З роздратуванням постукував пальцями по керму, спостерігаючи, як нескінченний потік пішоходів переходить вулицю.
— Та коли це вже скінчиться? — буркнув він крізь зуби. — Усе місто заповнене якимись бідолахами без машин.
Нудьгуючи в заторі, Антон почав розглядати навколо. Ліворуч до світлофора під’їхав розкішний джип — блискучий, наче щойно з рекламного майданчика, з ідеально відполірованим хромом. За кермом сиділа жінка.
— Ну звісно, і водійка з’явилась, — зневажливо фукнув Антон. — Цікаво, як вона викрутилася на таку машину?
Жінка зняла сонцезахисні окуляри, поправила зачіску й глянула в дзеркало заднього виду. І в ту мить у Антона завмерло серце — він упізнав її. Це була Лера, його колишня дружина.
— Цього не може бути… — прошепотів він, від подиву роззявивши рота. — Але як? Чому?
У пам’яті миттєво спливли спогади. Він особисто стежив, щоб після розлучення в неї нічого не лишилося. Вона ж навіть прав на водіння не мала! А тепер вона — в новенькому позашляховику, а він сам сидить у своїй старій розвалюсі, яка ледве тримається купи.
«Може, приховувала прибутки?» — гарячково намагався знайти хоч якесь пояснення.
Їхня історія починалась майже романтично. Тоді Лера розмальовувала стіну його ферми графіті — яскрава, вимазана фарбами, з неслухняним волоссям. Антон удав зацікавленість, хоча в душі вважав це повною нісенітницею.
— Звичайне вандалізм, — думав він тоді. — Кому потрібні ці кольорові каракулі?
Але вголос говорив зовсім інше. Йому подобалась сама Лера зовні, а решта не надто хвилювала. Їхній короткий роман раптово переріс у серйозні стосунки. Вона була розумною, мала свою думку, але водночас здавалася лагідною й довірливою.
Понад рік Антон брехав і їй, і собі, роблячи вигляд, що цікавиться її мистецтвом. Згодом вирішив, що вона цілком годиться для сімейного життя. Пропозицію зробив за всіма правилами: дах офісу, квіти, гірлянди, одне коліно, діамант у каблучці.
Весілля зіграли в дорогому готелі, і вже за кілька годин Антон пошкодував про свої слова. Друзі Лери — голосні, неформальні, одягнені як завгодно — зовсім не вписувалися в атмосферу. Один їхній вигляд дратував Антона.
— Насамперед забороню їй з ними зустрічатися, — постановив він. — Тепер вона моя дружина. Не дозволю всяким людям ходити до нас у дім.
На диво, Лера прийняла його умови. Лише попросила, щоб їй дозволили бачитися з друзями поза домом.
— Антоне, я не можу просто так відмовитись від спілкування з людьми, які тобі не подобаються, — несміливо заперечила вона. — Це безглуздо. Мені ж теж не всі подобаються з твого оточення, але ти ж не вимагаєш припинити з ними контакт.
— Лер, не порівнюй, — холодно відповів він. — Мої друзі — це реальні люди, справжня еліта.
Лера знала, що таке справжня еліта, й розуміла, що до неї товаришам Антона далеко. Але промовчала — якщо йому приємно в це вірити, хай думає, як хоче.
Проте обмеження не закінчились на друзях. Йому почала набридати її зовнішність, запах фарб, вічна розтріпаність. Те, що колись здавалось чарівною свободою, тепер дратувало.
Погрозами й тиском Антон змусив Леру кинути живопис.
— Любиш мистецтво — ходи до музеїв, як усі нормальні люди, — бурчав він. — Навіщо лазити по задвірках? Мої колеги вже втомилися пояснювати твої дивакуватості своїм дружинам.
— Але це не просто хобі, це моя робота, — намагалась захиститися Лера. — Ти ж сам працюєш в офісі без диплома!
— Лера, ти не художниця. Ти просто якась малювальниця, — холодно обрубив він.
Ці слова її вразили. Кілька днів вона взагалі з ним не розмовляла. Потім Антон помітив, що зникли її альбоми, пензлі, баночки з фарбами. Вона більше не затримувалась допізна й користувалась парфумованим лосьйоном замість запаху олійних фарб.
— Спасибі, кохана, — сказав він, задоволений змінами, і влаштував вечерю в ресторані на честь примирення.
Вона була розкішна в бордовій сукні з новою зачіскою.
— Подивись, яка ми гарна пара! — обійняв він її, повертаючи до дзеркала. — Ось як має виглядати моя справжня дружина. Набагато краще! Можеш зайнятися чимось пристойнішим — вишивкою чи кулінарією.
Лера мовчала. Жінка в дзеркалі була їй чужа. Але вона зрозуміла одне — час знову шукати себе.
