Літо в селі завжди пахло чимось рідним: сухим сіном, малиною, свіжим гноєм, а ще — особливим, майже невловимим ароматом затишку. То чи то був дим із лазні по суботах, чи то борщ, що томився в чавунному горщику на печі — кожен вдих наповнював душу теплом.
Дві сусідські дівчинки — Світлана й Ірина — рідко розлучалися надовго. То ховалися за сараями, то шепотілися на горищі, перебираючи старі речі, то тихенько тирили ягоди з грядки.
Світлана була спокійною, задумливою дівчинкою. Могла годинами сидіти на лавці під вікном, дивлячись, як дощ барабанить по даху, не кажучи ні слова. Не тому що боялася чи соромилась — просто жила всередині себе. Читати вона навчилася ще до школи. А до школи пішла пізніше — мати вирішила, що дівчинка має зміцніти, набратися сил.
Батько Світлани, повернувшись із роботи в місті, привіз їй буквар і сам показував літери — повільно, терпляче, з батьківською ніжністю. Мама її, Марфа, сама була неграмотна — могла лише порахувати гроші та якось вивести свій підпис. Але доньку любила всім серцем: сукні шила власноруч, кожного ранку заплітала коси, щічки натирала кропив’яним відваром, аби шкіра не лущилася.
Ірина ж була зовсім іншою. Таку неможливо було не помітити. Вона ніби світилася в повітрі — швидка, як горобець, завжди в русі. Сукня порвана, коліна в подряпинах, у роті — шматочок яблука. Голос дзвінкий, очі палають, мов жаринки. «Хлопець у спідниці», — жартувала її тітка Анна Степанівна — жінка повна, але з м’яким, майже материнським голосом.
Ірина за день могла залізти на кожне дерево в окрузі, дати прочухана будь-якому хлопцеві за дощечку чи кришку від відра, а потім обійняти Світлану й прошепотіти: «Ти моя тиха. А я тебе берегтиму. Раптом хто зачепить».
І ніхто не наважувався. Бо в Ірини був характер — такий, що й дорослі її остерігалися. Якщо її виводили з себе — ішла напролом, не розбираючи дороги. А Світлана обожнювала її. Не за силу й не за зухвалість, а за те, як вона жила — яскраво, пристрасно, вільно. Поруч із нею Свєта почувала себе за кам’яною стіною, ніби у неї раптом виростали невидимі крила. А Ірина, у свою чергу, знаходила в Свєті спокій — тиху воду, до якої можна прихилитися, перепочити, сісти на призьбі й, прикусивши губу, сказати: «З тобою мені добре. Всі інші… не ті».
Дорослі не заважали цій дружбі. Їхні родини були близькі — свята святкували разом, ходили одне до одного з пирогами, допомагали по господарству. Батько Світлани був хрещеним Ірини. А матір Ірини, хоч і не рідна, кликала Свєту лагідно — «Свєтік», як рідну. Було в цьому щось більше, ніж звичайне сусідство — майже спорідненість.
Здавалося, що так усе й триватиме — літніми вечорами, зозулею в лісі, вечерею під мундирну картоплю та ікру. Але доля рідко дозволяє жити за планом.
Коли Ірині виповнилося двадцять, у її життя прийшла біда. Спочатку несподівано помер батько — впав із коня, зламав шию. Миттєво. Ніхто не встиг оговтатись. А через пів року — і мати. Без попередження. Серце. Ірина ніби заніміла. Не плакала, але ходила, як загублена. Перебирала речі, рубала дрова, прала — механічно, ніби не в собі.
Після похорону, перебираючи старий комод, вона знайшла якісь папери — свідоцтво, листи, щось незрозуміле. Спочатку не звернула уваги. Потім сіла просто на підлогу й довго дивилась у стіну. Виявилось, що вона — не рідна дочка Анни Степанівни. Та була лише сестрою її справжньої матері, яка померла при пологах. А батько — якийсь чоловік, що писав і просив забрати дівчинку, бо сам не впорається. Тітка погодилась. І всі ці роки Ірина жила, не знаючи правди.
