— Ти хочеш поділити мою квартиру? — не повірила Світлана.
— Ну як твою, — знітився чоловік. — Ми ж у ній двадцять років разом прожили. Тепер розлучаємося, значить, треба ділити.
Чоловік з’явився на кухні з якимось урочистим виглядом.
— Світлано, нам треба поговорити, — сказав він і сів навпроти неї.
— Про що? — запитала вона.
— Я прийняв рішення. Подам на розлучення.
Світлана поставила чашку й повільно підняла погляд.
— Чому? — тихо спитала вона.
Олексій знизав плечима.
— Набридло. Ми живемо як сусіди в комуналці. Навіщо продовжувати цей фарс?
— Фарс, — повторила Світлана подумки. Значить, для нього їхній шлюб був фарсом. Діти, спільний дім, двадцять років життя — фарс.
— А діти? — запитала вона.
— Діти дорослі. Зрозуміють. Їм теж краще буде, коли ми не будемо псувати одне одному життя.
«Псувати життя» — ще одна фраза в скарбничку. Значить, вона йому життя псувала.
— Зрозуміло, — сказала Світлана. — І що далі?
— Далі розлучаємося. Майно ділимо. Квартиру продаємо, гроші навпіл. Ти знайдеш собі щось менше, я теж. Будемо жити окремо.
— Квартиру? — перепитала Світлана. — Мою квартиру?
— Ну як твою? — здивувався Олексій. — Ми ж у ній двадцять років разом! Я тут ремонт робив, гроші вкладав. По-чесному — навпіл.
— По-чесному, — повторила вона. — Цікаво. Ти двадцять років жив у моїй квартирі безкоштовно, комуналку я платила, податки — я, дрібний ремонт — я. А ти що? Двічі шпалери переклеїв — і вже вважаєш себе співвласником?
Олексій насупився.
— Світлано, не починай. Ми були сім’єю, усе було спільним. А тепер розлучаємося — треба ділити чесно.
— Щиро? — кивнула Світлана. — Гаразд, тоді давай по-чесному. Квартира — моя. Дісталася у спадок від бабусі ще до шлюбу. Хочеш іти — йди, але ділити житло я не збираюся.
Обличчя Олексія налилось червоним.
— Ти справді думаєш, суд стане на твій бік? У мене є чеки на будматеріали, є люди, які підтвердять, що я ремонтом займався!
— Покажи ті чеки, — мовила спокійно Світлана.
— Покажу! Ще й як! Але поки що подумай, Свєта. Добре подумай. Бо якщо будеш впиратися, я можу й не таке розповісти… Наприклад, як ти мужиків додому тягнула, поки мене не було. Хто перевірятиме?
Світлана мовчки дивилась на нього і думала: «Господи, яка ж я була сліпа! Двадцять років жила з цією людиною і навіть не уявляла, який він… Який він підлий».
Вона знизала плечима, намагаючись не видавати емоцій.
— Кажи кому хочеш. Мене цим не злякаєш.
— Не лякає? — криво усміхнувся Олексій. — А діти? Вони ж дізнаються, яка у них матуся.
Ось тут Світлана повільно підвелася. Без різких рухів.
— Олексію, — тихо промовила вона. — Якщо ще раз спробуєш мене шантажувати — побачиш, на що я здатна.
Олексій завмер. У голосі дружини звучало щось нове, чого він ніколи не чув.
— І тобі є що втрачати, — продовжила Світлана. — Автомобіль, який записав на себе, але купували ми разом. Гараж, збудований на мої гроші. Дача, яка оформлена на тебе, хоча знову ж таки — оплачували обидва. Так що подумай добре, кому й що ділити.
Того ж вечора Олексій зібрав речі в дві спортивні сумки й, ні з ким більше не прощаючись, повідомив, що поживе у матері.
— Завтра заїду ще за деякими речами, — кинув на ходу. — Заберу, що мені належить.
— Що саме? — уточнила Світлана.
— Ну… телевізор візьму. Пральну машину. Комп’ютер мій. Меблі деякі.
— Навіщо тобі пральна машина? У твоєї мами ж є.
— Продам. Гроші потрібні.
