— Бабу в негліже не бачив?! — прошипіла свекруха. Але саме мій «лук» раз і назавжди відбив у неї охоту приходити без дзвінка…
Дівчата, всім гарячий привіт! Сьогодні буде не про сльози та сварки, а про маленьку жіночу перемогу. Розповім, як я одним єдиним прийомом назавжди відучила свекруху від милої звички навідуватись у гості без попередження. Метод, чесно, геніальний у своїй простоті!
Уявіть собі картину: звичайний будній літній день, у квартирі задуха. Надворі +40. Чоловік мій, коханий, поїхав по продукти, а я, залишившись сама, вирішила влаштувати собі «день тюленя».
Кондиціонера у нас немає, тому й одяг відповідний: старенький, зношений бюстгальтер і короткі домашні шортики в дурнуватий горошок, в яких навіть сміття виносити соромно. Ну ви мене розумієте.
І от стою я босоніж на прохолодному лінолеумі біля відчиненого холодильника, однією рукою тримаю пакет кефіру, а іншою ліниво тицяю виделкою в учорашню котлету. Думаю про вічне: доїсти чи залишити? І тут — звук ключа в замковій щілині.
Дівчата, я ледь кефір не впустила! Серце в п’яти пішло. Справа в тому, що мій чоловік, добряк ще той, колись подарував своїм батькам ключі від нашої квартири — «на всякий випадок». І от, схоже, цей «випадок» настав.
У передпокій, як до себе додому, заходять мої любі свекор зі свекрухою. У голові за секунду промайнуло два варіанти: перший — сором’язливо шмигнути в спальню, виблискуючи голими стегнами, як налякана миша, і сховатись. І другий — вийти й прийняти бій на своїй території. І знаєте що? Щось у мені увімкнулося. Я обрала друге!
Тут треба зробити невеличку ремарку. Я жінка помітна, зростом 173 см, а моя свекруха, Єлизавета Павлівна, — мініатюрна пані, мені хіба до плеча дістає. І, як би це делікатно сказати, природа моїх форм не обділила. Бюст у мене такий, що можна в музеї виставляти, а звичайні магазини білизни рідко пропонують щось гідне.
І от я, значить, закриваю холодильник, гордо розпрямляю спину, схрещую руки на грудях у позі «голови колгоспу» й виходжу в коридор. У всій, так би мовити, красі.
Свекор мій, Павло Ігнатович, чоловік із гумором, аж гмикнув від несподіванки й, усміхаючись від вуха до вуха, промовив:
– Ой лишенько, матінко моя рідна! – вигукнув свекор.
А от Єлизавета Павлівна застигла, мов вкопана. Обличчя її витяглося, наче вона щойно проковтнула цілий лимон разом зі шкіркою. Вона лише стиснула губи, кинула на мене блискавичний погляд, потім глянула на сина з його самозадоволеним виразом обличчя, а тоді знову на мене – як на дивовижу в музеї диваків.
Я ж, наче нічого незвичного не відбулося, продовжувала вести себе спокійно й чемно, демонстративно поправляючи бретельку старенького бюстгальтера. І найсолодшим, найдобрішим голосочком мовила:
– Єлизавто Павлівно! Павле Ігнатовичу! Які ж несподівані гості! А ми й не чекали! Проходьте, почувайтеся як удома. Чаю бажаєте? У нас, щоправда, тільки вівсяне печиво є.
Свекор мій, з лукавим блиском в очах, почав щось мимрити про те, що «випадково проходили повз», а сам уже помаленьку боком просувався в бік кухні – видно було, що від чаю з печивом не відмовився б.
Та його чайні плани вмить обірвала Єлизавета Павлівна. Вона миттєво розвернулась до нього і з гнівом прошипіла:
– Ти куди лізеш, пень безсовісний?! Бабу в негліже побачив – і хвостом завиляти, як той котяра весняний!
Не давши чоловіку й слова вставити, вхопила його за комір, розвернула до дверей і, підштовхуючи, вигнала з квартири. Двері гримнули – і настала тиша.
І що ви думаєте? Наче хтось наврочив! Тепер, перш ніж приїхати, телефонують за два дні. І ще питають, чи зручно буде нас приймати.
Буває, щоб тебе почали поважати, треба просто з’явитись перед людьми у всій своїй красі. В найпрямішому розумінні цього слова.
А у вас траплялися подібні несподівані візити?
