Ранок вівторка для Олени Петрівни починався, як завжди, із звичної метушні. Сонце ще навіть не встигло піднятися над дахами п’ятиповерхівок, а вона вже поралась на кухні, варячи вівсянку для онука Андрійка.
Кожен її ранок був схожий на попередній: підйом о шостій, сніданок, збори внука до школи, потім магазини, приготування їжі, прибирання. Її життя ніби було розписане по хвилинах, і в цій буденності вона знаходила своєрідний спокій.
Та сьогодні спокій був порушений. Світлана, донька, увійшла з виглядом людини, що налаштована на серйозну розмову. На її обличчі блукали тіні, а губи були міцно стиснуті. Олена Петрівна відразу відчула: щось не так.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити, — Світлана сіла навпроти, відсунувши газету вбік.
Олена Петрівна поставила на стіл чашку чаю, намагаючись зберегти спокій.
— Слухаю тебе, Свєта. Щось трапилось?
— Ми от із Дімою, — Світлана кивнула в бік кімнати, де спав її чоловік, — порадилися і вирішили… Нам потрібно розширюватися. Андрійко росте, йому потрібна своя кімната. А нам із Дімою теж хочеться мати простір, а не тулитися у вітальні.
Олена Петрівна кивнула. Це не було новиною. Вони жили в її квартирі вже майже десять років — відколи Світлана вийшла заміж і народила сина. Двокімнатна квартира, в якій вони з покійним чоловіком ростили доньку, тепер справді здавалася замалою для трьох дорослих і дитини.
— І що ж ви надумали? — голос Олени Петрівни був спокійним, але всередині щось стиснулося. Вона здогадувалась, що прозвучить далі.
— Ми подумали… У Діми є своя квартира-студія. Ми могли б продати її, продати і цю квартиру, додати наші заощадження, взяти іпотеку — і купити щось більше. Трикімнатну, а може навіть чотирикімнатну.
Олена Петрівна відчула, як спина похолола. Її квартира — її символ незалежності.
— А куди ж я подінуся? — спитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Світлана заговорила швидко, ніби чекала цього питання і мала відповідь напоготові.
— Ну мамо, не хвилюйся. Ми тебе не кинемо. Ми подумали, можна було б зняти тобі кімнату десь. Або навіть поселити в будинок для літніх. Там за тобою добре доглядатимуть, ти будеш спілкуватися з людьми свого віку…
Олена Петрівна відчула, як у неї зашарілося обличчя. Будинок для літніх? Я? У свої 65, коли ще повна сил, коли сама готує, пере, доглядає за внуком?
— Світлано, ти що таке кажеш? — її голос пролунав різко, навіть для неї самої. — Який ще будинок для літніх? Я що, безпорадна? Я вам заважаю?
— Та ні, мамо, що ти! — Світлана одразу почала виправдовуватись. — Ти ж знаєш, що ні. Просто… нам тісно. А це дуже вигідна інвестиція. Твоя квартира зараз коштує чимало. Ми отримаємо гарний перший внесок.
— Моя квартира — це моя квартира, — із гiднiстю промовила Єлена Петрiвна. — Це моє. Мiй дiм. Моя пам’ять.
— Ну ж нам якось треба розмiщуватись, ми всi сюди не вмiщаємось, сама ж розумiєш, — Свiтлана не здавалася. — А так ми житимемо як люди.
— Ми й так живемо як люди. У моїй квартирi, — нагадала Єлена Петрiвна.
Розмова зайшла в глухий кут. Свiтлана пiшла, а Єлена Петрiвна залишилася на кухнi, дивлячись у вiкно. За вiкном починався звичайний день, але для неї вiн уже нiколи не буде таким, як ранiше. Пропозицiя доньки вдарила болiснiше, нiж будь-яка сварка. Це було не просто бажання продати квартиру, це було зазiхання на її самостiйнiсть, на почуття власної гiдностi.
Днi тягнулися один за одним у мовчаннi та прихованiй напрузi. Свiтлана знову й знову поверталася до теми, переконуючи матiр у «вигiдностi» угоди. Вона навела десятки аргументiв, малювала схеми, описувала, як прекрасно вони житимуть у новiй просторiй квартирi, а Єленi Петрiвнi буде затишно в «комфортному» пансiонатi чи орендованiй кiмнатi.