Світлана не відповіла. Подумала лише: «Та нехай забирає. Куплю нове. Краще без телевізора, ніж з таким чоловіком».
Наступного дня Олексій з’явився з двома приятелями.
— Давай без сцени, Свєта, — мовив, заходячи в квартиру як до себе додому. — Хлопці чекати не будуть.
Світлана мовчки спостерігала, як вони виносять пральну машину, телевізор, комп’ютер. Потім кухонний стіл зі стільцями.
— А стіл тобі навіщо? — поцікавилася.
— У мами маленький. Мені ж десь треба працювати, — пояснив він.
Потім винесли диван-ліжко.
— Спати десь треба, — кинув Олексій, зустрівши її здивований погляд.
Коли взялися за холодильник, Світлана не витримала:
Коли з квартири винесли останній стілець, залишилися тільки старий бабусин комод і торшер у кутку. Порожньо стало не лише в кімнаті — ніби щось вилучили з самої її душі.
— Ну й нехай, — вголос сказала Світлана. — Повітря більше стало.
— Все, — підсумував Олексій, оглядаючи спустошене помешкання. — До речі, я вже з рієлтором поговорив. Завтра приїде, оцінить квартиру.
— Навіщо? — не зрозуміла Світлана.
— Як це — навіщо? Щоб знати, за скільки продавати.
— Ніхто нічого продавати не буде, — спокійно відповіла Світлана. — Я ж уже пояснювала.
— Свєта, знову ти за своє! Що, в суд підемо? Побачиш, як швидко заспіваєш по-іншому!
Перший тиждень після від’їзду Олексія Світлана ніби жила в тумані. Квартира здалася гігантською й мовчазною. І не тому, що меблів майже не залишилося. Просто двадцять років Олексій був частиною цього простору. Частиною її життя. А тепер — порожнеча.
— І слава Богу, — повторювала вона собі. — Нарешті тиша. Нарешті спокій. Ніхто не кричить телевізором на повну, не розкидає речі, не вимагає вечерю за розкладом. Свобода!
Та ночами, лежачи на матраці на підлозі (адже ліжко теж забрав), думки були інші:
— Що я наробила? Може, треба було поступитися? Може, він мав рацію, ми справді стали чужими? Може, я дійсно була поганою дружиною? Тому він знайшов іншу? Звісно, знайшов. Чоловіки в сорок просто так не йдуть. Є в нього хтось. Молода, наївна. Та, яка ще вірить, що він «успішний». А я… Я — стара куховарка, яка двадцять років варила йому макарони й думала, що це й є любов.
Олексій дзвонив щодня. Спершу погрожував:
— Свєта, востаннє кажу — давай вирішимо без суду. Я вже знайшов покупця. Добру ціну пропонує.
— А як ти знайшов покупця, якщо квартира не продається?
— Продається, Свєта. І давай без істерик, краще по-доброму, ніж через суд.
Згодом змінив тон — став майже лагідним:
— Свєт, ну ти ж розумна жінка. Тобі ж самій важко буде в такій великій квартирі. Продамо її, купиш собі щось менше, решту грошей залишиш на життя. Зручно ж!
— Мені й тут зручно, — не поступалася Світлана.
Вона знала: правда на її боці, і здаватися не збиралася.
На другому тижні Алексій вирішив діяти через дітей. Першим подзвонив Діма.
— Мамо, тато сказав, що ви розлучаєтесь. Це правда?
— Правда, синочку.
— А чому? Що сталося?
Світлана помовчала. Як пояснити дорослому сину, що іноді любов просто зникає?
— Так вийшло, Дім. Ми зрозуміли, що більше не можемо бути разом.
— Можна я приїду у вихідні?
— Звісно, приїжджай. Я буду рада.
Олеся подзвонила того ж вечора. Голос схвильований:
— Мамо, що відбувається? Тато таке наговорив!
— Що саме?
— Каже, ти його вигнала з дому. Що хочеш квартиру відібрати. Що він на вулиці.
Світлана тяжко зітхнула. Очікувала, що Олексій почне жалітись дітям.
— Олеся, приїжджай на вихідних. Все поясню. По телефону не вийде.
У суботу приїхали обоє.
— Мамо, — з подивом сказала Олеся, оглядаючи кімнату. — А де меблі?
