Я сиділа на лавці біля магазину й механічно гортала стрічку в телефоні, не звертаючи уваги на метушню навколо. Люди поспішали у своїх справах: хтось розмовляв по телефону, хтось просто проходив повз. Я, мабуть, так би й залишилася байдужою, якби раптом не почула дитячий голосок — тоненький, втомлений, але дивовижно серйозний.
— Тітонько, а вам бува не потрібне маля? Заберіть мого братика. Йому лише п’ять місяців, і він дуже хоче їсти…
Я підвела очі й побачила дівчинку років шести-семи. Худенька, в широкій куртці, з розпатланим хвостиком, вона стояла поруч зі старенькою коляскою, з якої доносилося тихе сопіння немовляти.
— А де твоя мама? — обережно запитала я.
— Вона втомилася… Спить уже давно. Я сама годую братика. У нас тільки хліб залишився і вода…
— А де ви живете?
Дівчинка махнула рукою в бік облупленої п’ятиповерхівки.
— Там. Учора ми дзвонили татові, але він сказав, що ми маємо якось самі… Він не прийде…
Всередині все стиснулося, наче невидима пружина. Хотілося кричати, плакати, але дівчинка трималася дивовижно спокійно. Заради свого маленького брата вона знайшла в собі сили не зламатися.
Ми пішли разом. Я взяла малюка на руки, а вона йшла поруч, тривожно поглядаючи на мене, ніби боялася, що й я зникну, як усі дорослі в її житті.
У квартирі панували темрява, сирість і холод. У кутку валялися іграшки, а на столі лежала записка: «Пробачте мене, діти. Я більше не можу. Сподіваюся, знайдуться добрі люди».
Швидку викликали одразу, потім приїхали працівники опіки. Але я не змогла просто так піти…
Через пів року Ліза й Артем стали моїми прийомними дітьми. Тепер у нас є дім, де пахне свіжою випічкою, лунає дитячий сміх і більше ніхто не просить: «Заберіть братика — він голодний». Минув майже рік. Артем усміхається, радіє кожному моєму поверненню, плескає в долоньки. Іноді він прокидається вночі й тихенько плаче без причини. Я беру його на руки, притискаю до себе — і він одразу заспокоюється. Ліза виглядає дорослішою за свій вік. Але тепер вона щаслива. У неї є власна кімната, улюблений плюшевий кролик і шалена любов до оладок. Раніше вона не вміла їх смажити, а тепер кличе мене з гордістю: — Мам, скуштуй. Тут із бананом. Як у тебе.
Перше «мама» вона промовила за обідом з макаронами й сиром. Сказала випадково: — Мам, передай кетчуп… Потім знітилася: — Вибач… Я знаю, ти не справжня… Я обійняла її: — Справжня. Бо люблю. По-справжньому. Тепер вона так мене й називає. Не тому, що треба, а тому, що хоче.
Ми навідуємося на могилу їхньої мами. Я її не засуджую. Вона зламалася. Можливо, десь там вона радіє, що того дня я вийшла з магазину. Що почула Лізу. Адже тоді вона просила не тільки за брата — вона шукала надію. І я відповіла: «Потрібні. Обоє».
Нещодавно у Лізи випав перший зуб. Вона принесла його в долоньці: — Мам, тепер я точно доросла, правда? Я засміялася крізь сльози. Бо тепер вона просто дитина. З піжамою в ведмедиках і запискою під подушкою: «Фея зубів, зуба немає, але можна залишити монетку — мені не шкода».
Артем почав ходити. Його м’які кроки звучать для мене як музика. Щоразу він дивиться на мене так, ніби запитує: «Ти ще тут?» А я відповідаю: «Я з тобою. Завжди». Ми відсвяткували його перший день народження — з кульками, свічкою й тортом. Ліза спекла печиво й підписала листівку: «З днем народження, Артеме. Тепер у нас є сім’я. У всіх нас».
Увечері вона заснула в мене на плечі. Вперше спокійно. Без страху. Просто як дитина. Як донька. Навесні ми садили квіти. Ліза принесла лист: — Можна я його закопаю? Це — мамі. Справжній. Я кивнула. Вона прочитала вголос: «Мамо, я тебе пам’ятаю. Іноді сумую. Я не злюся. У нас усе добре. Тепер у нас є мама. Вона нас любить. Я майже доросла. Все буде добре. Ми тебе не забули. Просто відпускаємо. З любов’ю, твоя Ліза». Вона закопала лист і притиснула землю долонями: — Дякую, що народила нас. Тепер відпусти. Ми в безпеці.
Іноді, щоб змінити чиюсь долю, треба просто почути. І залишитися. Тепер, коли ми гуляємо втрьох вулицею, люди усміхаються. Вони думають: звичайна родина. І мають рацію. Бо це й є — звичайне щастя. Тихе. Справжнє. Те, що рятує.
Минуло два роки. Ліза навчається в третьому класі. Артем лепече перші слова, з пісенькою вимовляє «мама». А я завжди поруч. І не піду. Ніколи.
