Працювала Юля в санаторії, куди добиралася електричкою. Дорога виснажувала, але платили добре, графік був зручний — можна було поєднувати з дитсадком. У теплу пору ще нічого, але взимку бігти до станції було страшнувато: темно, людей мало, ще й ті гаражі… Але затягнули її не біля гаражів, а прямісінько біля станції. Зупинився великий чорний джип, опустилося вікно, і чоловік з густою бородою спитав:
— Прокатимось, красуне?
Юля ніколи не вважала себе красунею. В іншій ситуації таке звернення, може, й потішило б. Але ноги в старих чоботах давно змерзли, з носа текло, а до електрички залишалось сім хвилин. Найбільше зараз вона хотіла опинитись у теплому натопленому домі. Хоча хто ж там без неї натопить? Погріється трохи в електричці, потім до садочка, тоді в магазин — і додому, розпалювати піч, вечерю готувати. Турбот повно — їй не до балачок. Так і сказала:
— Очі роззуй, яка ж я тобі красуня!
І пішла стежкою вздовж дороги. Машина обігнала її, знову зупинилася. Вийшов інший чоловік — без бороди, високий і кремезний. Спритно підхопив Юлю і посадив на заднє сидіння.
Той, бородатий, з задоволеною усмішкою повідомив:
— Ти мені сподобалась. Тому поїдеш вечеряти зі мною.
І тут Юля зрозуміла, що він сильно п’яний і явно не звик до відмов. І розплакалася.
— Відпустіть мене, донька чекає! Навіщо я вам? Мені тридцять два, я негарна, говорити не вмію. Не дивіться на шубу — її сусідка віддала. А під шубою — стара кофта і штани. Яка вечеря?
Той, що посадив її в авто, нахилився і щось прошепотів бородатому. Той похитав головою й відповів:
— Ладно, не реви. Я за тобою з санаторію стежу, думаєш, не бачив ту кофту? Ти на мою маму схожа. А вона так мріяла, щоб її в ресторан запросили. Ходімо, не ломайся. Хочеш — сукню тобі куплю?
— Я додому хочу, — схлипнула Юля. — Мені доньку треба забрати.
— Скільки їй?
— Чотири.
— А батько де?
— Пішов.
— До іншої?
— Ні. Його мама налаштувала, що дитина в нас — ненатуральна.
— Це як — ненатуральна?
— Ми робили ЕКЗ. Спершу він погодився, а потім вона наговорила, що в таких дітей душі нема. Ну і понеслося. Він добрий, але дуже піддається впливу, — Юля, як завжди, почала захищати колишнього.
— Ненатуральна, значить… — протягнув бородатий. — Ладно, поїхали подивимось. Кажи, де ваші ясла чи як воно називається. Вовка, вези.
Юля втислася в сидіння й гарячково думала, що робити. Було зрозуміло: просто так бородатий не відстане. Надія — тільки на того кремезного, він хоча б дивився співчутливо.
Коли вся компанія завалилася в групу, вихователька й батьки, які вдягали дітей, одразу замовкли й втупились у Юлю. Ще б пак — у такій компанії її тут ще не бачили. Та Ірочка зовсім не злякалася — вона взагалі була хороброю: одразу спитала, чи не Дід Мороз це з бородою і чи не бачили вони її тата. Про тата вона всіх питала — Юля вже звикла.
У машині Ірочка зацікавилася кермом і повідомила, що й сама вміє водити.
Бородатий розсміявся:
— Весела дівчинка. А ти кажеш — ненатуральна. Хочеш морозива?
— Хочу! — зраділа Ірочка.
Вони поїхали в кафе. Потім у супермаркет, де бородатий набрав повну корзину всякої марної смакоти: солона риба, заморські фрукти, сири з пліснявою. Юля б краще курки й макаронів узяла, але дарованому коневі в зуби не дивляться.
Їх довезли до дому, і бородатий, уже трохи протверезілий, напросився на чай. Поки Юля розпалювала піч, він витріщався, а потім сказав:
— А я думав, у мене важке дитинство було… У вас що, справді туалет на вулиці?
— Справді, — всміхнулася Юля.
Бородатого вона вже не боялася. Зрозуміла, що він безпечний, просто трохи дивак. А його помічник узагалі видався їй хорошим хлопцем: він встиг підкласти в корзину молоко, хліб, нормальний сир і дитячі сирочки. Напевно, у нього самого є діти.
Коли непрохані гості нарешті пішли, Юлю затрясло. Вона розплакалася, злякавши доньку, але зупинитися не могла — сльози текли самі. Вперше, мабуть, з того дня, коли чоловік зібрав речі й повернувся до мами, залишивши її вагітною саму в щойно купленому домі. І на тому, звісно, дякувати, що дім ділити не став — сказав, що хай лишається їм, хоч дитина й «не така».
Наступного дня біля виходу з санаторію стояв той самий джип. Бородатого не було — лише водій, Вовка.
— Сідай, — сказав він. — Підвезу до міста.
— Навіщо? — здивувалась Юля. — Я на твою маму теж схожа?
— Та ну тебе, — образився Вовка. — Мені все одно в той бік, подумав — чому б не підвезти.
— Гаразд, — зітхнула Юля. — А твій хазяїн де?
— Відсипається. Не злись на нього, він нормальний. Учора день народження мами було. Ну, якби вона жива була. Сам розумієш. А так він не п’є.
Юля кивнула. Та й яка їй різниця. Сіла.
Спершу їхали мовчки. Вовка був не з тих, хто вміє говорити багато. Але згодом усе ж запитав:
— А правда, що дитина з пробірки?
— Справді?
— Ага. Дивина, на що тільки не здатні люди, правда ж?
— А в тебе є діти?