— Тато забрав.
— Усе?! — вигукнув Діма.
— Все, що, за його словами, було йому потрібне.
— Це ж несправедливо! — обурилась дочка. — Як ти тепер живеш?
Світлана показала матрац у кутку, розкладний пластиковий столик.
— Живу. І навіть краще, ніж раніше. Тихіше, спокійніше стало.
Діти переглянулись…
— Мамо, — обережно промовила Олеся. — А що насправді сталося? Чому ви розлучилися?
Світлана сіла на матрац, обхопивши коліна руками.
— Буває так, діти, що люди просто перестають підходити одне одному. Ми з батьком стали чужими. Він перший це усвідомив і сказав, що хоче розлучення. Я погодилася.
— А він справді хоче забрати квартиру? — запитав Діма.
— Він хоче її продати й поділити гроші. Мовляв, має право на половину, бо двадцять років тут прожив.
— Це ж несправедливо! — обурилася Олеся. — Це ж твоя квартира! Від бабусі!
— А якщо він подасть до суду? — занепокоївся Діма.
— Хай подає. Все, що я мала до шлюбу, не підлягає поділу. Я вже проконсультувалася.
Діма схвально кивнув.
— Правильно. А як з іншим майном? Машина, гараж?
— Це вже спільно нажите. Тут доведеться ділити.
— Та й нехай, — сказала Олеся. — Головне — квартиру не віддавай.
— І не віддам, — твердо відповіла Світлана.
З того часу діти стали частіше навідуватися до матері, підтримували її.
На третій тиждень після розлучення Олексій з’явився особисто. Приїхав у суботу зранку, подзвонив у двері.
— Світлано, відкрий. Поговорити треба.
Вона відчинила. Він зайшов, окинув поглядом оселю.
— Боже, як ти тут живеш! На підлозі спиш?
— Нормально. Що хотів?
Олексій сперся об стіну, потер лице долонями.
— Давай розійдемося мирно. Без судів, без криків.
— Я не проти. Подай заяву.
— Я вже подав. Але справа не в тому. Житло мені потрібне. Не можу ж я в мами все життя сидіти. А грошей немає. Єдиний варіант — продати цю квартиру.
— Це не варіант. Це твоя проблема.
— Моя?! — вибухнув він.
Почав ходити кімнатою.
— Світлано, будь розумна. Квартира велика, тобі одній забагато. Продамо — купиш собі однокімнатну, решту грошей витратиш на життя. Це вигідно!
— Мені й тут добре.
— Та що тут доброго?! Старий будинок, сусіди ще ті, до метро добиратись — морока!
— Сусіди погані? — перепитала вона. — Раніше вони тебе влаштовували.
— Тепер тебе всі жаліють. Мовляв, я покинув жінку.
— А ти що їм розповідаєш?
— Правду. Що ми характерами не зійшлися.
Світлана зіронізувала:
— Правду? А тітка Рая казала, що ти всім тренькаєш, ніби я тебе вигнала. І ще й чоловіків водила.
Олексій почервонів.
— Я такого не казав!
— Невже? То сусіди самі придумали?
— Може, щось і сказав… Зі злості. Пробач.
Вона подивилась на нього і подумала:
— Двадцять років шлюбу. А тільки зараз бачу, хто він насправді. Жадібний, підлий, на все готовий заради грошей. Це я його любила? Чи просто думала, що люблю?
— Іди, Льошо, — спокійно сказала вона. — Розмова завершена.
— Як це — завершена?! Ми ж нічого не вирішили!
— Вирішили. Ти хочеш частину моєї квартири. Я її не дам. Все ясно.
— Не доводь до суду! Буде гірше!
Олексій стиснув кулаки. Обличчя налилось гнівом.
— Мені не буде. А от тобі — можливо. Бо, крім квартири, ще є машина, гараж і дача.
Він завмер.
— Про що це ти?
— Про те, що спільне майно ділиться навпіл. Авто оформлене на тебе, але купили ми його в шлюбі. Гараж — на мої гроші, в мене всі довідки. Дача — оформлена вже після весілля. Всі підстави є.
Обличчя Олексія витягнулося.
— Побачимо, хто кого переграє.
