– Степо, я не розумію, чого ти хочеш, – сказала Катя.
– Та нічого особливого, – відмахнувся Степан. – Просто хочу побути сам, трохи відпочити. Ось… З’їзди на дачу, розслабся, скинь пару кілограмів. А то вже зовсім розпливлася.
Він із зневагою провів очима по її фігурі. Катя знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатись не стала.
– І де ця дача? – запитала вона.
– У дуже мальовничому місці, – усміхнувся Степан. – Тобі сподобається.
Катя вирішила не сперечатись. Їй і самій хотілося трохи перепочити. «Мабуть, ми просто втомилися один від одного, – подумала вона. – Нехай скучить. А я не повернуся, поки сам не попросить».
Вона почала збирати речі.
– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.
– Ні, все нормально, – Катя ледь усміхнулась.
– Тоді я пішов, – Степан цмокнув її у щоку й пішов.
Катя важко зітхнула. Їхні поцілунки давно стали порожніми.
Дорога зайняла більше часу, ніж вона очікувала. Катя двічі збивалася з маршруту – навігатор глючив, мобільного зв’язку не було. Нарешті вона побачила табличку з назвою села. Місце було глухе, будиночки дерев’яні, але охайні, з різьбленими віконницями.
«Сучасними зручностями тут, схоже, й не пахне», – подумала вона.
Вона не помилилась. Хата виявилася напіврозваленою халупкою. Без автівки та телефону вона почувалася ніби в минулому столітті. Катя витягла мобільний.
«Зараз подзвоню йому», – вирішила вона, але зв’язку не було.
Сонце хилилось до заходу, вона втомилася. Якщо не зайти в дім – доведеться ночувати в машині.
Повернутись у місто не хотілось, та й давати Степану привід казати, що вона не впоралась, теж.
Катя вийшла з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала смішно серед сільських краєвидів. Вона усміхнулась:
– Ну що, Катюша, прорвемось, – сказала вголос.
Ранок її розбудив крик півня під вікном автівки, в якій вона заснула.
– Ну і шум… – пробурмотіла Катя, опускаючи скло.
Півень глянув на неї одним оком і знову закричав.
– Та чого ти верещиш? – обурилась Катя, але раптом мимо вікна пролетів віник – і півень замовк.
На порозі з’явився літній чоловік:
– Доброго дня! – привітався він.
Катя здивовано розглядала його – здавалося, таких вже не існує, ніби зійшов із казки.
– Не гнівайтесь на півня, – сказав дід. – Він добрий, тільки горланить, як різаний.
Катя розсміялася, сон миттєво зник. Дід також усміхнувся:
– Ти до нас надовго чи в гості?
– Відпочити, поки вистачить терпіння, – відповіла Катя.
– Заходь до нас, дитино, на сніданок. З бабкою познайомишся. Вона пироги пече… Та тільки нікому їсти. Внуки раз на рік приїжджають, діти теж…
Катя не відмовила. Треба ж знайомитись із сусідами.
Дружина Петра Ілліча була справжньою казковою бабусею – у фартушку, хустці, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. У хаті панували чистота і затишок.
– Як у вас прекрасно! – захопилась Катя. – Чому ж діти рідко приїжджають?
Анна Матвіївна махнула рукою:
– Та ми самі просимо. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїдеш. Колись міст був, хоч і старенький. А п’ять років тому впав. Живемо, як відлюдники. Раз на тиждень Степанич їздить у магазин. Лодка вже тріщить. Степанич міцний, та роки…
– Божественні пиріжки! – похвалила Катя. – Невже нікому не цікава ваша доля? Хтось же має займатись цим?
– Кому ми треба? Нас тут півсотні залишилося. Колись тисяча була. Тепер усі роз’їхались.
Катя замислилась.
– Дивно. А адміністрація де?
– На тій стороні мосту. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Одна відповідь: грошей нема.
Катя зрозуміла – ось її заняття на період відпочинку:
– Розкажіть, як знайти адміністрацію. А може, поїдете зі мною? Дощу ж не обіцяють.
Старенькі переглянулись:
– Ти серйозно? Ти ж на відпочинок приїхала.
– Цілком. Відпочинок буває різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я й для себе стараюсь.
Дід з бабцею тепло усміхнулись.
У міській адміністрації їй заявили:
– Та скільки можна нас мучити! Ви з нас монстрів робите. Подивіться на дороги в місті! Хто, по-вашому, дасть гроші на міст у село, де півсотні людей? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?
Катя кивнула. Звичайно чула – цей Соколовський був власником фірми, де працював її чоловік. Родом він саме з цього села, батьки виїхали, коли йому було близько десяти.
Всю ніч Катя думала. Вона знала номер Соколовського – Степан кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що вона дружина Степана, а зателефонувати як стороння.