Але дізнавшись, не розлютилася. Листи від біологічного батька вона знайшла — навіть фото було. Та шукати його не захотіла.
«Чужий він мені тепер. А цей дім — мій. Вони мене любили, і я це знаю», — сказала вона Світлані, дивлячись прямо в очі. Говорила сухо, але руки тремтіли. Залишилася в хаті. Знайшла роботу — в шкільній їдальні. Просту, спокійну. Здавалося, осіла, подорослішала. Посміхалась рідше, але в очах і далі світився той самий вогник. Світлана часто заходила до неї, приносила борщ або варення. Вони сиділи на лавці, згадували дитинство, іноді просто мовчали — бо слова були зайві.
Аж раптом одного дня Ірина сказала:
— Я поїду.
— Куди? — не зрозуміла Світлана.
— У місто. Все набридло. І хата ця, і город… Це не моє. Мені інше повітря потрібне.
— Не їдь, — попросила Світлана. — Тут усе твоє. Там ти будеш одна. Рідні тут. Я тут. Ми поруч.
Ірина всміхнулась, та в очах блиснув біль:
— Я собі сама пані. Не бійся. Не пропаду.
І поїхала. І більше не поверталась. Спершу писала, телефонувала раз на кілька місяців. Потім усе рідше.
А Світлана жила далі. Вийшла заміж за Олега — тракториста із сусіднього села. Надійний, мов кішка — мовчазний, але працьовитий. Дивився на неї, як на сонце. Весілля відгуляли весело — з гармошкою, піснями, танцями на траві.
Жили скромно, але затишно: сніданок, робота, вечеря, розмови перед сном. За два роки в них народився син — Павло. Міцний, здоровий, з гучним голосом. Олег носив його на руках, Світлана колихала в люльці, і здавалося, що все в них правильно — без зайвого, зате з любов’ю.
А через пів року несподівано з’явилася Ірина.
Сміялась — гарна, доглянута, з червоними губами, довгими нігтями, у блискучій шубці. Привезла подарунки: Світлані — парфуми, Олегу — годинник, малому — конструктор. Світлана не могла повірити очам.
— Ну, розповідай, — посадила вона подругу на лавку.
Ірина закурила, примружилась:
— Працюю на фабриці. Влаштувалася, квартира є. Заробляю.
— А заміж? — обережно поцікавилась Світлана.
— Нащо він мені? В місті мужиків вистачає — дарують, гроші дають. А твій Олег що? Гроші здав, випив і спати?
Світлана не образилась. Лише відвела погляд:
— Не говори так. Сім’я потрібна. Діти. Тепло.
— Якщо захочу дитину — прийду до тебе няньчитись, — засміялась Ірина.
Світлій стало холодно. Наче серед літа дмухнув зимовий вітер.
Минуло півтора року…
Літо. Вечір. Суп холоне на столі. Світлана ріже хліб, Олег наливає молоко. Раптом — кроки на ґанку. Світлана відчиняє двері… і завмирає. На порозі — Ірина. З величезним животом, бліда, з вологими очима. Шепоче:
— Не виженете?
Світлана кинулась до неї, обійняла й лише тоді заплакала. Олег постояв, подумав, витер руки рушником і сказав:
— Якщо ти не проти — і я не проти. Допоможемо, якщо треба.
Ірина кивнула, сіла на табурет:
— Лише ви мені й залишилися рідні…
Та ніч у хаті була особливо тихою. Навіть комарі, здавалось, затихли. За вікном — серпнева темінь, густа, наче кисіль. Олег уже спав, втомлений за день. Світлана сиділа на краю ліжка, дивилась на полог над дитячим ліжечком і слухала, як у сусідній кімнаті зітхає Ірина. Її дихання було часте, тривожне, ніби душа блукала по кімнаті.
Світлана встала, взяла хустинку й пішла до подруги. Та лежала на боці, живіт важкий, очі — в стелю. Ні сну, ні спокою.
