Лена поблідніла, наче полотно. Її губи задрижали, а в очах виступили сльози жаху й приниження. Вона кинула благаючий погляд на Павла. Але той лише криво всміхнувся, дивлячись кудись убік, на стіну.
1. «Ти – пустоцвіт!»
— Ну що, Леночко, надумала нарешті справою зайнятись, а не по офісах своїх тинятись? — голос свекрухи, Тамари Ігорівни, вдарив у вуха щойно Лена встигла привітатись у слухавку.
Лена на мить завмерла, намагаючись зберегти спокій.
— Якою справою, Тамаро Ігорівно?
— Якою-якою! Відомо якою! Дитину моєму Павлику народити! — гаркнула свекруха. — Чотири роки минуло, а від тебе користі — як від козла молока! Чи ти думаєш, мій син усе життя з пустоцвітом няньчитиметься? Не на ту напала! Ми родина порядна, нам спадкоємці потрібні, а не твої дурнуваті звіти! Мати твоя, прибиральниця, і та, мабуть, більше користі приносила, ніж ти зі своєю вищою освітою!
Лена стискала телефон так сильно, що пальці побіліли. Кожен дзвінок від свекрухи — як тортури. Кожне її слово — отрута, що проникає під шкіру.
— Тамаро Ігорівно, ми… ми працюємо над цим питанням, — голос зрадницьки затремтів. Це була завчена фраза, щит, який вже давно не захищав.
— Працюють вони! — пирхнула та. — Язиком молоти — не мішки тягати! Краще б по лікарях побігала, перевірилась як слід! А то ж так і залишишся бездітною, а мій Павлік… він же видний чоловік, капітан поліції! На такого завжди знайдуться мисливиці — молодші та здоровіші!
Лена мовчки натиснула «відбій». Сльози пекли очі. Поруч, на дивані у вітальні, сидів Павло, її чоловік, той самий «видний», і з байдужим виразом гортав стрічку в телефоні. Він чудово чув кожне слово матері. І знову зробив вигляд, що його це не стосується. Як завжди.
— Вона… вона знову… — прошепотіла Лена. Погляд, повний болю і згасаючої надії, був спрямований на чоловіка.
Павло нехотя відірвався від екрана.
— Лен, ну чого ти щоразу так реагуєш? Мама ж по-своєму за нас хвилюється, за онуків… Просто в неї характер такий, прямолінійний. Потерпи. Що я їй скажу? — знизав плечима і знову втупився в телефон.
«Потерпи?» Як же це слово било в саме серце! Як терпіти, коли тебе щодня принижують, топчуть твою гідність? Коли твоє найзаповітніше бажання — стати матір’ю — перетворюють на головний недолік, на тавро? А вона, Лена, сама пробивалась у житті працею, потом і сльозами…
Лена й справді всього досягла сама. Отримала блискучу освіту в столиці, влаштувалась у престижну компанію, де її поважали… Дочка простої прибиральниці Антоніни Сергіївни, вона вгризалась у граніт науки, щоб вибитись з нужди. Червоний диплом столичного вишу, робота маркетологом — усе це були її, Лени, перемоги.
А Павло… Павло був «золотою дитиною» Тамари Ігорівни, капітаном поліції з туманним майбутнім, але з «пристойної сім’ї».
— Лен, ну що знову? Мама просто… своєрідна, — м’явся Павло, коли дружина черговий раз плакала після чергових уколів свекрухи.
Головним «козирем» Тамари Ігорівни була відсутність у них дітей.
— Чай не дівчинка вже, Леночко, — шипіла вона крізь зуби при кожному зручному випадку. — Пора б Павликові спадкоємця родити. Чи здоров’ячко підводить? Дивись, а то відведуть такого чоловіка!
2. Материнське серце не обдуриш
Лена давно пройшла всі можливі обстеження. Висновок лікарів був однозначний: «Здорова. Готова до материнства». Умовити Павла піти на аналізи було катуванням.
— Та що ти причепилась? Чоловік я чи ні? Все в мене гаразд! — відмахувався він, посилаючись то на зайнятість, то на «чоловічу гідність».
Зрештою погодився. Але результатів Лена так і не побачила.
— Загубили твої аналізи, уявляєш? — знизував плечима Павло.
Потім «лікар у відпустці». Потім «треба перескладати, щось там наплутали». Лена мовчки ковтала сльози.
Антоніна Сергіївна, Ленина мама, зятеві не вірила. Занадто вже він крутився, занадто часто відводив очі.
У неї була давня подруга Галина, проста санітарка з тієї ж клініки. Слово за слово, сльози матері… Галина зглянулась. Через знайому медсестру дізналась правду. Жорстоку правду.
— Тоню, я тебе благаю, будь максимально обережна, — Галина шепотіла, нервово озираючись. — Те, що Людочка дізналась… це справжній кримінал!
