— Мені байдуже, що ти думаєш! Це мій дім. Мій. А ти привів чужу жінку і вирішив, що тепер вона тут головна?!
— Катю, не кричи, дитина почує… — Артем виглянув у коридор. — Він же все розуміє.
— А хто взагалі питав його думку? — Катя вказала пальцем на кімнату, звідки лунали звуки мультиків. — Хто дозволив йому тут бути? Ти хоча б попередив мене, перш ніж вони переїхали?
Ольга стояла спиною до них біля раковини, повільно витираючи кухоль. Вона не сперечалася, але й не йшла — ніби кожен її рух був продуманий наперед.
— Катю, я просто прошу по-людськи… — почав Артем.
— Ні! — різко обірвала вона. — Ти не просиш. Ти мовчиш, поки тут усе перевертають: мої речі викидають, шафи переставляють, мій одяг замінюють на їхній! Так ти вирішуєш проблеми?
— Я ж казав, що вони все одно залишаться з нами, — пробурмотів він. — Це не сталося зненацька.
— Ти сказав — «на пару днів», — Катя стисла кулаки. — А тепер вона командує, як удома! Тобі це здається нормальним?
Ольга обернулась.
— Може, досить влаштовувати сцену на кухні? Ми ж дорослі люди. Якщо є претензії — обговоримо їх спокійно.
— Спокійно? — Катя гірко засміялась. — Ти просто увійшла і почала робити, що заманеться. А тепер я маю мовчати?
— Я увійшла? — Ольга підняла брови. — Здається, це твій брат все вирішив. Або ти думаєш, він сам нічого не вирішує?
Катя кинула погляд на Артема — той знову опустив очі, втупившись у підлогу, наче там ховалась істина.
— Ти просто використала його, бо в нього є дах над головою, — прошипіла Катя ледь чутно. — От і все.
— Це вже грубість, — спокійно відповіла Ольга. — Якщо хочеш залишитись тут, доведеться навчитися розмовляти без образ.
Запанувала гнітюча тиша.
— А може, тобі варто піти? — раптом сказав Артем, не піднімаючи голови. — Ти ж і так весь час незадоволена.
Катя застигла.
— Що ти сказав?
— Просто… ти постійно злишся. І тобі важко. Може, тобі буде легше жити окремо…
Катя дивилась на нього, не вірячи власним вухам. Наче хтось одним словом зруйнував увесь їхній світ.
— Тобто ти виганяєш мене з моєї квартири, Тьомо?
— Я не виганяю… Я просто…
— Мама б тебе не впізнала, — тихо мовила вона.
— Не починай про маму, — буркнув він.
— А хто, як не я, дбав про тебе? Коли ти сидів без копійки місяцями, хто купував їжу? Я? Чи вона?
— Я не просив…
— Звичайно, ти ніколи нічого не просиш. Ти просто мовчиш, поки інші все роблять за тебе. А тепер ти знайшов когось, хто займе моє місце, і вважаєш, що я повинна поступитись?
— Досить, — втрутилася Ольга. — Ми не зобов’язані слухати твої істерики. Поговоримо, коли ти заспокоїшся.
Катя раптом схопила свою улюблену чашку зі столу — стару, з облупленим малюнком бузку — і з усієї сили жбурнула її у відро для сміття. Пролунав гучний гуркіт…
— Поговоримо, коли я заспокоюсь? — перепитала вона. — Ти ж у моїй квартирі. Але добре. Поговоримо.
Вона різко вийшла в коридор, схопила куртку, нашвидкуруч взулася й вибігла з під’їзду.
На вулиці було похмуро, дрібний колючий сніг сипав із неба. Катя стояла біля будинку, вся тремтіла, дихала уривчасто, ніби щойно пробігла марафон. У голові – пустка.
Вона глянула на вікна власної квартири. Точніше, вже не своєї.
Тепер господинею була інша.
Одного вечора Катя повернулася додому і першою помітила на вішаку чужу куртку — синю, об’ємну, з яскраво-рожевою підкладкою. Вона була не її і не Артемова. Катя нічого не сказала — просто пройшла повз і зачинилась у ванній.
Так усе і почалося.
Раніше життя виглядало інакше. Вона вставала о шостій, щоб встигнути до поліклініки. Снідала в тиші, аби не збудити Артема. Його зміни на складі починались пізніше. Катя варила кашу, різала хліб — завжди той, що по знижці, — писала список покупок на вечір. Найзатишніший час доби — ранок, коли місто ще спить, а кухня здається єдиним живим місцем.
Катя терпіти не могла безладу. Любила порядок у дрібницях: рушники, тарілки, покривала, навіть пластикові миски мали лежати правильно.
Артем був м’яким. У школі його ображали — вона захищала. Коли мама занедужала, Катя взяла на себе всі справи: ліки, черги, довідки. Після смерті мами вони провалилися в темряву. Тоді Катя сказала:
— Ми витримаємо. Разом.
Він кивнув. Але «разом» чомусь означало, що вона працює, варить їсти, платить рахунки, а він — «шукає себе», «розглядає варіанти», «думає про курси», «тимчасово підробляє». Так минуло вже три роки.
Катя не скаржилась. Просто намагалася жити.
Ольга з’явилася буденно, ніби завжди мала бути тут. Артем познайомився з нею у друзів. Спочатку зустрічались у неї. Катя нічого не мала проти. Але згодом Ольга почала «заглядати». То пралка зламалась, то дитина захворіла, то затрималась на роботі. Катя подумала: тимчасово.