— Розкажи все, — лагідно сказала Світлана, сідаючи поруч. — Щиро. Хто він?
Ірина довго мовчала, збираючись із думками. Потім повернулась до подруги і злегка всміхнулась — криво, з гіркотою:
— Закохалась… Дурепа.
— Це я вже зрозуміла, — намагалася усміхнутись Світлана, але не змогла.
— Він був приїжджий. Із міста. Працював на фабриці, устаткування ставив. Молодий, гарний. Очі сірі, руки — умілі… А як говорив! Я з першого дня, мов з розуму з’їхала. Він мене любив — ніжно, щиро. Квіти приносив, у кіно водив, у парк. Я такого не знала. У нас як? Вдень — сіно, ввечері — самогон.
Вона всміхнулась, але губи здригнулись.
— А потім?
— Поїхав. Обіцяв повернутись. Я чекала. Писала. А у відповідь — тиша. Потім дізналась — одружений. А може, й ні. Не знаю. Просто більше не була потрібна. А тут — нудота, живіт… Думала, мине. А потім… зрозуміла.
Світлана стиснула її руку.
— Ти йому писала?
— Ні. Не хочу. Дитина буде моя. Лише моя. Ділити не буду.
— А якщо він дізнається? Може, зрадів би…
— Пізно. Не вірю в казки. Пішов — то й нехай. Я впораюсь.
Говорила різко, майже холодно, але очі її виказували все — блищали невиплаканими сльозами. Світлана обійняла подругу, як робила це багато років тому, коли та, маленька й горда, впала з дерева, розбила коліно і, ховаючи обличчя в подушці, тихо схлипувала. І зараз було те саме — дівчинка з розбитим серцем, яка більше не знала, куди бігти.
Коли Світлана повернулась до кімнати, Олег підвівся з ліжка і запитав:
— Ти з нею поговорила?
— Так.
— І що?
— Все розповіла. Хто батько — вже неважливо. Вона вирішила — без нього.
Олег зітхнув, сів на край ліжка, потер втомлені очі.
— Мабуть, правильно. Ми ж їй рідні. По крові чи ні — неважливо. Головне — ми поруч.
Світлана підійшла, сіла поряд, подивилась на чоловіка. Він був такий рідний, такий свій, до кожної зморшки знайомий.
— А якщо їй буде важко? Якщо не впорається?
Олег кивнув, ніби вже чекав на це питання.
— Не треба мене вмовляти. Якщо ти вирішила — значить, так правильно. Хай лишається. Ти їй допоможеш — тобі буде легше. А я… я завжди поруч.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що? — він знову ліг, натягнув ковдру. — Ми разом. Де одна дитина — там і друга. Нам це не тягар.
Ірина народила вночі, на початку вересня. Листя вже жовтіло, а ранками над землею стелився густий туман. Пологи пройшли швидко, хоча Анна була великою й дужою дівчинкою. Кричала голосно, стискала кулачки — живенька, справжня.
Ірина тримала донечку на грудях і сміялась, як колись — відкрито, вільно, немов знову стала тією дівчиною, що лазила по деревах і била хлопців. Світлана витирала піт із чола подруги, лагідно гладила її щоку.
— Назву її Ганною, — прошепотіла Іра. — На честь мами.
Та радість виявилася короткою. За двадцять хвилин її обличчя зблідло, губи посиніли, руки стали крижаними.
— Свєта… — ледве прошепотіла. — Щось не так…
Почалась сильна кровотеча. Світлана кинулась до Олега, той миттю підготував машину. До міста було сорок кілометрів. Але доїхати вони не встигли. Ірина померла просто в дорозі, на руках у найкращої подруги.
Мовчки. Без останніх слів. Лише погляд — повен страху, прощання… і вдячності.
Похорон був тихим. Приїхав священник, сусіди принесли квіти. Олег міцно тримав Світлану за плечі, не даючи їй впасти. Сам він не плакав, але його стиснуті губи казали більше, ніж будь-які сльози.