— Та ні. Не хочу я дітей, у мене троє молодших братів — мозок з’їли вщент. Самому краще.
— Можливо, — погодилась Юля.
Ірочка зраділа, побачивши машину, й одразу спитала, чи знову поїдуть у кафе-морозиво.
— Ні, — злякано відповіла Юля — на кафе в неї зовсім не було грошей.
— Та чого, поїхали, — запропонував Вовка.
— Це мені не по кишені, — прямо сказала Юля.
— Я пригощаю, — махнув рукою він.
На зворотному шляху Ірочка заснула. Юля ще не встигла подумати, як її витягати з машини, як Вовка сам підняв дівчинку на руки й поніс додому.
— Легка яка, — здивувався. — І дуже навіть справжня.
Кілька днів Юля його не бачила. А потім знову натрапила на ту ж машину — цього разу вже з бородатим.
— Віталій, — представився він. — Вибач за той вечір, був я не в собі. Хочу по-справжньому запросити тебе на вечерю. Не сьогодні, звісно, а коли тобі зручно.
Спочатку Юля хотіла відмовитись, а потім подумала — а чому б і ні? У неї навіть плаття одне гарне завалялось. Тільки от із ким залишити доньку?
Коли вона озвучила проблему, Вовка запропонував:
— Можу посидіти.
Залишати дитину з незнайомим чоловіком — рішення сумнівне. Але Вовка викликав довіру. Тому Юля запропонувала відвести Ірочку в дитячу ігрову кімнату — і йому легше, і їй спокійніше.
Вечеря вийшла кумедною. Віталій виявився говірким, трохи самозакоханим, але з певним шармом. А Юля так давно не почувалася жінкою! Тож коли він запропонував наступного тижня сходити на виставку, вона погодилась.
Ірочка була в захваті — і від ігрової кімнати, і від Вовки. Коли він приніс пакунок із продуктами, Юля вже хотіла сказати «досить», але Вовка відмахнувся:
— Це від Віталія Львовича.
Пакунки стали з’являтися раз на кілька днів, і Юля вже не знала, як на це реагувати: подякувати? Відмовитись? Вона ж працює, заробляє — на хліб із маслом вистачає. Але слова не знаходила. Тим більше, Віталій почав її ніби як упадати: водив у ресторани, на заходи. Не часто, бо роботи в нього було багато, та все ж. А Вовка вже без зайвих питань став нянькою. Усі були задоволені.
Та якось Вовка сказав:
— Віталій Львович, схоже, закохався в тебе. Навіть про шлюб думає. Тільки от дитина його бентежить. Все ж не рідна…
Юлю це зачепило. Закохався? А за руку навіть не взяв. І донька йому чужа…
— Дуже мені треба заміж, — відрізала вона.
— А ти б не погодилась? — пожвавився Вовка. — Він же багатий, будеш як за кам’яною стіною.
— Мені не потрібен багатий…
— А який потрібен?
Юля знизала плечима. Згадала колишнього — ні, такого тюху точно не хоче.
— Не знаю, — чесно сказала.
І тут Вовка раптово притягнув її до себе й поцілував. Юля злякалась, відсахнулась. А Вовка сам розгубився й почервонів.
— Вибач… я не знаю… Вибач…
І втік. А Юля так і не зрозуміла — сподобалось їй це чи ні. Неочікувано просто. А як тепер із ним поводитися?
Наступного дня Ірочка захворіла. Температура — жах! Довелося брати лікарняний, а в санаторії цього не любили. Віталій засмутився — якраз мали йти в театр.
— Може, Вовка з нею посидить?
— Раптом заразиться, — нерішуче мовила Юля.
— Та ну, що з ним буде? Пішли, ти ж сама так хотіла на цю виставу!
Чому вона зрештою погодилась — складно сказати. Чи то справді хотіла побачити виставу, чи не хотіла, щоб квитки пропали. Та й Ірочці вже було трохи краще… Загалом, погодилась. Вовка приїхав, але навіть не дивився на неї — відчувалась напруженість. Юля ще й нову сукню купила — відверту, аж соромно стало. У театрі їй не сиділось — думала про доньку. А коли Віталій почав говорити про поїздку на гірськолижний курорт, вона його зупинила:
— Послухай, добре, ти мені купуєш продукти, водиш у театр, але це вже занадто. На курорт за твій рахунок я не поїду.
— Які ще продукти? — здивувався він.
— Ну, ті, що Вовка привозить.
— Я взагалі не в курсі. Мабуть, це він сам — у нього добре серце. А щодо курорту — не сперечайся: мамка моя обожнювала лижі. Ох, якби її тоді хтось запросив…
І тут Юлю наче щось осінило. Вона взяла Віталія за руки й сказала:
— Слухай, твоя мама точно пишалась би тобою, я впевнена. І вона бачить, як ти стараєшся. Але не треба так. Знайди ту, кого справді полюбиш. І щоб із твого кола. Ну що ми будемо разом робити? Як мене не вдягни — я завжди буду собою. Як твоя мама. І… мені здається, я іншого кохаю…
Віталій, звісно, образився. Навіть сльозу пустив. Поскаржився, що не розуміє жінок. Але додому довіз. А назад сказав, що сам поїде — мовляв, хай Вовка як хоче, так і добирається.
Значить, зрозумів…
Ірочка спала, обійнявши ведмедика, якого їй подарував Вовка. Сам Вовка задрімав у кріслі. Юля на пальчиках підійшла до нього, нахилилась і ніжно поцілувала в губи. Він прокинувся, спершу нічого не втямив. А Юля сказала:
— Учора ти дуже швидко втік. А я просто не очікувала. Злякалась, розумієш?
І поцілувала його ще раз. І цього разу вже ніхто нічого не боявся…