Якщо це випливе — будуть проблеми. І мені, і їй. Я тільки тому й наважилась тобі сказати, що ти тоді мені допомогла… Одним словом, Тоню… там усе дуже погано.
— Оліго… якось там… 4 ступінь… Його показники майже нульові. Те, що має бути — або відсутнє, або нежиттєздатне. Шанси… ну, ти розумієш. Практично ніякі.
Антоніну Сергіївну наче обухом по голові вдарили. З одного боку — дочка, якій зраджують найжорстокішим чином. З іншого — страх. Страх зруйнувати крихке щастя. Вона вирішила почекати. А раптом Павлик сам визнається? А раптом совість прокинеться?
3. Фурія на святі
Лена вертілась перед дзеркалом у новій сукні кольору нічного неба. Сьогодні їй виповнювалось тридцять. Ювілей. Вона мріяла, щоб цей вечір став особливим, світлим спогадом серед сірих днів, повних тривог і уколів свекрухи.
— Мам, як тобі обновка? — Лена кокетливо обернулась до Антоніни Сергіївни, яка щойно приїхала допомогти.
— Краса, доню, очей не відвести! Не слухай чоловіка — це ж твоє свято, — усміхнулась мати, хоч у її погляді затаїлась тривога. Вона знала, яку «сюрприз» може влаштувати Тамара Ігорівна.
— Я теж сподіваюсь, — зітхнула Лена…
Затишний ресторанчик у центрі міста вже був прикрашений. Лена сама обирала квіти для столів, погоджувала меню. Хотілось, щоб усе було ідеально. Запросили тільки найближчих: її подруг зі школи, кількох колег із рекламного агентства, де Лену поважали й цінували. Павло покликав кількох товаришів по службі — високих, впевнених у собі чоловіків, які з інтересом поглядали на витончену дружину свого капітана.
— Ленусь, ти сьогодні просто королева! — прошепотіла їй на вухо подруга Оля, обіймаючи іменинницю. — І ресторан ти такий душевний вибрала!
— Я старалася, — усміхнулась Лена, відчуваючи, як напруга поступово відступає. Гості збирались, лунала приємна музика, офіціанти розносили напої.
Павло, хоч і виглядав трохи напруженим, поводився як чемний господар.
— Леночка, познайомся — майор Степанов, а це капітан Орлов, — представив він дружині своїх колег.
— Дуже приємно, — ввічливо усміхнулась Лена. — Проходьте, почувайтесь як удома.
Підійшли й її колеги з квітами.
— Єлено Андріївно, від усього нашого креативного відділу! Ви — наш мозок і натхнення! — щиро сказала молода дизайнерка.
Атмосфера ставала теплішою. Навіть Антоніна Сергіївна, яка сиділа за столиком із подругами дочки, трохи розслабилась, бачачи, як світиться обличчя Лени.
Тамара Ігорівна вранці буркнула телефоном, що «щось їй нездужається» і, «скоріше за все, не прийде».
Лена тоді відчула двоїсте: полегшення і водночас легкий жаль, що нормальних стосунків із матір’ю чоловіка так і не вдалося побудувати.
І ось, коли пролунали перші тости, коли Лена нарешті повірила, що цей вечір буде святом — двері ресторану різко відчинились. На порозі, мов фурія з грецької трагедії, стояла Тамара Ігорівна. Вся в чорному, з хижо стиснутими губами.
— Мамо? Ти ж казала… — здивувався Павло.
— Передумала! — відрізала свекруха, проходячи повз нього до центру залу. Вона навіть не привіталась із Леною, не кажучи вже про побажання. Окинувши гостей важким поглядом, вона голосно, так, щоб усі чули, сказала:
— Так! Музику зробіть тихіше! Я хочу виголосити тост для іменинниці!
Офіціант завмер з підносом. Музика обірвалась. Гості переглянулись. Лена відчула, як лід стискає їй груди. Антоніна Сергіївна напружилася, наче перед ударом.
— Дорога наша Ле-е-еночко! — протягнула Тамара Ігорівна солодкавим тоном, обводячи всіх переможним поглядом. Особливо довго вона дивилась на колег Павла, ніби хотіла їм щось довести.
— Як же тобі пощастило з чоловіком! Мій Павлік — справжній чоловік! Опора, захист! Не кожній, знаєте, так щастить. Особливо якщо згадати, що ти, дитино, — тут вона зробила значущу паузу, — донька простої прибиральниці, яка змогла так вдало влаштуватися в нашій порядній, інтелігентній родині.
У залі запанувала гнітюча тиша. Подруги Лени дивились на Тамару Ігорівну з відкритою ворожістю. Колеги Павла сором’язливо опустили очі. Гості, що знімали на телефон, знітилися.