Вона пробувала різні заняття й зупинилась на фотографії. Художнє бачення допомагало їй ловити світло, настрій, правильний кут. Фото виходили живими й емоційними. Замовники почали з’являтися один за одним. У вільний час вона гуляла містом, знімаючи перехожих, собак, будинки, дерева — усе, що викликало емоцію.
Антон все більше дратувався через успіхи колишньої. На його думку, Лера лише марнувала час. Особливо бісило, що її хвалили його ж знайомі.
— За що хвалити? — кипів він. — За фотки? Зараз кожен дурень може сфоткати на телефон! Де тут талант?
Його почуття охололи, і він знайшов собі іншу — саме таку, про яку мріяв: доглянуту, стильну, без дивацтв і друзів-хіпі. Все «як треба».
Про розлучення Лера дізналась раптово — її просто викликали до суду. Антон із задоволенням спостерігав її розгубленість. Він прослідкував, щоб вона залишилась без нічого — адвокат попрацював на відмінно.
— У тебе три дні, щоб зібрати речі, — сказав він холодно.
Лера навіть не сперечалась. Просто кивнула і пішла.
Антону було не до неї — нова коханка вимагала постійної уваги, нових речей, запрошень у театри й на світські заходи.
Хоч іноді й згадував дні, коли Лера мовчки сиділа біля вікна, малювала, а він розслаблено відпочивав після роботи з пивом у руці.
А зараз він побачив її — і не впізнав. Як вона так змінилась?
Майже несвідомо Антон поїхав за її автомобілем. Думав, вона вирушить до старої однокімнатної квартири. Але ні — вона звернула в район, про який він тільки чув: елітні котеджі.
Коли ворота перед нею автоматично відчинилися, і вона заїхала у двір, Антон загальмував трохи осторонь. Лера вийшла з авто, передала ключі чоловікові у діловому костюмі, і той поїхав у напрямку гаража. Вона ж упевнено попрямувала до будинку.
Антон рішуче вибрався зі свого автомобіля і пішов за нею. Дивно, але ніхто навіть не зупинив його на вході.
У просторому холі Лера розмовляла з двома молодими людьми. Побачивши Антона, вони перекинулися поглядами й одразу ж зникли з кімнати.
— Дякую, хлопці. Пізніше повернуся, — кинула їм услід Лера, а тоді повільно підійшла до колишнього чоловіка. — Не думала тебе тут побачити. Що, цікавість розпирає? Швидко ти оговтався після всього. Ну давай, викладай — ти вважаєш, я приховувала гроші?
Вона посміхнулась з іронією, знизала плечима:
— Так от воно що — заздрість? Якщо хочеш знати правду, ходи, розкажу.
Вона провела його в затишну кімнату, де їм одразу принесли напої.
— Сідай. Думаєш, я тут просто працюю? Можна й так сказати. Але правда в тому, що я тут господиня. Коли мені запропонували викупити мої фото, я не вагалася. Ти ж навіть не здогадувався, що деякі роботи коштують шалені гроші? І не кожен заможний може собі це дозволити. А я стала однією з тих, кому пощастило.
Вона легко провела рукою навколо:
— Виявилося, що окрім художнього й фотографічного бачення, у мене є ще й хист до бізнесу. Вирішила ризикнути — і не прогадала. Тут усе моє: будинок, студія, команда. У мене працюють і навчаються найкращі. Ми організовуємо зйомки, рекламні проєкти, проводимо виставки та майстер-класи. І, між іншим, у моєму успіху є й твій слід — ти змусив мене зрозуміти, ким я не хочу бути.
Антон мовчав. Його розривала злість і заздрість.
— Ти хотів зламати мене, зробити під себе, витерти мою індивідуальність. А я обрала власний шлях. Хоча часу на тебе витратила чимало.
Лера підвелася:
— Ну гаразд, на честь старих часів не братиму з тебе за це оплату. Вихід знайдеш сам.
Вона розвернулась і залишила його самого. Антон почав ходити кімнатою — з кожної стіни на нього дивилися її світлини, підписані знайомим охайним почерком. Це дратувало ще більше.
«І як вона має нахабство так зі мною говорити?!» — кипів він подумки.
Його рука вже потягнулася до однієї з фотографій, коли в дверях з’явився кремезний чоловік у діловому костюмі:
— Здається, ви трохи заблукали. Дозвольте провести вас до виходу.
Удома на нього чекало нове розчарування.
— Антоне, я йду, — зустріла його коханка, стоячи біля порогу з валізою в руках.
— Чому?
— Поглянь на себе. Ти непоганий, милий… Але просто не мій рівень. Прощавай, котику, — кинула вона, поцілувала його в щоку й вийшла, залишивши у повітрі лише шлейф парфумів.
— Та й катись! Обійдусь без вас усіх! — вибухнув він, вдаривши кулаком у стіну.
Такого приниження він ще ніколи не відчував.