— Мам, ну зрозумiй ти нас, — тихо говорила Свiтлана одного вечора, коли Дiма i Андрiйко вже спали. — Нам це справдi потрiбно. Ми хочемо для Андрiйка гiдне дитинство. Щоб у нього була своя кiмната, де вiн мiг би гратися, навчатися. А тут… ну, ти ж бачиш сама.
Єлена Петрiвна слухала, а в думках поверталася в минуле. Як вони з чоловiком купували цю квартиру, як облаштовували кожен куток, як тут зростала Свiтлана. Кожна стiна зберiгала частину її життя. I тепер цю квартиру хотiли продати, аби її саму «влаштувати» кудись подалi.
— Свiта, ти розумiєш, що ти пропонуєш? — нарештi заговорила вона. — Ти хочеш, щоб я вiдмовилася вiд свого, щоб вам стало краще. А що ж я? Маю сидiти на валiзах? Чи жити в чужому домi серед незнайомих людей?
— Мамо, не перебiльшуй, — Свiтлана знизала плечима. — Це ж не назавжди. Можливо, потiм ми й тобi щось купимо.
— Потiм, Свiтлано, потiм… — сумно посмiхнулася Єлена Петрiвна. — Потiм, коли я вже не зможу сама себе обслуговувати, коли справдi потребуватиму догляду. От тодi вам i справдi буде зручно «прилаштувати» мене в будинок для людей похилого вiку.
Розмова знову завершилась нiчим. Свiтлана образилась, Єлена Петрiвна почувалась спустошеною.
Щоранку вона дивилась на доньку, на онука, i в душi боролися любов i образа. Вона їх любила, але не могла пробачити цi спроби позбавити її самоповаги.
Якось увечерi, коли Андрiйко вже спав, а Дiма дивився телевiзор, Єлена Петрiвна сидiла в кiмнатi. Вiдчуття власного дому давно зникло. Всi речi були Свiтлани й Дiми, її були лише кiлька фото, книжки та стара скринька з прикрасами. Вона почувалась гостею.
У дверi постукали. Зайшла Свiтлана, мовчки сiла на лiжко, наче хотiла щось сказати, але не знала, з чого почати.
— Мам, я розумiю, що тобi важко. Але… що нам робити? Ми з Дiмою постiйно сваримося через це.
— Може, вам зняти квартиру? — запропонувала Єлена Петрiвна. — Тимчасово. А я побуду тут сама, як i ранiше.
Свiтлана зiтхнула:
— Мамо, ти ж знаєш, як дорого зняти житло. Iпотека — єдиний варiант.
— А продати мою квартиру — це теж єдиний варiант? — спокiйно подивилась на доньку.
— Ну… так, — опустила очi та промовчала Свiтлана.
Зависла тиша. Єлена Петрiвна розумiла, що сама по собi ситуацiя не вирiшиться. Напруга росла, вiдчувалось, як вона впливає на всiх. Андрiйко став замкнутим, Дiма уникав її, Свiтлана нервувала.
— Добре, — сказала вона нарештi. — Я подумаю. Але за однiєє умови.
Свiтлана подивилась уважно:
— Якої?
— Якщо я продаю квартиру, то живу з вами. I я буду також власницею нової. Ви шукаєте квартиру, в якiй у мене буде окрема кiмната. Не вiтальня, не проxiдна, а саме моя. Куди нiхто не заходить без дозволу. I нiяких пансiонатiв.
Свiтлана кивнула, хоч у поглядi залишалась настороженiсть:
— А як щодо площi? Ми ж трiшку планували, а так буде вже чотири кiмнати.
— Значить, шукайте чотирикiмнатну, — вiдповiла спокiйно. — Або вигадуйте iнше рiшення.
Свiтлана задумалась. Видно було, що в уявi прокручує варiанти.
— Добре, мамо, — сказала нарештi. — Ми подумаємо.
У наступнi тижнi Свiтлана й Дiма об’їздили пiвмiста. Єлена Петрiвна не втручалась. Якщо вона вже погодилась на жертву — мають виконати умову.
Одного вечора Свiтлана прилетiла додому сяюча:
— Мам, ми знайшли! Чотирикiмнатна! На околицi, зате тихо, парк поруч, школа хороша, i кiмната для тебе з балконом!
