Валентин обережно припаркував свою автівку на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо людно — машини зайняли всі доступні паркомісця. Щодня він приїздив сюди, наче на роботу: завершував справи, заходив до улюбленої кав’ярні випити філіжанку кави й поспішав до доньки, аби провести з нею хоч трохи часу. Вже кілька місяців дівчинка перебувала в клініці.
Що саме відбувається з дитиною, лікарі так і не змогли чітко пояснити. Валентин показував її найкращим фахівцям, але ті лише повторювали одне: мозок діє сам по собі, керуючи всім іншим. Це виводило Валентина з себе.
— Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими розумними словами! — одного разу не витримав він.
Медики лише знизували плечима й опускали очі.
— Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, — намагався пояснити один з лікарів.
— Я нічого не розумію! Дівчинка згасає в мене на очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! Заради Мішель я віддам останнє!
— Тут гроші безсилі, — тихо зітхнув лікар.
— А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!
— Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам це пояснити… Повинно трапитися щось особливе. Або, навпаки, не трапитися — щоби організм… мозок… зміг переналаштуватися.
— Та що ви таке кажете?! Може, ще порадите до знахарки звернутись?! — вибухнув Валентин.
Літній лікар уважно подивився на нього.
— Знаєте, якщо зважитеся — я вас навіть не відмовлятиму. Повторюю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… та підтримувати організм медикаментами. І ще одне скажу, — лікар знизив голос, — я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили швидкою. Розумієте, коли вона впадає в такий стан, поки її доправляють сюди — є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не трапиться.
Валентин схопився за голову. Він до нестями боявся втратити дружину, відчував, що це може статись будь-якої миті, і сам не уявляв, як переживе її смерть. Мішель обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося відкласти своє горе й зосередитися на порятунку доньки — також Мішель.
На диво, дівчинка спокійно сприйняла те, що їй доведеться надовго залишитися в лікарні. Вона погладила тата по щоці й тихо сказала:
— Тату, ну не хвилюйся так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.
Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, наче була дорослою.
— Тримайте її! Чоловіче! — раптом пролунав крик. Валентин здригнувся й озирнувся на джерело шуму. З боку вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, а за нею гнався спітнілий охоронець з магазину. Схоже, вона щось украла. Пробігаючи повз машину Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.
— Господи… навіть булки дитині пожаліли, чи що? — пробурмотів він, виходячи з авто саме в той момент, коли охоронець вже був поруч.
— Стійте! Що ви кричите?
— Зараз я з вами розберусь! Заберіться з дороги!
Охоронець лише зараз звернув увагу на Валентина й його машину.
— Мені потрібно її наздогнати! Вона вкрала…
– Та що вона там могла вкрасти? – усміхнувся Валентин.
– Пляшку води і булочку… А хто знає, скільки ще в неї по кишенях!
Валентин витяг кілька купюр.
– Цього точно вистачить, щоб покрити збитки і ще й відзначити повернення вкраденого, – пробурмотів він, спостерігаючи, як охоронець віддаляється.
Потім Валентин попрямував до кабінету лікаря. Зазвичай їхні розмови були стриманими, проте сьогодні лікар затримав його трохи довше.
– Валентине Ігоровичу, маю до вас питання… Сьогодні Мішель запитала, чи можна їй спілкуватися з іншими дітьми в палаті.
– І що це означає? – насторожився Валентин, сідаючи в крісло.
– На мою думку, це гарний знак. Вона починає цікавитись тим, що за межами палати. Але не всі мої колеги погоджуються. Вони вважають, що після тривалої ізоляції багато спілкування може зашкодити психіці. Я не можу заперечити цей аргумент, хоча і не поділяю. Вам варто обговорити це з Мішель і прийняти рішення – дозволити чи ні.
– Знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.
Лікар зняв окуляри, витер їх і також зітхнув.
– Так, ви праві. Ми всі хочемо, щоб ваша донька одужала. Але якщо щось станеться, ви нас розчавите. А у відділенні більше п’ятнадцяти дітей.
Валентин підвівся, попрямував до дверей, але зупинився.
– Дякую за відвертість. Я поговорю з донькою.
Йому здалося, що лікар полегшено видихнув. Перед тим як зайти до палати, Валентин спробував усміхнутись. Він не хотів, щоб дочка бачила його похмурим. Але як не старався, усмішка виходила вимученою. Зараз він знову побачить свою маленьку, яка майже не встає з ліжка і не може їсти – не тому, що не хоче, а тому що тіло відмовляється приймати їжу.
Двері тихо скрипнули, і Мішель повернула голову. Спершу вона поглянула перелякано, ніби не впізнаючи батька, а потім усміхнулась:
– Привіт, татку!
Йому здалося, чи на щоках справді з’явився легкий рум’янець?
– Як ти себе почуваєш?
– Нормально.
Валентина охопило дивне відчуття – ніби донька хоче, щоб він скоріше пішов. Але це було неможливо – крім медсестри й педагога ніхто з нею не спілкувався. Він сів на стілець біля ліжка, витягнув пакунок.
– Я заїхав у магазин… Подивись, які гарні яблука!
– Ага, дякую, татку, – тихо відповіла Мішель.
Рука Валентина завмерла над тумбочкою. Там стояли тарілки – тільки-но принесли вечерю. Але здивувало інше: тарілки були порожні.
– Мішель, що тут відбувається?
Дівчинка зітхнула і сказала в бік:
– Виходь, не бійся. Мій тато добрий.