З першого разу поговорити не вдалося. З другого – Соколовський вислухав, помовчав, а потім засміявся:
– Знаєте, я вже й забув, що там народився. А як там зараз?
Катя зраділа:
– Дуже гарно, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото і відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старим людям. Лише ви залишаєтесь.
– Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, яким воно було.
Два дні Катя знімала все – від пейзажів до людей. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було. Вже зневірилась, коли сам Ігор Борисович подзвонив:
– Катерино Василівно, могли б завтра під’їхати в офіс на Леніна, близько третьої? І підготуйте попередній план робіт.
– Звісно, дякую вам!
– Ви знаєте, це як повернення в дитинство. Життя – такий забіг, що зупинитися ніколи.
– Розумію. Але вам варто приїхати особисто. Я обов’язково буду.
Тільки поклавши слухавку, Катя збагнула: це ж офіс, де працює її чоловік. Вона посміхнулась: буде веселий сюрприз.
Вона приїхала завчасно, до зустрічі залишалася ще година. Залишивши авто, вона попрямувала до кабінету чоловіка. Секретарки не було. Катя увійшла й почула голоси з кімнати відпочинку. Вона рушила туди… Там були Степан і його секретарка.
Побачивши Катю, вони помітно знітились. Вона застигла на порозі, а Степан схопився з місця, гарячково намагаючись натягнути штани.
— Катю… Що ти тут робиш? — пробурмотів він.
Катя мовчки розвернулася і вискочила з кабінету. У коридорі лоб у лоб зіткнулась з Ігорем Борисовичем, сунула йому в руки якісь папери і, не стримуючи сліз, кинулась до виходу. Як дісталася до села — не пам’ятала. Лише впала на ліжко й розридалася в голос.
Наступного ранку її розбудив стук у двері. На порозі стояв Ігор Борисович із групою людей.
— Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви були не в тому стані, щоб говорити, тож приїхав сам. Може, чаю?
— Звісно, заходьте.
Ігор жодним словом не згадав про вчорашнє. Поки вони сиділи з чаєм, до будинку підходили майже всі жителі села. Ігор визирнув у вікно.
— Ого, делегація! Це випадково не дід Ільч?
Катя всміхнулась: — Саме він.
— Та він і тридцять років тому вже був дідом, а його дружина годувала нас пирогами.
Ігор поглянув на Катю з легким занепокоєнням, але вона одразу заспокоїла: — Анна Матвіївна жива-здорова, і пироги її досі такі ж смачні.
День минув у турботах. Люди Ігоря щось вимірювали, записували, складали плани.
— Катерино Василівно, можна особисте запитання? — звернувся Ігор. — Стосовно вашого чоловіка… Ви пробачите його?
Катя задумалась, потім спокійно відповіла з легкою усмішкою: — Ні. І знаєте, я йому навіть вдячна, що все так вийшло… А чому питаєте?
Ігор нічого не відповів. Катя встала, окинула поглядом будинок: — Якщо тут з’явиться міст, з цього місця можна зробити справжню перлину! Відновити хати, облаштувати місця для відпочинку. Природа тут — неймовірна, незаймана. Але займатися цим нікому. А якби ви раптом не захотіли повертатися до міста?..
Ігор дивився на неї з захопленням. Жінка незвичайна, сильна, розумна. Раніше він цього не бачив, а тепер просто не міг відвести погляду.
— Катю, а можна я ще приїду?
Вона уважно глянула на нього: — Приїжджайте. Я буду тільки рада.
Будівництво мосту почалося швидко. Катю дякували всі, а в село почала повертатися молодь. Ігор став частим гостем.
Степан кілька разів телефонував, але Катя не відповідала, а згодом і зовсім занесла його номер у чорний список.
Одного ранку хтось постукав. Напівсонна Катя відкрила двері, вже думаючи про якусь біду, але на порозі стояв… Степан.
— Привіт, Кать. Я за тобою. Перестань ображатись. Вибач, — кинув він.
Катя розсміялася: — «Вибач»? Це все?
— Ну, годі вже… Збирай речі, поїхали додому. Ти ж мене не виженеш, правда? До того ж, цей будинок — не твій, не забула?
— Ой, як прожену ще як! — вигукнула Катя.
Раптом відчинилися двері до кімнати, й на порозі з’явився Ігор у домашньому одязі:
— Цей будинок придбаний за кошти моєї компанії. Чи ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Наразі в офісі триває перевірка, і вам доведеться дати відповіді на низку запитань. А Катерину я попрошу не хвилювати — це шкідливо в її стані…
Очі Степана округлились. Ігор м’яко обійняв Катю:
— Вона моя наречена. Прошу вас залишити дім. Документи на розлучення вже подані. Очікуйте повістку.
Весілля справили в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст збудували, дорогу відремонтували, відкрили магазин. Люди почали скуповувати будинки під дачі. Катя з Ігорем також вирішили оновити свій дім — щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.
