тебе люблю. Не розумію, навіщо ти мене відштовхуєш, якщо я хочу бути поряд.
— Але…
— Я говорив із другом — він пластичний хірург. Готовий взяти Олю на операцію.
Вона дивилась на нього й не вірила. Він уже казав «наша проблема». А вона раптом зрозуміла: чекала саме цього. Справжня родина. Нарешті.