І тоді Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка – та сама, що бігла повз його авто. Вона перелякано дивилась на нього, а Мішель заговорила:
– Татку, будь ласка, не виганяй її! Я навіть яблуко поділю з Катею. Їй нікуди йти, на вулиці холодно й темно, вона була голодна й налякана…
Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, щоки її почервоніли. Він обернувся до дівчинки, старшої за Мішель на рік-два.
– Ти Катя? – запитав він.
Дівчинка кивнула.
– Мене звати Валентин Ігорович, я батько Мішель.
Катя знову кивнула, потім несміливо запитала:
– А ти справді Мішель? Як гарно звучить!
Мішель усміхнулась.
– Ні, я Маша. Але мама кликала мене Мішель, і я завжди відгукувалась…
– А, ну так… мами вже немає, – зітхнула Катя. – У мене теж немає. Але це було так давно, що я її й не пам’ятаю.
Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катя обережно присіла на край ліжка, підгорнувши простирадло, щоб не заплямувати його зношеним одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, нарізаючи яблуко. Простягнув скибочки обом. Дівчатка взяли їх, продовжуючи шепотітись. Валентин невольно усміхнувся.
– Дивлюсь, вам є про що поговорити.
Донька поглянула благально.
– Татку, дозволь Катьці залишитись! Вона полежить на дивані, а ми ще трохи побалакаємо.
Валентин замислився. Дівчинка виглядала безпечно, але хто знає…
– Слухай, Катю, в шафі лежать речі Мішель. Бери, що треба, і швиденько в душ! І щоб вийшла звідти людиною. А лікарю скажу, що до Мішель приїхала сестра – залишиться на ніч. Але щоб у мене жодних фокусів!
Мішель захлопала в долоні.
– Дякую, татку!
Катя кинулась до шафи, відкрила її й ахнула. Обрала легкі штани й футболку.
– Я швидко! – кинула вона й зникла у ванній.
Коли двері за нею зачинились, Валентин звернувся до доньки:
– Ну як ти, малеча?
– Татку, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілось. Я просилася до інших дітей, але лікар сказав, що треба твій дозвіл. А потім через вікно залізла Катя… уявляєш? А вікно ж високо!
– Та вже… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилась?
– Авжеж! Коли підеш, попроси нам принести солодкий гарячий чай.
Брови Валентина піднялись. Він кивнув. Довелось постаратись, щоб організувати Каті нічліг – оплатив VIP-палату. Лікар хитав головою:
– Не знаю… Вам видніше, але майте на увазі…
– Я почув. Приїду зранку на сніданок. Мішель просила чай – дві кружки. Кого просити?
– Дві? Для дівчинки й себе?
– Саме так.
– Зараз скажу… Береженого Бог береже.
– Що ви маєте на увазі?
– Побачимо завтра. Тоді й поговоримо.
Валентин відчував: з Мішель щось змінилось. Але чи на краще? Ночував він тривожно. Зрештою подзвонив черговому лікарю.
– Вибачте, що пізно.
– Нічого. Чесно кажучи, чекав. Усе добре. До опівночі базікали, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Мішель тиск нормальний. Чай випила сама.
– Дякую, – з полегшенням зітхнув Валентин і провалився в сон.
У лікарні стояв знайомий запах – каші й чогось дитячого. Валентин обережно просувався коридором. Хто з милицями, хто з пов’язками – всі рухались напрочуд жваво.
Біля палати доньки він видихнув. Вже збирався відчинити двері, як вони раптово розчинились. На порозі стояла Алла – медсестра Мішель. Добра молода жінка, якій він довіряв. Вона глянула на нього, нишком витерла сльозу й прошепотіла:
– Ви не просто тато. Ви найкращий тато. Вона саме цього й потребувала.
Алла пішла, а Валентин застиг. «Зараз розберусь», – подумав і завмер. Дівчатка його не помітили. Їх погляди були прикуті до мультика, де мишка знущалась із кота.
Вони сиділи на ліжку, з кашею в руках і сміялись, аж ложки випадали. Одежина Мішель була Катьці замала – треба щось придумати.
Він придивився: донька спокійно їла кашу! Учора ще не могла й ложки піднести. А сьогодні – сміх, рух, блиск в очах.
Катя помітила його першою. Легенько штовхнула подругу, вказала на батька. Мішель озирнулась:
– Татусю! – вигукнула радісно.
Він обійняв її. Потім – Катю. Але та раптом всхлипнула.
– Пробач, я боляче зробив? – злякався Валентин.
Катя похитала головою. Мішель стиснула її руку й суворо глянула на батька:
– Тату, не ображай її більше!
Валентин кивнув. Катя витерла сльози:
– Це не від болю… Просто мене давно ніхто не обіймав.
Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Весь цей час Катя була поруч. Мішель ожила. Бігала, говорила, сміялась. Поки лікарі вражено вивчали «чудесне» одужання, Валентин дізнавався більше про Катю.
Її мати зникла, коли та була зовсім малою. Бабуся померла пів року тому. Дитбудинок, конфлікт з нянею, втеча – ось її історія.
Коли Валентин приїхав за Мішель, Катя вже зібрала речі. Підійшла до подруги, обняла й нерішуче поглянула на нього.
– Дякую вам… Я піду…
– І куди ж ти зібралась?
– Напевно, в дитбудинок. На вулиці холодно.
– Значить, даремно я обладнав кімнату поряд з Мішель? Не хочеш стати їй сестрою?
Мішель заверещала з радості. Потім – Катя. Всі медсестри плакали, проводжаючи їх. Але Валентин бачив тільки Аллу й її розуміючу усмішку.
Через пів року він вже не уявляв життя без Катьки. Як і вони – одна без одної.
