— Маришо, йди швидше! — гукнув Степан з городу, й я кинула недомішане тісто просто в діжку.
Вибігла на ганок — чоловік стояв під яблунею, а поруч з ним… Двоє малят, хлопчик i дівчинка, сиділи просто в траві між грядками з морквою. Обидва брудні, в якихось обносках, дивилися величезними очима.
— Звідки вони? — прошепотіла я, пiдходячи ближче.
Дівчинка потяглася до мене рученятами. Хлопчик пригорнувся до неї, але теж дивився без страху. На вигляд обом було не більше двох років.
— Та хто його зна, — Степан почесав потилицю. — Пішов капусту поливати, а вони тут. Як гриби виросли.
Я присіла навпочіпки. Дівчинка відразу обійняла мене за шию. Від неї пахло землею і чимось кислим.
Хлопчик залишився сидіти, але поглядом стежив за кожним моїм рухом.
— Як вас звати? — спитала тихо.
Мовчали. Лише дівчинка притулилася до мого плеча i засопіла.
— Треба в сільраду, — мовив Степан. — Або до дільничного.
— Зачекай, — я погладила дівчинку по скуйовдженому волоссю. — Спершу нагодувати треба. Подивись, які худенькі.
Внесла дівчинку в дім, хлопчик пішов слідом, тримаючись за подол мого плаття. На кухні посадила обох за стіл. Налила молока, нарізала хліба з маслом. Їли жадібно, ніби тиждень не їли.
— Може, цигани пiдкинули? — припустив Степан, спостерiгаючи за ними.
— Та якi цигани, глянь на них. Русi обидва, очi свiтлi.
Пiсля їжi дiти помiтно пожвавилися. Хлопчик навiть усмiхнувся, коли я дала йому ще шматочок хлiба.
А дiвчинка вмостилася менi на колiна й заснула просто там, вчепившись у мою кофту.
Увечерi приїхав дiльничний Петрович. Оглянув дiтей, щось занотував у блокнот.
— По селах поспитаю, — пообiцяв. — Може, хто загубив. А поки… доведеться вам приютити. В район — там iнтернат переповнений.
— Ми не проти, — швидко сказала я, притискаючи до себе сплячу дiвчинку.
Степан кивнув. Ми лиш рiк як побралися, своїх дiтей ще не було. А тут раптом — одразу двоє.
Уночi вмостили малят у нашiй спальнi. Постелили їм на пiдлозi бiля печi. Хлопчик довго не спав, дивився на мене в пiвтемрявi. Я простягла йому руку, вiн обережно взявся за палець.
— Не бiйся, — прошепотiла я. — Тепер усе буде добре.
Зранку прокинулася вiд того, що хтось торкався мого обличчя. Вiдкрила очi — дiвчинка стояла бiля лiжка й гладила мене по щоцi.
— Мамо, — сказала вона невпевнено.
Серце стиснулося. Пiдняла її до себе, пригорнула.
— Так, малеча. Мама.
П’ятнадцять рокiв промайнули, наче один день. Оленка — так ми назвали дiвчинку — виросла красунею. Русе волосся до пояса, очi кольору лiтнього неба.
А Мишко — кремезний хлопець, увесь у Степана. Обоє допомагали по господарству, добре вчилися в школi.
— Мамо, я в мiсто вступати буду, — сказала Оленка за вечерею. — На лiкаря хочу.
— А я в аграрний, — додав Мишко. — Тату, ти ж казав, господарство розширювати треба.
Степан усмiхнувся, потрiпав сина по плечу. За цi роки у нас так i не з’явилося своїх дiтей, але ми нi на мить не пошкодували.
Цi двоє стали нашими по-справжньому.
Дiльничний Петрович так нiкого й не знайшов тодi. Зрештою оформили опiку, потiм всиновлення. Дiти росли, знаючи правду — ми не приховували, як вони в нас з’явилися. Але для них ми завжди були мамою i татом.
— Пам’ятаєш, як ти мене вчила пироги пекти? — засмiялася Оленка. — Я тодi все тiсто на пiдлогу впустила.
— А ти, Миш, корову доїти боявся, — дразнив Степан. — Казав, що вона тебе з’їсть.
Ми смiялися, згадуючи веселi моменти. Скільки їх було за ці роки! Перший день у школi, коли Оленка плакала й не хотiла мене вiдпускати.
Мишкова бiйка з хлопцями, якi дражнили його приймаком. Моя розмова з директоркою школи, пiсля якої цькування припинилося.
Увечерi, коли дiти пiшли спати, ми зi Степаном сидiли на ганку.
