— Надумали за рахунок мого діmородного органа в рай заскочити? Я вам що — дійна корова?! — хмикнув він і рішуче натиснув кнопку дзвінка біля вхідних дверей.
— Любий, щось сталося? Ти якийсь напружений сьогодні, — зустріла його Вікторія, одразу помітивши зміну в настрої чоловіка.
— Віко, нам треба поговорити, — не знімаючи верхнього одягу, Тимур зайшов до вітальні, де розкіш інтер’єру різко контрастувала з його похмурим обличчям.
— Що трапилось? — Вікторія завмерла в дверях, відчувши, як холодок тривоги прокотився спиною.
— Проблеми в бізнесі… — важко опустившись у крісло, він закрив обличчя руками. — Один із проєктів зірвався. Ми зазнаємо величезних збитків.
— Як це — зірвався? Які збитки? — Віка сіла поруч, узявши його за руку.
— Сьогодні я звільнив половину працівників. У мене немає чим платити їм зарплати. Той проєкт, куди ми вкладали інвесторські гроші… Міська рада заморозила будівництво. Нібито знайшли якісь порушення… — Тимур зітхнув і втупився в мармурову підлогу, ніби намагався відшукати там відповіді.
— І що це означає для нас? — обережно спитала Вікторія, серце її билося дедалі швидше.
— Є дві новини: гарна і погана. З якої почати? — Тимур уникав її погляду, намагаючись виглядати спокійним, хоча всередині все вирувало.
— З поганої, — відповіла вона після короткої паузи.
— У нас майже не залишилось грошей. Усі мої рахунки заблоковано. Сьогодні зранку мене допитували… — його голос звучав глухо, наче він сам досі не міг повірити у все, що відбувається.
— А яка ж тоді хороша новина? — здивовано підняла брови Віка.
— Ну… Мене не посадять у тюрму, — спробував пожартувати Тимур, переводячи погляд на дружину.
— Оце так радість! — зневажливо кинула вона, встала, підійшла до бару й налила собі щедру порцію односолодового віскі.
— А як жити? Коли рахунки заблоковані? Ти про це думав, коли затіяв ту авантюру з будівництвом? — одним ковтком вона випила весь келих.
— Хто міг передбачити такий розвиток подій? — похитав головою Тимур, ніби виправдовуючись сам перед собою.
— Тимуре! — Віка не стрималась і вигукнула. — Індик теж жив спокійно, доки не опинився в киплячому баняку!
— То який тепер у нас сімейний бюджет? — в її голосі звучали істеричні нотки.
— Десь від тридцяти до п’ятдесяти тисяч гривень на місяць… Але ще треба точно порахувати… — Тимур почесав підборіддя і задумливо подивився у вікно, де на подвір’ї височіли три сосни.
— Що?! Тридцять-п’ятдесят тисяч?! — підвищила голос Віка. — Та тільки на мої витрати йде більше! Манікюр, салони, водій, фітнес, косметолог… І це я ще не рахую суконь!
Жінка знову налила собі віскі і залпом випила.
— Обережніше з алкоголем, — застеріг Тимур. — Завтра буде сильний головний біль. І взагалі, такі дорогі напої ми невдовзі не зможемо собі дозволити.
— І скільки це триватиме? Ми довго ще будемо жебракувати? — Віка була розлючена не на жарт.
— Не знаю, кохана. Я й сам нічого не розумію… Поживемо — побачимо… — Тимур похитав головою, зробивши ковток із власного бокала.
— Поживемо? Це ти називаєш «поживемо»?! Через тебе, йолопа, ми тепер виживати маємо! — знову осушивши склянку, вона грюкнула нею об журнальний столик.
— Добре хоч, що у нас немає дітей. Як би я їм пояснила це злиденне життя? — зітхнула вона й пішла до спальні.
— Приблизно таку реакцію я й очікував… — пробурмотів Тимур із кривою усмішкою. — Подивимось, що завтра скаже її мама…
Наступного ранку його розбудив настирливий дзвінок від тещі. Марина Георгіївна, як завжди, прокинулась рано. Прочитавши емоційне повідомлення від доньки, у якому та барвисто описувала їх «нове життя», теща одразу взялася телефонувати зятю.
— Це ще що означає — «ти тепер бідний»?! — закричала вона, щойно Тимур підняв слухавку. — А хто тепер буде платити за мою іпотеку?
— Візьміть кредит у банку, поки я не владнаю свої проблеми. Або продайте стару квартиру… Вона ж усе одно стоїть без діла… — ліниво відповів Тимур, потягуючись у ліжку.
— Як ти смієш ставити мене в таку ситуацію?! Ти в своєму глузді? — обурилась Марина Георгіївна. — Як мені тепер жити?! Ти, будівельний геній, чим думав, коли в це встряг?! Ми ж жили як у раю!
— Це був мій добрий жест, Марина Георгіївна. У мене були вільні гроші, і я допоміг вашій родині переїхати до Києва. Я ж взагалі не зобов’язаний був це робити, — парирував Тимур, вмикаючи гучний зв’язок і прямуючи до ванної.
