— Ось хитра, ось продумана! Все врахувала, нічого не забула! І треба ж нам було так наївно їй повірити! — обурювалася Лілія Львівна вже понад пів року. Вона так і не змогла усвідомити, що найбільшу негативну роль у цій історії зіграла зовсім не та людина, на яку зрештою полетіли всі звинувачення. Бо завжди простіше знайти винного на стороні, ніж спробувати пошукати причину в собі.
Лілія Львівна завжди знала, що її єдиний син обов’язково одружиться вдало. А все тому, що пускати таку важливу справу на самоплив вона собі дозволити не могла. Роки роботи в кадровому відділі навчили її зчитувати людей із першого погляду. Миловидна усмішка і вміння розговорити будь-кого значно спрощували її завдання.
Особливу увагу вона приділяла незаміжнім дівчатам.
— Ой, як добре, що до нас приходять такі молоді дівчатка! Ви розбавите наше «старе болото», — жартувала вона, а потім м’яко переходила до тем, що турбували багатьох молодих працівниць.
— Дівчинко, робота в нас гарна, але платять мало. На оренду житла ледь вистачає, а ж хочеться й гарно вдягнутися, і раз на рік кудись поїхати.
Якщо дівчина, зітхнувши, погоджувалася, Лілія Львівна втрачала до неї інтерес. Бездомні злидарки їй не підходили. Але коли якась скромна «мишка» випадково зауважувала, що має власне житло, Лілія вчіплялася в неї з хваткою, якій міг би позаздрити старий бульдог.
Молоденьку Женю майбутня свекруха «обробляла» так довго, поки дівчина офіційно не стала нареченою її сина.
— Ну ось, сину! Тепер я можу спокійно помирати. Ти в мене не один, забезпечений житлом і гарною дружиною!
— Дякую, мамо! Якби не ти, так і лишився б сам, — відповідав Віктор, який усе життя слухав матір і не звик їй перечити.
Женя виявилася господарською, домашньою дівчиною, яка хотіла створити сім’ю і народити дітей. Вона показала характер лише раз, коли категорично відмовилася продавати свою добрачну квартиру заради купівлі спільного, але більшого житла.
— Що нам вічно разом жити? Мені хочеться тиші й спокою. Женю, у тебе ж є квартира, продай її, а купите собі щось більше, — одного разу заявила Лілія Львівна.
— Цю квартиру мені купили батьки, щоб я ніколи ні від кого не залежала. Я не стану її продавати. Навіть здавати не буду, бо там усе — пам’ять про батьків, і я її не зраджу, — відрізала Женя.
Проте Лілія Львівна та її син мали на це зовсім інші плани. Вони погодилися із позицією Жені, але вирішили діяти хитро.
— Ліліє Львівно, а де ключі від моєї квартири? Я хочу з’їздити й перевірити, як там усе, — якось запитала Женя у свекрухи.
— Ой, Женечко, Вітя сам туди їздив, усе перевірив. Але ключі забув у машині, а вона зламалася. Зможемо їх забрати, тільки коли машину полагодять. Ти не хвилюйся, там усе в порядку, — відповіла Лілія Львівна.
Чоловік підтвердив слова матері, і Женя заспокоїлася. Але з кожним разом відмовки свекрухи й чоловіка виглядали все підозріліше.
Минуло пів року, перш ніж Женя зрозуміла, що її квартиру використовують. Про це їй повідомила сусідка, яка подзвонила зі скаргою на затоплення.
Приїхавши разом із МНС, Женя побачила квартиру в жахливому стані. З’ясувалося, що свекруха і чоловік здавали її без її дозволу.
Женя подала на розлучення, добившись через суд часткової компенсації за оренду, але це не покрило всіх збитків. Проте досвід навчив її більше не довіряти людям, які тільки прикидаються доброзичливими.