— Гарнi виросли, — сказав чоловiк, обiймаючи мене.
— Нашi дiти, — кивнула я.
Наступного дня все змiнилося. До хвiртки пiд’їхала машина, з неї вийшли чоловiк i жiнка. Обоє рокiв по сорок п’ять, вдягненi з голочки.
— Добрий день, — жiнка усмiхалася, але очi залишалися холодними. — Ми шукаємо своїх дiтей. П’ятнадцять рокiв тому вони зникли. Близнюки, хлопчик i дiвчинка.
Мене наче струмом вдарило. Степан вийшов слiдом, став поруч.
— А що вас до нас привело? — спокiйно спитав вiн.
— У районi сказали, що ви в тi роки двох прихистили, — чоловiк дiстав якiсь папери. — Ось, довiдки з пологового. Це нашi дiти.
Я глянула на дати. Все сходилося. Але серце вiдмовлялося вiрити.
— П’ятнадцять рокiв минуло, — сказала я глухо. — Де ви були?
— Шукали, — жiнка розвела руками. — Ми тодi… складний перiод був. Дiти були з нянькою, вона їх повезла кудись.
Ми думали — вкрала. А виявилося, вона загинула по дорозi. Дiти зникли. Тiльки зараз вийшли на слiд.
У цей момент з дому вийшли Оленка з Мишком. Побачивши чужих людей, насторожилися.
— Мамо, що сталося? — Оленка пiдiйшла до мене, взяла за руку.
Жiнка ахнула, притулила долоню до рота.
— Боже, Катрусю! Це ж ти! А це Артем!
Дiти переглянулися, нiчого не розумiючи. Мишко став за спиною Степана.
— Ми вашi батьки, — випалив чоловiк. — Справжнi. Приїхали забрати вас додому.
— Додому? — Оленка ще дужче стиснула мою руку. — Ми вдома.
— Не говори дурниць, — жiнка зробила крок до неї. — Ми твої батьки. У нас велике господарство пiд Москвою, будете допомагати. Робiтники зараз дорогi, а ви — сiм’я.
Ото воно що. Я вiдчула, як усерединi пiднiмається хвиля гнiву.
— П’ятнадцять рокiв ви їх не шукали, — сказала я жорстко. — А тепер, коли виросли, коли працювати можуть — знайшлися?
— Як це не шукали? — чоловiк почервонiв. — Ми заяву подавали!
— Покажiть, — Степан простягнув руку.
Чоловiк зам’явся, полiз у папку. Дiстав якусь бумажку, але Степан встиг помiтити дату — мiсяць тому.
— Це копiя, — пробурмотiв чоловiк. — Оригiнал у полiцiї.
— Брешете, — Мишко вийшов уперед. — Нас Петрович по всiй областi шукав. Нiяких заяв не було.
— Не твоє дiло, хлопче! — гаркнув чоловiк. — Збирайтеся, поїдете з нами!
— Нiкуди ми не пiдемо, — Оленка обiйняла мене. — Це нашi батьки. Справжнi.
Жiнка дiстала телефон.
— Зараз полiцiю викличу. В нас усi документи є. Кров — не вода.
— Викликайте, — кивнув Степан. — I Петровича заодно. Вiн усi п’ятнадцять рокiв документи зберiг.
За годину у нашому дворі вже було повно людей. Приїхав дільничний, прибув слідчий із району, навіть голова сільради навідався. Аленька з Мишком сиділи в хаті, я була поруч.
— Не дамо вас нікому, — шепотіла я, обіймаючи їх обох. — Не бійтесь, мої рідненькі.
— Ми не боїмося, мамо, — впевнено сказав Мишко, стиснувши кулаки. — Нехай тільки спробують.
У кімнату увійшов Степан, обличчя суворе.
— Документи в них фальшиві. Слідчий одразу все зрозумів. Та й за датами все розсипається — коли діти з’явилися в нас, ця парочка відпочивала в Сочі. Є квитки, знімки.
— І навіщо їм це? — запитала Аленька.
— Петрович з’ясував. У них дійсно є господарство, але майже збанкрутіле. Людей немає, всі порозбігалися — не платили. От і вирішили «працівників» знайти безкоштовно. Десь почули про вас, підробили папери.
Ми вийшли надвір. Чоловіка вже садили в поліцейське авто. Жінка кричала щось про адвокатів та суд.
— Це наші діти! — верещала вона. — Ви їх вкрали!
Аленька підійшла ближче, глянула їй просто в очі.
— Я своїх батьків знайшла п’ятнадцять років тому. Вони мене виростили, любили, ніколи не зраджували. А ви — чужі. Ви хотіли нас використати.