— Не зобов’язаний?! Та ти ті будинки штампуєш як пиріжки на конвеєрі! Допомогти з житлом — це твій прямий обов’язок! — волання тещі було чути навіть зі спальні.
— Відповідай швидко — коли будуть гроші?! — прошипіла вона у слухавку…
— Поки що нічого невідомо, Марино Георгіївно. Мені час. Зателефоную пізніше, — Тимур перервав дзвінок і спокійно повернувся до ранкових процедур.
Дружини вдома не було. Поснідавши, чоловік поїхав до офісу керувати компанією, яка, як йому здавалося, процвітає. Але після обіду на нього чекала несподіванка, про яку він навіть не здогадувався.
Ужас охопив Тимура, коли він побачив, що з дому зникла частина його дорогих речей та аксесуарів. Саме його речей.
— Віко, де мій годинник? А клюшки для гольфу? Де портфель з крокодилячої шкіри? — Чим більше він оглядав будинок, тим більше втрат помічав.
— Я їх продала, Тимуре. Мені ж треба якось виживати, — холодно відповіла Віка, сидячи в вітальні і перераховуючи купюри по п’ять тисяч гривень.
— Ти серйозно? Мої гольфові клюшки? Мій улюблений годинник? — Тимур кипів від злості.
— Не час для гольфу, Тимуре. Краще подумай, як врятувати бізнес. Годину можна й по телефону подивитися. Зайві понти зараз ні до чого, — відповіла дружина з іронією.
— Віко! Поясни, чому ти продала тільки мої речі? А свої — ні? У тебе ж повно брендових сумок! Продай хоч кілька — вистачить на квартиру в Києві! — він стискав кулаки, ледве стримуючи емоції.
Йому дуже хотілося накинутись на дружину, але Тимур був категорично проти будь-якого насильства. Підняти руку на жінку? Ніколи.
— А мої речі тут до чого? Це ж твої проблеми, не мої! — Віка безтурботно знову змочила палець і перегортала пачки.
— Триста вісімдесят тисяч гривень. Мені вистачить на перший місяць, — з самовдоволеною усмішкою сказала вона, обережно складаючи гроші в сумку.
— Як це тобі вистачить?! А мені? — вигукнув Тимур. — Як ти продала все лише за триста вісімдесят, якщо сам мій годинник вартував сімсот?
— Ще раз: це твої справи, Тимуре. Вирішуй їх сам. Я — тендітна, беззахисна жінка, яка вже другий день через тебе в стресі. І допоможи, до речі, моїй мамі. Вона цілий день плаче в трубку… — вона кинула на нього холодний погляд, сіла в машину і поїхала.
Тимур набрав найкращого друга і зустрівся з ним у барі.
— Вань, вона зовсім з глузду з’їхала. Ставиться до мене, як до порожнього місця… Продала мої речі без дозволу… Я ж відчував, що вона тільки через гроші зі мною… — Тимур ковтнув пива і подивився на друга з сумом.
— Але ж вона тебе кохала ще тоді, коли в тебе нічого не було. П’ять років була поруч, підтримувала… — обережно зауважив Іван.
— Я не виправдовую її вчинку, але, можливо, варто спробувати зрозуміти її реакцію… — обережно додав Іван після недовгої паузи.
— Та нема чого тут розуміти… — Тимур відламав шматочок в’яленої риби і помахав ним у повітрі, наче підкреслюючи свою думку. — Віка — просто невдячна. Я очікував зовсім іншої поведінки.
— А саме якої? — Іван замовив ще два пива і завмер, уважно дивлячись на друга.
— Я думав, вона мене підтримає, скаже щось на кшталт: «Я з тобою, коханий! Ми все подолаємо!»… А замість цього — шквал докорів. — Тимур сперся головою на руку і байдужим поглядом проводжав офіціантів, що метушилися повз їхній столик.
— Дай їй трохи часу… Можливо, вона справді в стані стресу, бо почувається розгубленою. Може, за кілька днів оговтається і почне тебе підтримувати, — припустив Іван, намагаючись хоч трохи заспокоїти друга.
— Знаєш, Ваню, я цю перевірку вигадав тільки тому, що останні пів року вона якась холодна стала. Вічно щось не так, незадоволена всім. Подарунки сприймає як належне… Постійні претензії… — Тимур крутив келих у руці, спостерігаючи, як блищить бурштиновий напій.
— Я думав, ця перевірка все розставить по місцях. Якщо вона мене не підтримає — значить, це кінець. Ми з юристами місяць розробляли схему, щоб у разі розлучення вона нічого не отримала… — Тимур дістав телефон, глянув на годинник і рішуче встав.
— Добре, брате, мені час. Треба ще дещо доробити. — Він розрахувався, обійняв друга і пішов.
Щойно Тимур зник за дверима, Іван миттєво витяг телефон і набрав Віку.
— Віко, слухай уважно! Тимур тебе дурить. У нього немає жодних проблем. Це все — перевірка. Він хоче зрозуміти, чи варто з тобою розлучатися, — швидко видав Іван, переходячи на крик.
