— Як… двійня? Це правда? — Михайло розгублено вдивлявся в знімок УЗД, ніби намагався побачити там щось нове.
Його вираз обличчя був таким кумедним, що Аріна не змогла стримати сміх. Щойно вона повідомила чоловікові про свою вагітність, і саме такої реакції й очікувала.
— Ось тут перший, — вона показала на одну з маленьких цяточок, — а поруч другий. Бачиш?
— Вони хлопчики? — голос Михайла тремтів від хвилювання.
— Та звідки ж мені знати? Ще занадто рано!
Від самої лише думки, що у них буде двоє дітей, у Михайла перехоплювало подих. Скільки вони пережили, як довго чекали цього моменту… І ось тепер здавалося майже нереальним, що вони стануть батьками.
Ще до весілля вони багато говорили про сім’ю та дітей. Обоє були дорослими, самостійними людьми, і перспектива стати батьками їх зовсім не лякала — навпаки, вони з нетерпінням на неї чекали.
Аріна працювала ведучою прогнозу погоди на місцевому телебаченні. Незалежна, активна, вона кермувала автівкою, орендувала квартиру й дбала про свого рудого кота на ім’я Мурзик. Михайло був успішним юристом, мав власне житло, підтримував батьків і допомагав молодшому брату. Крім того, в нього був улюблений пес — галаслива й енергійна дворняга Рекс.
Здавалося б, зовсім різні люди. Але після першої зустрічі між ними виникло якесь незбагненне, магнетичне тяжіння.
Найдивовижніше, що їхнє знайомство було цілком випадковим. Того дня Михайло поспішав до суду, застряг у заторі, а коли рух відновився, в його машину врізалися ззаду. За кермом винуватиці аварії сиділа симпатична жінка. Та її зовнішність виявилася оманливою — вона так вилаялася, що у Михайла вуха почервоніли. На мить він відчув себе школярем, якого сварять за незроблене домашнє завдання.
— Чого ви раптом загальмували?! Не бачите, що за вами черга?! — обурено вигукнула вона, а він чомусь усміхнувся.
— Вам смішно? — різко запитала вона, надувшись, як сердитий горобець.
— Я… я нещодавно купила машину, — раптом схлипнула вона й розплакалася. Сльози беззвучно котилися щоками.
— Не хвилюйтеся, усе покриє страховка. Нічого страшного — пара подряпин. Але, мабуть, вам варто заспокоїтись. Може, чаю чи кави?
— Чаю, напевно…
— Чудово! Тоді поїхали.
Він кивнув у бік найближчої кав’ярні, сів у авто й відвіз її на чай.
Уже за столиком він раптом помітив, що вона йому когось нагадує.
— Ми раніше не зустрічались? — обережно запитав він…
Аріна хмикнула, зімітувала професійний голос і промовила: «Доброго ранку! З вами — прогноз погоди…»
Михайло вдарив себе по лобі:
— Та звісно! Тепер зрозуміло, чому ви мені здалися знайомою! До речі, хотів сказати: ваша погода сьогодні збрехала. Передавали дощ — я навіть парасольку прихопив, а на вулиці сонце!
— Нічого не кажіть, я за це не відповідаю, — знизала плечима Аріна. — Я просто озвучую те, що дають. Скарги можете передати метеорологам.
— Та я жартую… — зніяковів він.
Вона раптом усміхнулася й показала у вікно:
— А от і дощ. Дивіться самі.
На обрії вже насувались темні хмари, блискавично затягуючи небо.
Михайло пригадав, що спізнюється.
— Вибач, мені треба бігти. Але давай ще побачимось. Наступного разу я — весь твій.
Він поклав візитку на стіл, залишив гроші, попрощався і вискочив надвір. Небо вже гриміло, він закрив голову руками й пірнув у авто.
Зустрітись знову одразу не вдалося. Аріна застудилася під тим дощем, злягла. Михайло не наважувався запропонувати допомогу, але часто телефонував. По голосу було чутно — їй погано. Нарешті він набрався рішучості, дізнався адресу й приїхав. Привіз лимони, апельсини, трав’яний чай і повний пакет ліків — усе, що порекомендувала провізорка в аптеці.
— Ти живеш одна? Чому не звертаєшся до батьків? — запитав він, увійшовши в затишну квартиру.
Обличчя Аріни змінилось:
— Вони далеко. Ми давно не бачились…
Михайло більше не розпитував. Тільки кивнув і подав чашку з чаєм.