Після того, як він пішов, Світлана замкнула двері на всі замки й притулилася спиною. Руки тремтіли, серце калатало не від страху, а від злості. Двадцять років вона була зручною, мовчазною дружиною. А він думав, що так буде завжди.
— Помилився, любий. І дуже серйозно, — подумала вона.
Наступні два місяці Світлана ретельно готувалася до суду. Збирала документи, радилася з юристами, вивчала закон.
Олексій почав тиснути через дітей.
— Дімо, поясни мамі. Вона ж дурість робить.
— Тату, — відповів син, — мама захищає свою власність. І правильно.
Олеся ж була ще жорсткішою.
— Тату, ти двадцять років жив у маминій квартирі, ще й безкоштовно. А тепер хочеш половину? З якого дива?
Після розмови з дочкою він перестав звертатися до них. Але почав діяти через сусідів. По двору пішли чутки.
— Чули? Олексій каже, що Світлана його гнобила, зарплату відбирала…
— І що невірна була. Чоловіків приводила…
— Та ну! Вона ж така скромна…
— Отож. Скромні — найпідступніші…
Раїса Петрівна попередила Світлану про плітки.
— Не хвилюйся, дорога. Ми ж знаємо, яка ти насправді. А він — завжди був собі на умі.
— Дякую, тітко Рає. Та мені байдуже, що він там говорить.
І справді — байдуже. Після всього, що вона побачила, в неї не залишилось ані жалю, ані сумнівів.
Судовий день настав похмурим і дощовим. Світлана прокинулась рано, прийняла душ, одягнула темно-синю сукню. В дзеркалі — зовсім інша жінка: зібрана, спокійна, з рішучим поглядом.
До суду її проводжали діти.
— Мамо, не хвилюйся, — шепотіла Олеся. — Все буде добре.
— Я і не хвилююсь, — здивувалася Світлана.
І справді — в душі панував спокій.
Олексій прийшов із адвокатом — молодим чоловіком у дорогому костюмі. Сам виглядав виснаженим і постарілим.
— Світлано, — підійшов перед засіданням. — Останній раз пропоную домовитись мирно. Без суду.
— Про що саме?
— Ну… не половину квартири візьму. Хай третину. Або чверть. Хоч щось.
Світлана з подивом на нього глянула:
— Ти серйозно? Хочеш, щоб я просто подарувала тобі шматок своєї квартири? За які заслуги?
Він відкрив рота, але відповісти не зміг.
Суддя — жінка середніх років — уважно вислухала обидві сторони. Адвокат Олексія старався, та довести щось суттєве не міг.
— Ваш підзахисний двадцять років прожив у квартирі. Має право на компенсацію…
— Яке покращення умов? — уточнила суддя. — Документи маєте?
— Все робилось готівкою. Чеків нема…
— Свідки?
— Є. Підтвердять…
Та свідки підтвердили лише те, що іноді він клеїв шпалери й фарбував стелю. На кілька тисяч гривень максимум.
Коли слово дали Світлані, вона чітко заявила:
— Квартира перейшла мені у спадок від прабабусі у 1998 році. До шлюбу. Ось документи. Комунальні рахунки оплачувала я. Капітальних ремонтів не було, тільки косметика.
Суддя переглянула папери.
— А інше майно?
— Готова ділити порівну. Автомобіль, гараж, дачу — усе купувалося у шлюбі.
Олексій поблід. Видно, сподівався, що вона про це забула.
Світлана перехопила його злий погляд і ледь усміхнулась. Коли суддя вийшла до нарадчої кімнати, Олексій нахилився до неї:
— Світлано, навіщо ти машину згадала? Я ж не вимагав її ділити!
— А я не вимагала ділити квартиру. Захотів по закону — ось тобі закон.
— Але ж у мене немає грошей! Як я виплачу твою частку?
— Це вже не мої турботи. Треба було думати раніше.
Рішення суду було цілком очікуваним: квартира залишається за Світланою, інше майно — підлягає поділу.
Олексію довелось орендувати житло, продати машину й віддати половину грошей. З дачею питання залишилось відкритим.
Діти з того часу бачилися з батьком рідко — хіба що на свята або з приводу привітань.