Того вечора, коли картопля диміла над вогнищем, а іскри летіли в темне небо, Світлана звернулася до чоловіка. Сльози котилися по її щоках, але голос був твердим:
— Хочеш — лай, хочеш — гони. Але я цю дівчинку нікуди не віддам. Ні в притулок, ні чужим. Вона тепер наша. У нас уже є одна дитина, а для другої місце знайдеться.
Олег кивнув, не вагаючись.
— Так і є. Вона не чужа. Як тобі — так і мені. Ніяких «а якщо».
Так у їхній родині з’явилася Анна.
Спершу Світлана боялася, чи впорається з двома дітьми, господарством, городом. Але Анна була напрочуд спокійною дитиною: добре спала, їла без капризів, дивилась на Свєту, мов на рідну маму. Через місяць здавалося, що вона завжди була тут — своя, рідна.
Минуло п’ять років. Діти підростали. Павло — гучний, невтомний, як вітер. Анна — весела, грайлива, але слухняна. Вони були, мов сіамські близнюки — завжди разом, скрізь удвох.
Їхні пустощі були найрізноманітніші. То радіо запхають у годівничку — й із неї музика грає, кури в паніці, сусіди дивуються. То залізуть на горище й витягнуть стару іграшку, про яку навіть Світлана вже забула. Вона тоді лише тихенько бурмотіла, але в душі — усміхалась: діти були щасливі.
Побудували нову хату — з верандою, великими вікнами, зручним підвалом. Олег працював не покладаючи рук, але вечорами завжди поспішав додому. Світлана цінувала його за це — за силу, за любов.
На третю весну в родині з’явилася Катя. Світлані вже було за тридцять. Вирішили: досить. Троє дітей — це вже справжня, повноцінна родина. Міцна, жива, як саме життя.
І ось — осінь. Світлана виглянула у вікно й застигла. Біля хвіртки стояла машина — дорога, красива, не така, як у селі водяться. Серце стиснулося. Олег насупив брови.
— Добридень. Ви до кого? — спитав він, виходячи наперед.
З авто вийшов високий чоловік, акуратно зістарений часом. Поруч — жінка старшого віку в строгому пальті, з сережками, що мерехтіли на сонці.
— Ми до вас, — сказав він. — До вашої родини.
Світлана відчула, як перехопило подих. По шкірі побігли мурахи. Анна міцно вчепилася в її спідницю. Запанувала тиша — така глибока, що чутно було скрип хвіртки на вітрі.
Світлана повільно зрозуміла, хто перед нею. Високий, доглянутий, із сірими очима та впевненістю в кожному русі — він був точнісінько як на тій фотографії, яку Ірина ховала у коробці під хустками. Це був він. Батько. Біологічний батько Анни.
— Ви… — лише й спромоглася прошепотіти. — Це ви?
Чоловік кивнув. А всередині у Світлани все стиснулося. Навіщо він прийшов? Забрати? Претендувати? Піднялась хвиля протесту. «Не віддам!» — хотіла закричати. Та Дмитро тихо мовив:
— Можна увійти? Поговорити?
Наче уві сні, Світлана кивнула й провела гостей у сад, під ту саму яблуню, де ще стояла лавка, зроблена руками Олега. На столі з’явився самовар, печиво, цукорниця в трояндочках, вазочка з варенням, звареним цьогоріч.
Усі сиділи мовчки, доки не загув самовар. Олег розлив чай, сів поруч, взяв Світлану за руку — міцно, як завжди. Говорив Дмитро. Його голос був важким, мов камені в горлі.
— Я був тут вісім років тому. Працював на фабриці. Познайомився з Іриною. Вона… була особлива. Не така, як усі. Я відразу зрозумів — це кінець моїй самотності. Хотів одружитися, забрати, почати нове життя.
Пауза. Чашка в руках здригнулась.
— Та потім між нами щось зламалося. Вона змінилась — то плакала, то сердилась, то замикалась у собі. Ми посварились. Я поїхав. Обіцяв повернутись за тиждень… Але захворів. Пневмонія. Пів року відновлення. Потім знову робота, відрядження. Коли повернувся — її вже не було. Сусіди сказали, що виїхала. Куди — ніхто не знав.