— Звісно, дуже, дуже шкода, — продовжувала Тамара Ігорівна, явно смакуючи спричинене нею збентеження та шок гостей, — що ти й досі не змогла подарувати моєму синочку нащадка. Чотири роки — це не жарти.
Вочевидь, не всім судилося стати мамами. Особливо коли так легковажно ставишся до жіночого здоров’я, ставлячи роботу вище за родину…
Лена зблідла до білого. Її губи тремтіли, а в очах стояли сльози — від болю, страху й приниження. Вона в розпачі глянула на Павла. Але той лише скривився в кривій усмішці, втупившись поглядом у стіну. Він знову не захистив її. Знову зрадив.
4. Виступ матері Лени
У залі підвелась Антоніна Сергіївна. Невелика на зріст, завжди тиха й скромна, зараз вона виглядала гігантом. Її голос, зазвичай лагідний, лунав, мов сталь, сповнений гніву та болю.
— Одну хвилиночку, Тамаро Ігорівно! Дайте й мені слово сказати! Так, моя дочка — дитина прибиральниці. І я цим пишаюся! Пишаюсь тим, що вона самотужки вступила до вишу! Сама закінчила його з відзнакою! Сама здобула престижну посаду, на якій її цінують і поважають!
— А ваш «золотий» Павлік? — вона перевела погляд на зятя, і той погляд різав, мов лезо.
— Не нагадаєте, як йому оцінки в школі «виправляли» за пляшечку та конвертики? Як він ледве тягнув в якомусь третьосортному юрфаці, де кожен залік коштував вам кругленьку суму? А диплом, випадково, не куплений? Бо говорити складнощі він не міг, на парах не з’являвся. А в поліцію як потрапив? Не ваш тодішній коханець допоміг? Бездар і ледар, сидів би досі у вас на шиї!
Тамара Ігорівна залилася червоним.
— Та як ви смієте!…
— Ще й як смію! — жорстко відрізала Антоніна Сергіївна. — І щодо дітей, Тамаро Ігорівно, запитайте краще свого Павліка, чому їх досі немає! Ну що, зятю, язик проковтнув? Совість заговорила? Може, нарешті скажеш правду дружині й гостям про свої аналізи? Чи й далі будеш прикидатися і все звалювати на Лену?
Павло сидів червоний, як буряк, бурмочучи щось нечітке, опустивши очі.
— Тоді скажу я! — голос Антоніни Сергіївни лунав на весь зал. — Це ВІН безплідний! Так, саме він, а не моя дочка! Ось вам і «справжній чоловік», «опора і підтримка»! Насправді — брехун і боягуз, який навіть правду дружині сказати не спроможний, не те що дитину завести! Так що свої докори й своє «пристойне родинне коло» залиште при собі! Ваша вихвалена «порода», якою ви так пишаєтесь, мабуть, на ньому й закінчиться!
5. Ганьба на весь інтернет
У ресторані запанувала гнітюча тиша. Її порушували лише клацання телефонів. Хтось із надто «оперативних» гостей уже встиг викласти ролик з назвою: «Теща-Термінатор в ділі! Свекруху-змію й зятя-брехуна розмазали! Гаряченьке з дня народження!»
Павло тієї ночі додому не повернувся. Зачинився у квартирі матері, зализуючи рани. Вранці Тамара Ігорівна, гордо задерши підборіддя, вийшла до магазину. Але була одразу ж атакована сусідками, які вже встигли переглянути відео.
— Ой, Тамаро Ігорівно, здрастє! А ми й не знали! — протягла одна з єхидною усмішкою. — Ви ж нам усе вуха прожужжали, який у вас Павлуша молодець, кар’єрист, а воно ж як виявилося — і вчився за гроші, і на роботу по блату…
— А головне, — підхопила інша, хихикаючи, — все на Ленку списували, мовляв, дітей не дає, а виявилось — у вас там сам Павлік… ну, не зовсім «плідний», так би мовити! Така ганьба! Тепер уся країна знає, який він у вас «чоловік» і наскільки «чесний»!
Тамара Ігорівна, багряна від сорому й люті, мовчки розвернулась і майже бігом кинулася до під’їзду під гучний регіт. Відео збирало мільйони переглядів. А для Павла й його матері це було лише початком публічного приниження.
Лена… Лена була розчавлена. Зрада чоловіка палала в грудях, мов розпечене залізо. Але крізь цей біль пробивалося дивне, гірко-солодке полегшення. Наче камінь, що багато років тиснув їй на серце, нарешті впав. Поруч була мама. І це було найважливіше. Вона не одна. Вона впорається.
Як ви вважаєте — чи заслужили свекруха й зять такого публічного осоромлення? Напишіть у коментарях, що думаєте про цю історію, і не забудьте поставити вподобайку, якщо мама Лени — ваш герой!