Жінка відступила від погляду дівчини.
Коли машини поїхали, ми лишились у чотирьох на подвір’ї. Сусіди, що збіглися на крик, розходились, перемовляючись про побачене.
— Мамо, тату, — Мишко обійняв нас зі Степаном. — Дякую, що не віддали нас.
— Глупенький, — я провела рукою по його волоссю. — Як же ми могли? Ви ж наші, рідненькі.
Аленька всміхнулась крізь сльози.
— Я часто думала: а що буде, якщо біологічні батьки знайдуться? Тепер знаю. Нічого б не змінилося. Бо мої справжні батьки — це ви.
Того вечора ми знову сиділи разом за столом. Як і п’ятнадцять років тому, тільки наші діти вже дорослі. А любов — та сама. Щира, тепла, справжня.
— Мам, а розкажи знову, як ви нас тоді знайшли, — попросила Аленька.
Я всміхнулась і почала вже знайому їм історію. Про двох крихітних малюків у саду, які стали найбільшим щастям нашого життя.
— Бабусю, дивися, що я намалював! — трирічний Ванюшка простягнув мені аркуш, повний різнокольорових каракуль.
— Ой, яка краса! — я підняла онука на руки. — Це наш дім?
— Так! А це ти, дідусь, мама з татом, тьотя Альона і дядя Сергій!
Із кухні вийшла Аленька — тепер уже дипломована лікарка районної лікарні. Животик округлився — чекала на другу дитину.
— Мамо, Мишко дзвонив. Вони з Катею будуть за годину. Пиріжки готові?
— Звісно, — я посміхнулась. — Яблучні, твої улюблені.
Роки промайнули непомітно. Аленька закінчила інститут, повернулась у рідне село. Каже, в місті душно, а тут — справжній дім.
Вийшла заміж за нашого тракториста Сергія — гарний хлопець. Мишко після технікуму господарку з батьком веде — втричі збільшили. Одружився на вчительці Каті. Ванюшка — їхній син.
— Діду! — малюк вискочив із моїх обіймів, побіг у двір.
Степан щойно повернувся з поля. Посивів трохи, але міцний, як і раніше. Підхопив онука, закрутив.
— Ну, розказуй, ким будеш, як виростеш?
— Трактористом! Як тато і ти!
Ми з Аленькою переглянулись і засміялися. Життя повторюється.
До двору заїхала машина. Катя вискочила першою, несучи каструлю.
— Борщ принесла! Ваш улюблений!
— Дякую, доню.
— А ми новину маємо! — Мишко обійняв мене. — Кать, кажи.
— Двійня буде! — вигукнула Катя, вся сяючи.
Аленька ахнула і кинулась обіймати. Степан засяяв.
— Оце вже буде повна хата! — розсміявся він.
Ввечері сиділи всі разом за великим столом, який Степан із Мишком зробили минулого року. Місця вистачало всім.
— Пам’ятаєте ту історію? — раптом сказав Мишко. — З тими «фальшивими батьками»?
— Ще б пак, — пирснула Аленька. — Петрович досі новеньким розказує.
— А я тоді думав: а що, як вони справді наші батьки? Що як доведеться їхати? — Мишко глянув на нас. — А потім зрозумів: навіть якби й були — я б залишився. Бо родина — це не кров. Родина — це все оце, — він провів рукою по столу.
— Не змушуй матір плакати, — буркнув Степан, але очі блищали.
— Дядю Мишко, а розкажи, як вас у саду знайшли! — благально попросив Ванюшка.
— Знову? — засміялася Катя. — Та ти ж чув уже сотню разів!
— Ну розкажи ще!
Мишко почав знайому історію. А я слухала і дивилась на своїх дітей, онуків, невісток. На Степана, який за ці роки став мені ще ріднішим.
Колись я думала, що не зможу мати дітей. Але життя подарувало мені двох — просто в саду, між грядками моркви. І тепер у нашій хаті знову чути дитячий сміх.
— Бабусю, а коли я виросту, я теж когось у саду знайду? — запитав Ванюшка.
Всі розсміялись.
— Може й знайдеш, — я погладила його по голівці. — Головне — серце відчиненим тримати. Бо коли любов іде — треба бути готовим її прийняти.
Сонце сідало за стару яблуню — ту саму, під якою двадцять років тому з’явились два маленьких дива. Яблуня виросла, як і наша сім’я.
І я знала: це тільки початок. Нас ще чекає багато років щастя, сміху й любові.
Бо справжня родина — це те, що зростає, міцніє й лишається там, де є любов.
