Денис жбурнув виделку в тарілку. Цей дзвін пронизав тишу нашої бездоганно чистої кухні.
— Знову цей несмачний соус? — голос, як завжди, зневажливий. — Скільки можна пояснювати елементарні речі, Аліно?
Я повільно доїдала шматок риби. Смак давно зник — як і все інше всередині мене. Роки цього — постійної критики, холоду, відчуття, що я дихаю не в такт, дивлюсь не туди, існую неправильно. Я спостерігала, як на його скроні пульсує жила від роздратування, яке я навіть не викликала. Сьогодні — просто риба. Вчора — занадто голосно шаруділи штори. Позавчора — я «не так» зітхнула.
— Пробач, — автоматично промовила я, не дивлячись на нього, а на краплі дощу, що стікали по темному вікну. Порожнє слово. Ритуал.
— «Пробач»! — він пирхнув, різко відсунувши стілець. — Вічно це твоє байдужість! Ти взагалі розумієш, що відбувається? Що я для тебе значу?
Я підняла на нього очі. В його погляді не було любові, навіть питання не було. Там — звична суміш досади й вимогливості. Наче я — неживий предмет, що зламався.
— Я втомився, Аліно, — почав він ходити кімнатою, заложивши руки за спину. Його тінь металась по стіні. — Втомився від цієї порожнечі. Від твого вічного зникнення. Від того, що ти — просто привид у власному домі.
Привид. Так, мабуть. Моя душа залишила ці стіни давно. Тихо пішла, без скандалів, залишивши лише оболонку, яка варила каву, прасувала сорочки й казала «пробач».
— Ти мене чуєш? — він різко зупинився переді мною, нависнувши. Його подих пах кавою. — Я не збираюся так жити далі. Або ти стаєш іншою, справжньою дружиною, або… — він зробив паузу для ефекту, явно чекаючи мого переляканого зойку, благань. — Або ми розлучаємось. Подумай добре.
Він чекав. Чекав моєї реакції, мого страху, моїх принижень, благань дати ще один шанс. Шанс на що? Ще на п’ять років цієї крижаної пустелі? Ще на тисячі його уколів незадоволення?
Я відсунула тарілку. Підвелася. Спокійно. І сказала:
— Гаразд, — промовила я. — Розлучаймося.
Він завмер. З обличчя миттєво зникла його звична зверхність, змінена на щире здивування. Така реакція його застала зненацька. Абсолютно неочікувано.
— Що? — ледве прошепотів, відступивши крок назад. — Що ти сказала?
— Сказала, що згодна. Розлучаймося, — повторила я, вже повертаючись до дверей кухні. — Хіба не цього ти хотів? І я — теж. Уже давно.
— Ти… ти ж не серйозно? — у його голосі вперше за всі ці роки з’явилась розгубленість. І, можливо, навіть страх. — Це через ті слова? Ти образилася?
Я зупинилась на порозі, озирнувшись. Дивилась на людину, з якою ділила ліжко і дах, але не серце. Як же це іронічно — він вирішив пригрозити розлученням, вважаючи це останнім аргументом, своєрідним тиском. І не здогадувався, що для мене це не кара, а рятівний ключ від давно зачиненої клітки.
— Ні, Денисе, — відповіла я спокійно. — Я не образилася. Я нарешті звільнилася. Я чекала цього моменту три роки — з тієї миті, коли зрозуміла, що повільно згасаю поруч із тобою. Ти просто… дав мені привід, формальність. Дякую.
Він мовчав. Не знайшов, що сказати.
Я пішла до спальні. Не до тієї, що колись була нашою, а до тієї, що останні пів року належала лише мені. Під ліжком уже давно стояв невеликий, акуратно зібраний чемодан — я запакувала його ще тиждень тому. У шухляді стола чекала папка з документами, квитанціями, виписками з консультацій юриста. Я підійшла до вікна. Небо, затягнуте важкими хмарами, раптом розірвалося — й у розриві засяяла одна-єдина яскрава зірка.
Я взяла телефон, щоб замовити таксі, коли за спиною почула його кроки. Він стояв у дверях, згорблений, пригнічений, розгублений.
— Аліно… зачекай… ми можемо поговорити? — його голос тремтів.
Я не обернулася. Набрала номер.
— Ні, Денисе, — промовила я в трубку диспетчеру, чітко вказуючи адресу. — Нам більше нема про що говорити. Найближчим часом ти отримаєш папери від мого адвоката.
Дзвін ключів у моїй руці пролунав як фінальний акорд. Я взяла валізу й вийшла з кімнати, не глянувши на нього. У передпокої накинула пальто. Повітря за дверима, навіть напоєне міською вогкістю, пахло свободою. Справжньою. Вибореною. Я зробила крок у холодний світанок нового життя. Без жалю. Без оглядки.