Через місяць Катя повернулась додому й застала Ольгу, яка переставляла банки на полицях.
— Не можу бачити, коли сіль біля борошна, — спокійно пояснила та. — Це незручно.
— Це моя кухня, — відповіла Катя.
— Я просто привела все до ладу, — знизала плечима Ольга.
Наступного дня зникла миска, з якої Катя годувала безпритульного кота. Потім з морозилки — контейнер із голубцями. Артем лише сказав:
— Напевно, випадково викинули. Там же тісно.
Катя не вміла сваритись. Вона замикалась, мила підлогу двічі на день, перебирала речі, ніби у порядку можна було знайти сенс.
Артем з Ольгою ніби почали жити іншим життям. Він став гучнішим, впевненішим. Сварився, грюкав дверима, розмовляв телефоном у коридорі. Дратувався через зауваження.
— Ти ж доросла. Чого чіпляєшся до дрібниць?
В його шафі з’явились нові речі. У холодильнику — гострий кетчуп, шоколадні пластівці, дитячі йогурти.
Якось вранці Катя побачила: на дзеркалі у ванній — чотири зубні щітки. Її, Артемова і ще дві.
Це був знак. Ніхто не спитав. Просто почали жити, наче Катя — зайва.
На роботі головна лікарка помітила:
— Катю, з тобою все гаразд? Ти ніби не своя останнім часом.
— Все нормально, — відповіла Катя.
Та снилися дивні сни: вона — гість у власному домі, на кухні чужі обличчя, голоси. І вона мовчить.
Одного вечора вона зважилася:
— Тьомо, це ненормально. Це мій дім. Я не проти гостей, але вони мають бути гостями, а не господарями.
— Катю, я з нею… інший. Вона з дитиною. Їм теж потрібен дім. Ти ж добра. Витримаєш.
— Справа не в доброті, а в повазі. Вона мене не поважає. І ти дозволяєш.
— Катю, це вже занадто, — сказав він, не відриваючись від телефону.
В руках у Каті — пакет із речами з її ж шухляди. Її халат зверху, а в шухляді тепер — речі Ольги.
— Це мої речі, Тьомо! Скільки можна?
— Ти ж не носиш цей халат. Оля просто прибрала. Чого злишся?
Катя кинула пакет.
— Ви нічого не питаєте. Просто ставите перед фактом. Я хто тут — квартирантка?
Ольга вийшла з кухні:
— Тебе ніхто не виганяє. Але життя йде вперед. Тепер нас тут більше.
— Я зрозуміла, — Катя повернулася до неї. — Коли ти викинула мої чашки.
— Вони були з тріщинами.
— Може, складеш список — що ще викинути?
— Ти будеш з нею говорити? — глянула на Артема Ольга.
— Катю, може, ти поки поживеш десь ще? Ми всі на нервах. А ти лише погіршуєш ситуацію.
— Ти мене виганяєш, Тьомо? З моєї квартири?
— Без драми. Ти завжди все роздуваєш.
— По-людськи — це питати. Поважати. А ви просто все захопили. Я в своїй кімнаті — чужа. Ви навіть білизну сушите в мене.
— Ми з тобою не подружимося, — холодно сказала Ольга. — Далі — твій вибір.
Катя згадала, як колись шептала мамі в лікарні: «Я завжди буду з Тьомою». Їй було 25, йому — 21.
Тепер він — чужий.
Тієї ночі Катя довго не могла заснути. І раптом рішення прийшло. Чітке.
Вранці вона написала колишньому однокласнику:
— Хочеш зняти кімнату? Але з умовами.
— Якими?
— Усе по порядку. Навіть у холодильнику.
— Мені підходить.
Того ж вечора вона зібрала речі. Три сумки. Артема вдома не було. Ольга мовчки стояла в дверях.
— Тьомо, — написала Катя, — я здала кімнату. Живіть. Я обираю себе.
Через пів години прийшло:
— Ти серйозно?
Вона не відповіла.
У новій студії — один стілець, плита, біла чашка на підвіконні. Тиша.
Через тиждень квартира на Шевченка сяяла ідеальним порядком.
Никита вивісив графік чергувань, розподілив полиці в холодильнику. Через три дні Артем написав:
— Цей хлопець викинув мої речі! Ти з глузду з’їхала?
— Він сказав твоїми словами: «Живи по правилах», — написав згодом.
Катя не відповіла.
У магазині вона орендувала велике м’яке крісло. Поставила біля вікна. Заснула в ньому вперше за довгий час — спокійно.
Ольга написала лише раз:
— Тобі совість не мучить? Це ж твій брат.
Катя видалила повідомлення.
Одного разу вона зустріла сусідку:
— Ти тут живеш?
— Так. Почала нове життя.
— Від брата пішла?
— Він хай з ким хоче живе. Головне — не зі мною.
Артем не витримав — просив Ольгу поїхати. Вони зібрали речі. Никита написав:
— Можеш повернутися.
Але Катя не прийшла.
У квітні вона купила нову білизну. Вперше відкрила вікно й відчула тишу.
Вечірнє повідомлення від Артема:
«Ти взагалі спиш нормально після всього?»
Вона подивилась, усміхнулась і написала:
— Так. Сплю.
Звук вимкнула. І нарешті заснула по-справжньому.
