Анна ніколи не була з тих, хто мріє про зірки з неба. Вона народилася і виросла в селі, у простій селянській родині, де шматочок масла на хліб уже вважався святом. Зранку — кури, вдень — город, увечері — допомога мамі. Дівчина росла скромною, невибагливою, але доброю і працьовитою.
Із юності за нею залицялись місцеві хлопці — один кращий за іншого. Але серце Анни мовчало. Поки одного літнього дня до їхнього села не приїхав Михайло — статний, впевнений у собі чоловік років на десять старший. Говорили, що в місті у нього кілька магазинів — фрукти, овочі. За сільськими мірками — багатій. Жінки крутилися навколо нього, як мухи біля меду. А він раптом звернув увагу на Аню.
— Ти не така, як усі, — сказав він одного вечора, коли вони йшли стежкою вздовж річки. — З тобою спокійно.
Вона знітилася. Спершу не повірила. За кілька місяців Михайло зробив їй пропозицію.
Весілля справили скромне, у сільському клубі. Але Анні не потрібна була розкіш — аби тільки він був поруч, аби любив. Вона щиро старалася бути гарною дружиною: готувала, прала, прибирала, прасувала йому сорочки. Зранку — на базар за свіжими овочами, увечері — гаряча вечеря. Здавалося, Михайло був задоволений. Але… холодний. Стриманий. В очі не дивився. За руку не брав. І навіть «люблю» не говорив.
Анна намагалася не звертати уваги. «Чоловіки не такі, як ми». Вона вірила: з часом він звикне, відкриється. А коли він одного вечора за вечерею сказав, мовляв, пора б подумати про дітей, — її серце затрепетало. Ось воно! Значить, він справді хоче сім’ю. Справжню.
Анна тоді вперше по-справжньому відчула себе щасливою.
Життя текло спокійно. Анна не скаржилася: дім був у порядку, чоловік при ділі, гроші водилися. Вона мріяла, як вранці смажитиме оладки для сина, а ввечері читатиме казки донечці. Михайло все частіше згадував про «дітей», уже у множині — і Анна тихенько сподівалася, що зовсім скоро все здійсниться.
І здійснилося.
Коли на тесті з’явилися дві смужки, Анна розплакалася — вголос, від щастя. Вона чекала. Вони будуть родиною. Справжньою. Повноцінною.
Михайло ж на новину відреагував стримано, майже сухо:
— Зрозуміло. Ну, значить, треба готуватися.
Анна посміхалася крізь легке розчарування. «Чоловіки просто не вміють показувати почуття», — заспокоювала себе. Головне — не сказав «проти». Головне — не пішов.
Вона стала на облік, почала пити вітаміни, гуляти щодня. Все було добре. Аж до одного дня, коли УЗД перевернуло її світ.
— У вас трійня, — сказала лікарка буденним тоном. — Два хлопчики і дівчинка.
В Анни на мить потемніло в очах. Трійня. Не один, не двоє — троє. Троє дітей усередині неї. Три серця.
Вона вийшла з кабінету, мов у тумані. Сіла на лавку біля лікарні, поклала руку на живіт і прошепотіла:
— Ви що… серйозно?..
З одного боку — щастя. Незвичне, лячне, майже казкове. А з іншого — страх. Не за себе. За Михайла.
Анна вже уявляла, як він хмуриться, морщить лоба, каже:
— Троє? Ти в своєму глузді? Куди нам троє?
Вона знала його. Знала цю обережну, розрахункову жилку. Того самого Михайла, який ніколи не витрачав більше, ніж потрібно, який купував їй сукню тільки по знижці й усе прораховував наперед.
І тоді вона вирішила — не говорити. Поки не пізно. Поки ще є можливість змінити думку.
Нехай звикне до думки, що стане батьком. А потім уже буде пізно щось змінювати.
Анна гладила живіт, де жила потрійна надія, і повторювала:
— Ви — мої. Що б не було. Я вас нікому не віддам.
Час минав. Живіт ріс швидко — надто швидко. Анна все частіше ловила на собі погляди перехожих, і все важче було приховувати хвилювання. Усередині неї росли троє. Троє. Маленькі, живі, справжні. А Михайло, здавалося, нічого й не помічав.
Він, як і раніше, повертався пізно, уникав розмов, казав:
— Утомився. Завтра поговоримо.
Але завтра не наставав.
Анна намагалася підійти до нього обережно. Увечері, коли він сів вечеряти, вона налила йому супу, сіла поруч і сказала:
— Міша… Я була на УЗД.
Він не відвів погляду від телефона.
— Ну? Все гаразд?
Вона затнулась.
— У нас буде не одна дитина.
— Двійня? — кинув він із втомленим виглядом.
— Трійня, — видихнула вона.
Він підняв очі. Дивився прямо, наче не розумів, про що мова.
— Ти серйозно?
— Так. Два хлопчики і дівчинка.
Він мовчав. Потім встав, не доївши, взяв ключі:
— У мене зустріч. Пізніше поговоримо.
Наступного ранку Анні стало зле. В голові — туман. Вона пішла мити посуд — схопилася за живіт. Сутички. Паніка.
Михайло був недоступний. Телефон вимкнений. Вона сама викликала швидку, сама зібрала сумку й поїхала до пологового.
Пологи були важкими, але трійнята народилися здоровими. Три крихітних клубочки.
Через два дні — дзвінок. Михайло.