Його мати, Олена Олександрівна, поклала руку йому на плече. Світлана відчула, як у неї тьохнуло серце.
— Нещодавно я знову потрапив сюди, — продовжив Дмитро. — Випадково зустрів старого знайомого. І він розповів… Про Ірину. Про її смерть. І про Анну. Що вона живе в подруги. У вас.
Світлана сиділа рівно, здавалося — спокійна, але всередині все тремтіло. Хотілося вигукнути, вигнати цих людей, які порушили її світ. Та Олег стискав її руку міцно, ніби промовляв: «Ми разом. Ми впораємось».
— Ми не прийшли забирати, — тихо сказав чоловік. — Лише хочемо познайомитися. Якщо вона сама захоче приїхати — ми будемо раді. Якщо ні — не наполягатимемо. Просто… це моя донька.
— І моя онука, — додала жінка. — У нас є квартира, хороша школа, можливості. Ми хочемо дати їй майбутнє.
Світлана мовчала, вдивляючись їм у вічі. Там не було злості — тільки біль, очікування і… страх. Той самий, що жив і в ній.
У наступні дні Дмитро почав частіше приходити. Спочатку просто сидів на лавці в саду. Потім почав гратися з дітьми — не тільки з Анною, а й з Павлом та Катею. Приносив книжки, іграшки, солодощі. Розповідав про місто, мости, які будує, показував фотографії.
Анна все частіше сідала до нього на коліна, клала голову на плече. Світлана дивилася на них з вікна — і щось стискалося в грудях.
Одного разу Дмитро обережно запитав:
— Якщо вона захоче… ви дозволите?
Світлана перевела погляд на Олега. Той кивнув — коротко, без слів.
— Ні, — відповіла вона, проковтуючи слова. — Не проти. Якщо вона хоче — нехай їде.
Анна все чула. Підбігла до Світлани, обійняла міцно.
— Мамо! Я повернусь, обіцяю!
Світлана плакала так само, як у ніч, коли померла Ірина. Тихо, болісно — ніби дощ бив по даху.
Анна поїхала через тиждень. І більше не повернулася. Ні листів, ні дзвінків. Минули роки. Десятиліття. Катя з Павлом давно перебралися до міста. А Світлана залишилася в селі.
Олег помер десять років тому — застудився взимку, не полікувався, ліг з температурою і вранці не прокинувся. Світлана сама його поховала. Катя приїхала, обійняла і швидко поїхала. Павло — навіть не з’явився.
Потім прийшла тиша. Гості стали рідкістю. Внуки — тільки на фото. Світлана не скаржилася. Жила як могла. Тримала кіз до старості, рубала дрова, поки руки ще слухались.
Вона не просила допомоги. Лише час від часу підходила до вікна, дивилась на дорогу. Чекала. Не знала кого — листа, дзвінка, чи просто чийогось тепла.
І ось, багато років потому, у двері постукали. Світлана відчинила — на порозі стояла Анна. Доросла, вродлива, з очима, точнісінько як у матері. Поруч — хлопчик років дванадцяти з тими ж сірими очима. Світлана не стримала сліз.
— Мамо… ми повернулись.
Вона обійняла доньку мовчки. Не мало значення, скільки часу минуло. Головне — вона вдома. І все буде інакше.
Сльози лилися самі — не від болю, не від образи, а від полегшення. Людина, яку вона любила — повернулась. І більше не піде.
Наступні дні промайнули, як один великий обійм. Приїхали Катя з родиною, Павло. Привезли інструменти, дошки, шифер. Взялись за дах — зняли старі дошки, укріпили стропила, накрили новим покриттям. Почистили піч, помили вікна, винесли мотлох. Відремонтували ґанок, настелили нові дошки, що пахли свіжим деревом.
Світлана сиділа біля вікна, в кріслі — і вперше за багато років посміхалась. Не через тепло чи ситість. А тому, що вона більше не сама.