Єлена Петрiвна вiдчула легкий сумнiв. Все життя в центрi… Але потiм згадала про балкон, про куточок, про спокiй. I погодилась подивитись квартиру.
Житло справдi виявилось свiтлим, затишним, з просторою кухнею. Її кiмната була маленька, але затишна, з вiкном i власним балконом. У ту мить Єлена Петрiвна вiдчула, що камiнь з душi впав.
Продаж старої квартири тривав два мiсяцi. Важко було прощатись iз кожною стiною, кожним спогадом.
У день угоди, пiдписавши папери, їй було невимовно сумно. Свiтлана пожартувала: «Тепер ми багатi!» Єлена Петрiвна лише кивнула. Це багатство? Чи втрата?
Переєзд був метушливий i виснажливий. Андрiйко у захватi вiд своєї нової кiмнати. Дiма радiв «власному житлу». Свiтлана створювала затишок.
Єлена Петрiвна тихенько облаштовувала свiй куточок. Книжки, фото, квiтка з попереднього дому. I з кожною рiччю вiдчувала: дiм повертається в серце.
Увечерi вона сидiла на балконi. Було тихо, вдалинi шумiли машини. Вона дивилась на зорi й вiдчувала мир. Рiшення не було легким, але воно було прийнято. Життя тривало.
Наступного ранку, коли Свiтлана збирала Андрiйка до школи, Єлена Петрiвна приготувала сирники.
— Бабусю, це дуже смачно! — усмiхався Андрiйко.
— Дякую, мамо, ти в нас чудова господиня, — додала Свiтлана.
Єлена Петрiвна поглянула на доньку. В її очах була не втома, а спокiй i тепло.
— Ну що, Свiтлано, — промовила вона, — що будемо садити на моєму балконi?
— О, так! Давай зробимо справжнiй сад!
Вони разом сіли за стіл і почали обговорювати, які квіти посадити, як краще облаштувати балкон. У ту мить Єлена Петрівна відчула: попри всі пережиті труднощі, вони впоралися. Вони змогли знайти компроміс. Вона не втратила свою незалежність — просто перенесла її в новий, хоч і ще не зовсім звичний простір.
Хоч у серці ще й жевріла легка туга за старою квартирою, Єлена Петрівна вже знала напевно — тепер у неї є власний куточок, де вона може залишатися собою. А поруч — її родина, яка, хоча й не без спротиву, все ж зуміла її зрозуміти. Життя тривало, і здавалося, в ньому знову запанував лад.
Минуло ще кілька місяців. Життя в новій квартирі ввійшло у звичне русло. Андрійко швидко звик до нової школи, у нього з’явилися друзі. Діма після роботи став більше часу проводити з сином, що дуже тішило Єлену Петрівну. Світлана, зрештою, розслабилася. Вона вже не була такою напруженою, як раніше, і знову стала тією турботливою, лагідною донькою, якою її пам’ятала мати.
Її кімната перетворилася на справжнє гніздечко. Увечері вона любила читати, слухати радіо. На балконі, як і обіцяли, з’явилися квіти. Герань, петунії, чорнобривці — усе квітло, тішило око. Єлена Петрівна почувалася набагато вільнішою. Вона могла зачинити двері й просто насолоджуватися тишею, не відчуваючи провини за бажання побути на самоті.
Якось увечері, коли Єлена Петрівна сиділа у своїй кімнаті й шила щось для Андрійка, у двері постукали. Це була Світлана. Вона зайшла, сіла на стілець біля вікна, мовчала — ніби хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати.
— Мамо, — обережно почала вона, — я хотіла… ще раз подякувати. За те, що ти погодилася. Я знаю, як тобі було непросто. Але нам тут справді добре. І Андрійкові дуже подобається його кімната.
Єлена Петрівна відклала голку і подивилася на доньку.
— Я рада, що вам добре, Свєта. Це для мене найголовніше.
— А тобі? — тихо запитала Світлана. — Тобі тут добре?
Єлена Петрівна всміхнулася.
— Мені… теж добре. У мене є своя кімната, мій балкон. І ви поруч. Цього достатньо.
Світлана підвелася, підійшла до матері й обійняла її. Це був трохи незграбний, але щирий жест.
— Ми дуже тебе любимо, мамо, — прошепотіла вона.
Єлена Петрівна ніжно обійняла доньку у відповідь. У цю мить вона відчула: усе було недарма.