Два тижні він був поруч. Заварював трави, варив бульйон, приносив медикаменти. І якось так вийшло, що коли вона видужала — він не повернувся до себе. Лишився. Забрав тільки Рекса, який, до речі, миттєво порозумівся з Мурзиком.
За рік вони обмінялися обручками, переїхали в спільну квартиру й почали мріяти про дитину. Але щось пішло не так…
Місяці минали, а бажана вагітність не наступала. Вони пройшли безліч обстежень, дотримувалися всіх порад лікарів — усе марно. Втома накочувала. І вони прийняли нелегке рішення — на деякий час відпустити цю ідею й просто жити.
І от тепер — вона вагітна! Така бажана, така несподівана новина…
Михайло ходив навшпиньки, боячись навіть зайвий раз чхнути. Вагітність давалася Аріні непросто — двійня принесла повний набір: токсикоз, набряки, розтяжки, зайва вага, дивні смаки. Але вони не лякались — були щасливі й готувалися до зустрічі з дітьми.
Та в Михайлові жила тривога, яку він ретельно приховував.
Коли настав час відрядження, він не хотів їхати, та Аріна наполягала:
— Миш, ти ж сам розумієш — це твій шанс. Виграєш справу — і твоя кар’єра підніметься. Ти маєш їхати!
— Але я не хочу залишати тебе одну…
Її дратувала його тривожність:
— Я ж не хвора! Просто вагітна. Нічого зі мною не трапиться. Тим паче, тебе не буде всього кілька днів. Що може піти не так?
А пішло не так усе. Спершу зламалося авто — викликав евакуатор. Потім з’ясувалося, що не зібрані документи — строки зсуваються. І саме в цей момент прийшло повідомлення від Аріни: «Почались передчасні пологи. Я в лікарні».
Машина ще в ремонті, клієнт поїхав за місто, таксі не відповідає. Ніхто не зупиняється.
Довелось ловити попутку. Але доля, здавалось, знову випробовувала — жоден водій не їхав у потрібному напрямку. Він добирався з пересадками, втрачаючи кожну хвилину.
На одній із трас, де вже й надії не лишилось, його хтось раптово торкнув за плече. Він здригнувся й обернувся.
Перед ним стояла циганка. Її барвиста спідниця майоріла на вітрі, очі були обведені чорною підводкою, на шиї та руках блищало золото, а голову прикривав яскравий шалик.
Не встиг він і слова вимовити, як вона схопила його за руку й подивилась просто в очі, сказавши низьким, хриплуватим голосом:
— Спізнився ти, милий. Не поспішай більше. Вже втратив найдорожче. Це плата за гріхи. Не бути тобі батьком. Сини твої — пішли. Але якщо заплатиш — допоможу…
Михайло завмер. Перед очима — Аріна, УЗД, спогади з дитинства… Які сини? Які гріхи?
— Вибачте, мені дуже треба! — він вирвав руку, відвів погляд і вскочив у першу ж машину, попросивши їхати швидше.
Увесь шлях до лікарні його роздирали сумніви. Він згадував кожне слово тієї циганки. У приймальному він дрижав.
— Ви що, нервуєте? Може, вам заспокійливого? — запропонувала медсестра, простягаючи склянку води з чимось.
Він випив, трохи заспокоївся й попросив відвезти його до дружини.
— До речі, ви якраз вчасно! Ви ж на партнерські пологи? Сьогодні — кесарів розтин.
Михайло зітхнув, але серце все ще стискала тривога. От би забути ту навіжену циганку…
Він переодягнувся, виконав усі вказівки персоналу й нарешті побачив Аріну. Вона усміхалась і була спокійна:
— Малюки вирішили з’явитися раніше. Але лікарі кажуть — усе добре.
Та Михайло все ще був напружений. Поки йому не передали двох маленьких гарячих, голосно верещачих немовлят. Двох дівчаток.
— Вітаємо, татусю! Обидві здорові, міцненькі. Як назвемо?
Він не міг відповісти — емоції перехопили горло. Притискаючи донечок до грудей, він посміхнувся. Як же він міг повірити тій шарлатанці? Вона бурмотіла щось про синів, а в нього — донечки. І все добре.
Хай циганка провалюється з усіма своїми страшилками.
Михайло подивився на сплячих дівчат і вперше за останні дні відчув справжній спокій. Він встиг. А решта — не має значення.
