— Ваню, ти не міг би зайти в магазин? — голос Людмили Петрівни тремтів від втоми. — Надворі ожеледиця, я боюсь послизнутися…
— Мам, серйозно? — роздратовано відповів Іван. — Я тільки з вахти, ледве ноги тягну. Ми з Олею хотіли просто повечеряти удвох.
— Ваню, я ж не дійду… — тихо благала жінка.
— Мам, скільки можна! Є ж доставка! Навчись вже замовляти, і проблем не буде!
— Я не розберуся, синочку. Може, ти замовиш за мене?
У слухавці запала тяжка тиша.
— Я за кермом, зараз незручно. Попроси Наташу.
— Просила… Вона сказала, що зайнята.
— Гаразд, — буркнув Іван, — як приїду, подзвоню. Скажеш, що потрібно.
— Добре, чекатиму, — пожвавішала Людмила Петрівна. Але минула година, друга — дзвінка так і не було. Вона сама намагалася додзвонитися, але син не відповідав. Виручив сусід Сергій, який замовив усе необхідне. Коли кур’єр привіз продукти, Людмила Петрівна розставляла їх по полицях, відчуваючи, як серце стискається від образи. За що їй така доля?
Вона ж була хорошою матір’ю. Двоє дітей: старший Іван і молодша Наталя. Їхній батько загинув, коли Вані було шістнадцять, а Наталці — одинадцять. Відтоді Людмила Петрівна тягнула їх сама. Працювала на двох роботах, аби тільки поставити дітей на ноги. Бабусі допомагали, але згодом їх не стало, і вона залишилася зовсім одна.
Добре хоч, що були квартири. Материн дім оформили на Ваню — він же старший, навчався в інституті. Навіть маючи житло, він потребував грошей, і мати продовжувала допомагати. А коли помер дід, його квартиру отримала Наталя. Людмила Петрівна оплачувала їхнє навчання, відмовляючи собі у всьому, але ніколи не думала щось забрати у дітей. Все — для них.
Вона завжди була поруч. Водила їх у гуртки, сиділа за уроками, наймала репетиторів. Жила їхніми інтересами, забуваючи про свої. І вірила, що в старості вони стануть її опорою. Вона ж не просила багато — лише трохи турботи й тепла.
Але з роками ставало все очевидніше: діти її не цінують. Подарунки на свята, рідкі дзвінки — ось і вся вдячність. Коли у Івана народився син, вона днями сиділа з онуком. Наталя, їдучи у відрядження, залишала їй свого пса — вередливого, якого треба було вигулювати за будь-якої погоди. Людмила Петрівна ніколи не відмовляла. Але діти сприймали її допомогу як належне.
Коли їй знадобився ремонт, вона просила допомоги — хоча б поради. Але Ваня був зайнятий, а Наталя відмахнулася: «Мам, не зараз». Коли Людмила Петрівна потрапила в лікарню, потрібні ліки приніс той же сусід Сергій. Діти забігли на п’ять хвилин, пославшись на справи.
— Мам, ти ж знаєш, я лікарень не переношу, — скривилася Наталя.
— Ніхто їх не любить, доню, — тихо відповіла Людмила Петрівна.
— Ти лежи, одужуй, потім поговоримо.
Іван, як завжди, сказав, що у нього сім’я: «Оля втомлена, треба з дитиною допомогти». І пішов, навіть не обнявши.
Сьогодні стало останньою краплею. Ожеледиця сковала вулиці Твері, Людмила Петрівна ледве дісталася додому. Попросила дітей замовити продукти — дрібниця! Але Ваня не передзвонив, а Наталя відмахнулася. Сльози підступили до горла, а в душі залишилася тільки порожнеча.
Колись у неї був один щасливий момент. Ще до народження Наталі, коли Ваня був зовсім маленьким, її відправили до санаторію на Чорному морі. Тоді не було мобільних телефонів, і ніхто не діставав дзвінками. Цілий тиждень вона гуляла набережною, дихала солоним повітрям, почуваючись вільною. То був єдиний її час «для себе».
Тепер море знову кликало. У сімдесят років починати життя з нуля страшно, але що її тут тримає? Діти виросли, вона їм більше не потрібна.
Лишалося тільки питання грошей. Людмила Петрівна озирнулася на свою трикімнатну квартиру в центрі Твері. Вона дісталася чоловіку від його батька, колишнього чиновника. Тепер квартира була її власністю. І їй не було соромно, що діти її не отримають. У них вже є житло — від бабусь і дідуся. Досить.
Зранку рішення вже не здавалося безглуздим. Через знайомих вона знайшла рієлтора, і квартиру продали швидко, без зайвих питань.
Одного дня вона покликала дітей, сказавши, що справа термінова. Вони приїхали неохоче.
— Ти захворіла? — похмуро запитав Іван.
— Ні.
— Тоді навіщо ця метушня? — огризнулася Наталя.
— Мені потрібно вам дещо сказати.
Вони зітхнули — точно так, як у дитинстві, коли їх відривали від улюблених справ.
— Кажи, мам. До речі, ми онука на вихідні привеземо, посидиш?
— Не вийде, Ваню, — спокійно відповіла Людмила Петрівна.
— Чому? — насторожено запитала Наталя.
— Я їду.
— Куди саме? — вигукнули діти в один голос.
— До моря, — усміхнулась вона. — Купила невеличкий будиночок в Анапі. Житиму там.
— Мамо, це ти жартуєш? — засміявся Іван. — І за які кошти ти там збираєшся жити?
— Продала квартиру.
— Що?! — вибухнула Наталя. — І навіть не запитала у нас?
— Хотіла б, але у вас вічно немає часу.
— Та тобі ж уже сімдесят років! — зірвався Іван. — І що ти думаєш, роботу там знайдеш?
— Якщо знадобиться — знайду. А поки що маю достатньо з того, що залишилося після продажу. Цього вистачить.
Спочатку вони не сприйняли її слова всерйоз, але коли зрозуміли, що вона не жартує, почали метушитися, вмовляти, нервувати.
— Ти все псуєш… — почав Іван, та Людмила Петрівна перебила його тихо, але твердо:
— Ви вже дорослі, самостійні люди, — сказала вона, дивлячись на розгублені обличчя дітей. — А я нарешті стану вільною.