— Якщо зараз підеш або він подасть на розлучення, ти залишишся ні з чим. Ми залишимось ні з чим. Тобі треба стати найніжнішою кицею у світі, щоб він розтанув і пробачив тебе.
— Як тільки я дізнаюся, де він ховає гроші — одразу подаєш на розлучення. Ми заберемо половину його статків і житимемо, як мріяли. Я тебе кохаю! — Іван поклав слухавку, взяв ще шмат риби і задумливо закусив. Потім грюкнув долонею по столу і вилаяв Тимура всім, чим знав.
Тим часом скромний чоловік за сусіднім столиком підвівся, вийшов із бару і направився до машини Тимура.
— Тимуре Володимировичу, усе підтвердилось. Вони у змові. Маємо запис розмови, — сказав він, вмикаючи аудіофайл. У барі було гамірно, але Іван говорив настільки емоційно, що кожне слово чулося чітко.
— Не можу збагнути, Леоніде Степановичу… — Тимур сидів на задньому сидінні свого авто, стискаючи пластикову пляшку з водою. — Навіщо ми взагалі проговорилися про гроші? Тепер вони шукатимуть. Розлучення стане складнішим…
— Та я все передбачив. Нічого не знайдуть, скільки б не шукали. А якщо щось і натраплять — то там така плутанина з офшорами, що формально ці активи вам не належать. Недарма ж ви заплатили схемнику десять мільйонів за план виведення коштів… — Леонід посміхнувся.
— Дім оформлений на компанію, як і всі авто. За документами компанія вам не належить. На вашому рахунку — тридцять тисяч гривень. Ви їх швидко витратите. Ми своє діло знаємо, Тимуре Володимировичу. Усе під контролем. Не хвилюйтесь. — Чоловік потиснув йому руку і вийшов із машини.
— Пакувати їх для фінального акту? — Леонід усміхнено зазирнув у вікно.
— Так, давай. Сьогодні ставимо крапку, — Тимур відкинувся на сидіння і заплющив очі.
Коли Тимур повернувся додому після роботи, у вітальні на нього вже чекали Вікторія та Іван. На їхніх обличчях читався страх і розгубленість. Поруч стояли шестеро кремезних чоловіків у костюмах — охорона Тимура, яка уважно стежила за кожним рухом «гостей».
— Одного я не можу зрозуміти… — Тимур з презирством поглянув на майже колишню дружину. — У тебе було все: гроші, дім, подорожі, подарунки, допомога твоїй матері… Для чого було так безглуздо все зруйнувати? Невже я був поганим чоловіком?
Він давно підозрював, що останнім часом у Віки з’явився інший, але навіть уявити не міг, що цим «іншим» виявиться його найкращий друг.
— А ти, Ваню… Ми з дитинства разом. Скільки разів я виручав тебе грошима, зв’язками, підтримкою… Від тебе я такого не чекав. Це заздрість? Ти не зміг змиритися з тим, що я став багатшим за тебе у сто разів? — Тимур з сумною усмішкою похитав головою, дивлячись на Івана.
Віка хотіла щось сказати, але Тимур зупинив її жестом.
— Це не діалог. Це — моє останнє слово. І знаєте що? Я анітрохи не шкодую через усе, що сталося. Бо ти, Іване… Ти не забрав у мене кохану жінку. — Він зробив паузу, вперше за вечір глянувши прямо на колишнього друга.
— Кохану жінку неможливо забрати. Вона б ніколи не допустила нікого ближче до себе. Ти, Ваню, просто забрав у мене проблему. Дуже дорогу проблему. І тепер тобі з нею жити. — Тимур засміявся, і в тому сміху було все — біль, розчарування і остаточна крапка.
У цей момент покоївка викотила з кімнати п’ять великих валіз. Вона ніяково поглянула на Віку і швидко зникла за дверима.
— Одразу попереджаю: жодних мільйонів ви не отримаєте. Те, що ти там напродавала, Віко, можеш залишити собі. Це все, що тобі належить за всі роки нашого спільного життя. Живи як хочеш. Мої люди відвезуть вас до міста, — Тимур вийшов із кімнати і більше ніколи не бачив ані Вікторії, ані Івана.
Після розлучення, не отримавши ані копійки, Віка одразу покинула Івана. Вона продала частину квартири, яку їй колись оформив Тимур на матір, і поїхала назад до рідного Саранська. Що з нею сталося далі — ніхто не знає.
Іван, залишившись ні з чим, почав пити. Замість того щоб боротися, він обрав шлях саморуйнування і досить швидко спився.
Тимур довго залишався сам. Він повністю занурився в бізнес, який із часом став ще успішнішим. Через рік він закохався в свою помічницю. Одружуватись поки не збирався. За чутками, Тимур нарешті був щасливий — із жінкою, яка вміла підтримувати, надихати та по-справжньому цінувати його.
Кажуть, що ті, хто пережив зраду, стають мудрішими. А ще кажуть, що зрада — це завжди свідомий вибір. Бо випадково роздягнутись не можна.
Чи правда це — кожен вирішує сам. Але відомо одне: велике сонце світить однаково всім — і вірним, і зрадливим.