А потім Дмитро знову запитав:
— Якщо вона захоче… ви не проти?
Світлана глянула на Олега. Той ледь помітно кивнув.
— Нехай їде, — прошепотіла вона.
Анна все чула. Вона стояла у дверях, не рухаючись. Потім кинулась до Світлани, обійняла міцно:
— Мамо! Я виросту — і повернусь! Обіцяю!
Світлана плакала, як у ту ніч, коли пішла Ірина. Сльози текли, мов хтось вирвав шмат серця і поніс із собою.
Анна поїхала через тиждень. І не повернулась. Тиша.
Минули десятиліття. Катя й Павло осіли в місті, завели свої родини, турботи. А Світлана залишилась у селі. Зі спогадами.
Олег помер. Катя приїхала на похорон, Павло — ні.
І знову тиша. Сильна, густа, як ранковий туман.
Світлана розуміла — у всіх своє життя. Внуків бачила лише раз. Казали — роботи багато, кредити, діти. Вона кивала, мовчала:
— У всіх своє. Я не скаржусь.
Кіз тримала до останнього. Але зір падав, руки слабли. У крамницю ходила з палицею, тихо, самостійно. Ніколи не просила. Лише повторювала:
— Я не ображаюсь.
Дім старішав разом із нею. Дах потік, стеля обвалилась. Вона ставила миски, збирала воду. Аж поки не впала, перечепившись через прогнилу дошку.
Зателефонувала синові:
— Сину, дах тече. Що робити?
— Мамо, у мене справи, сім’я, дача… Немає грошей. Почекай до осені.
Дзвонила дочці:
— Катю, може, приїдеш? Допоможеш?
— Мамо, звернись у сільраду, у них же програми є.
Звернулась. Там відповіли:
— У вас є діти. Допомога не передбачена.
Світлана переселилась у сарай. Заклеїла щілини папером, обігрівалася чавунною пічкою, спала на скрині, загортаючись у ватну шубу.
Вечорами виходила до паркану. Дивилась на дорогу. Чекала. Може, дива.
І ось одного вечора, коли дощ лив по даху, пролунав стукіт. Вона відкрила.
На порозі — Анна. Висока, гарна, з хусткою на голові. Поруч — хлопчик. Сірі очі. Знайомі до болю.
— Мамо… — прошепотіла вона. — Ми повернулись.
Світлана мовчки обійняла її. Сльози — теплі, щирі, справжні.
Вони сіли під яблунею, за столом, який зробив Олег. Самовар, чай, хліб з варенням. Хлопчик бігав двором, гладив курей.
Анна налила чай і з заплаканими очима спитала:
— Як ти могла? У сараї жила?!
— Так вийшло. Дах обвалився. Але я не жаліюсь.
— Вони хоч дзвонили тобі? Приїжджали?
— Ні. Але й не треба. Не люблю нав’язуватись.
— Мамо… я тепер поруч. Все зміниться. Обіцяю.
Вона дістала телефон.
Наступного дня приїхали всі. Павло — з порожніми очима. Катя з родиною — машина повна матеріалів. Її чоловік — з опущеною головою.
— Де вона? — запитав Павло.
— Там. Чекає, — сказала Анна.
Павло підійшов першим. Обійняв. Потім Катя. Сльози, вибачення.
— Прости… ми були жахливі…
— Я жива, — відповіла вона. — А отже, ще не пізно щось змінити.
З’явився й Семенич — сусід, з квітами, в клітчастій сорочці.
— Я… думав, що померла… На кладовище збирався.
Всі засміялись — крізь сльози. А робота почалась того ж дня.
А Світлана — сиділа біля вікна. Дивилась. І посміхалась. Нарешті — не одна.
Це був не кінець. Це був початок. Бо родина — не будинок. Це те, що залишилось у серці. Навіть після всього.
І тепер вона знову була потрібна. Своїм. Рідним.
Саме тому — посміхалась. Щиро. По-справжньому.