— Де ти, чорт забирай?! — закричав він. — Пішла, нічого не сказала! Я працюю, а ти зникаєш, як…
— Я в пологовому, Міша, — спокійно сказала вона. — Народила.
— Ти… що?
Коли він приїхав, у руках тримав поліетиленовий пакет із пелюшками. Побачив дітей — і зблід.
— Це… всі наші?
Анна кивнула.
Він сів. Довго мовчав. Потім підняв голову й видав:
— Може, ну… одного — в будинок малюка? Хоча б одного. Це ж… економія.
Спершу Анна не зрозуміла, що він говорить серйозно. А потім просто підвелася, підійшла і тихо сказала:
— Забирай свої пелюшки — і йди.
Михайло вибухнув. Почав кричати, звинувачувати її в наївності, кричав, що вона його «підставила», говорив про гроші, бурмотів, що «не факт, що це взагалі його діти». Вилетів за двері й більше не повернувся.
Анна мовчки дивилась у вікно. На підвіконні лежала його сумка. А поруч, у прозорих ліжечках, спали її діти. Усі троє. Її щастя. Її доля.
Вона не плакала. Ні в той день, ні вранці, коли її виписували з пологового. Не було коли. На руках — троє немовлят, за спиною — тиша. Михайло зник. Телефон мовчав. Ні вибачень, ні копійки допомоги. Лише луна його фрази: «Може, одного — в будинок дитини…»
Анна набрала маму. Голос тремтів, але трималася:
— Мамо, я додому… Можна?
Батько приїхав на старенькій «Ниві». Вийшов, подивився на онуків і, мовчки постоявши, сказав:
— Нічого, прорвемося.
Дома було все, як і раніше: стара хата, піч, запах молока і сирої землі.
Тато ночами вставав, щоб заколисати онуків. Мама прала пелюшки, допомагала у всьому. А Анна, щойно трохи оговталася після пологів, влаштувалася на нічну роботу — фасувала овочі на фермі. Вдень дрімала уривками, але для своїх дітей завжди усміхалася.
Михайло не дзвонив. Ні через тиждень, ні через місяць. Не спитав, як діти, не поцікавився навіть іменами. Не перевів ані копійки.
Анна таки наважилась — сама набрала його. Його голос був різкий, втомлений.
— Ти з глузду з’їхала? У мене своїх проблем повно. Ніяких тобі аліментів, жодної копійки. Я спеціально влаштуюся офіційно на пів ставки.
Анна лише зітхнула. Мовчки.
Того вечора вона сиділа на ґанку. Мама принесла кухоль теплого молока і сіла поруч.
— Знаєш, — почала вона, — моя бабуся у війну мазала обличчя трав’яною маззю. Від опіків рятувала і зморшки згладжувала. Потім навіть продавала її на базарі — щоб дітям на хліб було.
Анна всміхнулась:
— Думаєш, я тут салон краси відкрию?
— А ти спробуй. Усе велике починається з малого.
Анна й справді вирішила спробувати. Тої ж ночі, поки малеча спала, вона пішла на кухню, дістала старий зошит і записала, що пам’ятала: ромашка, м’ята, звіробій, трішки меду, ложка олії і — той самий «секретний інгредієнт», який мама прошепотіла їй, ніби це магія.
Виварила. Остудила. Намазала обличчя — собі й мамі. Зранку шкіра стала гладенькою, мов у дитини. Анна посміялась, але вперше за довгий час у серці щось затепліло. Надія.
За тиждень дала спробувати подрузі із сусіднього двору. Потім ще одній. Попит з’явився — Анна почала розливати маску в баночки й продавати на місцевому базарі. А далі — створила сторінку в соцмережах і почала рекламувати. Потихеньку пішли замовлення. Все більше.
З часом довелося орендувати невеличке приміщення в райцентрі. Зробила ремонт, поставила стіл, закупила банки, пакувала. Допомагали батьки. Гроші пішли. Анна зареєструвала ФОП, оформила сертифікати, найняла жінок із села. Тепер у неї був не просто крем — а власний бренд.
Минуло три роки. З Михайлом вона офіційно розлучилася і навіть не стала подавати на аліменти.
У неї тепер була квартира в місті — велика, світла, з трьома дитячими. Діти навчалися в хорошій школі, займалися плаванням, малюванням і з таким теплом говорили «мамо», що серце завмирало. Батькам вона купила новий будинок.
Якось на діловій зустрічі вона побачила Михайла.
Посивілий, лисіючий, у дешевому піджаку, він стояв у кутку і гортав якісь папери. Побачив її — і завмер. Анна підійшла спокійно, у стильному костюмі, з прямою спиною і впевненим поглядом.
— Привіт, Мішо, — сказала вона. — Не думала, що зустрінемось.
Він пробурмотів щось про те, що радий її бачити. Ніяковів, метушився.
— Ти ж казала, що без мене не виживеш, — згадав він, намагаючись усміхнутися. — А ти диви…
Анна ледь посміхнулась.
— У колгоспі, як ти пам’ятаєш, не згнила. І вижила. І трьох підняла.
Михайло довго дивився їй услід. А через пів року в житті Анни з’явився Андрій. Чоловік, який не боявся пелюшок, читав дітям книжки, приходив по неї з термосом чаю, коли вона затримувалась на роботі. Він не обіцяв зірок, не будував ілюзій — просто був поруч. Щодня.
І от якось Анна прокинулася, подивилася на трьох сплячих дітей, на чоловіка поруч — і зрозуміла: вона вдома. У своїй справжній, неідеальній, але щасливій реальності.
