Висадивши коханку з машини, Бучин ніжно попрощався з нею і поїхав додому. Біля під’їзду він на мить зупинився, обдумуючи, що саме скаже дружині. Піднявся сходами й відчинив двері.
— Привіт, — сказав Бучин. — Веро, ти вдома?
— Вдома, — байдуже відповіла дружина. — Привіт. Ну що, йти смажити ескалопи?
Бучин пообіцяв собі діяти рішуче — впевнено, різко, по-чоловічому! Поставити крапку в своїх подвійних стосунках, поки на губах ще не встигли охолонути поцілунки коханки, поки його знову не затягнуло в побутове болото.
— Веро, — Бучин прокашлявся. — Я прийшов сказати тобі… що нам треба розлучитися.
Віра сприйняла це повідомлення напрочуд спокійно. Взагалі, Віру Бучину важко було вивести з рівноваги. Колись за це він навіть прозвав її «Вірою Холодною».
— Тобто як? — спитала Віра з дверей кухні. — Мені не смажити ескалопи?
— Як хочеш, — сказав Бучин. — Хочеш — смаж, не хочеш — не смаж. А я йду до іншої жінки.
Після такої заяви більшість дружин кидаються на чоловіків з сковорідкою або влаштовують бурхливу сцену. Але Віра не належала до більшості.
— Ну й чудило ж ти, — сказала вона. — Слухай, ти мої чоботи з ремонту забрав?
— Ні, — знітився Бучин. — Якщо це так важливо — зараз же поїду й заберу!
— Ой-йой… — пробурмотіла Віра. — Такий ти і є, Бучин. Пошли дурня по чоботи — він і старі принесе.
Бучин образився. Йому здалося, що пояснення з приводу розриву якось іде не так. Немає емоцій, пристрастей, обурення! Хоча чого ще чекати від дерев’яної дружини на прізвисько Віра Холодна?
— Мені здається, Віро, ти мене не чуєш! — сказав Бучин. — Я офіційно оголошую, що йду до іншої жінки, покидаю тебе, а ти про якісь чоботи!
— Все логічно, — відповіла Віра. — На відміну від мене, ти можеш іти куди хочеш. Твої ж чоботи не в ремонті. Чого б не походити?
Вони прожили разом багато років, але Бучин досі не міг зрозуміти, коли дружина іронізує, а коли говорить серйозно. Свого часу його якраз і привабила врівноваженість Віри, відсутність конфліктності та небагатослівність. До того ж важливу роль зіграли її хазяйновитість і пружні приємні форми.
Віра була надійна, вірна й холоднокровна, як тридцятитонний корабельний якір. Але тепер Бучин кохав іншу. Кохав пристрасно, грішно й солодко! Тому варто було розставити всі крапки над «і» й рушати в нове життя.
— Отже, Віро, — сказав Бучин із ноткою урочистості, скорботи й жалю. — Я вдячний тобі за все, але йду, бо люблю іншу жінку. А тебе — не люблю.
— Та ну! — відповіла Віра. — Не любить він мене, чудило дурне. От моя мама, наприклад, любила сусіда. А тато — доміно й горілку. І що? Диви, яка чудова вийшла з мене людина.
Бучин знав, що сперечатися з Вірою — то справа невдячна. Кожне її слово — як гиря. Весь його запал випарувався, і скандалити вже не хотілося.
— Вірунчик, ти й справді чудова, — мляво сказав Бучин. — Але я люблю іншу. Люблю сильно, грішно і солодко. І маю намір піти до неї, розумієш?
— Інша — це хто? — спитала дружина. — Та Наташка Кропивіна, чи що?
Бучин аж відступився. Рік тому в нього справді був роман із Кропивіною, але він і гадки не мав, що Віра її знає!
— А звідки ти її?.. — почав він, але обірвався. — Втім, неважливо. Ні, Віро, не Кропивіна.
Віра позіхнула.
— Тоді, може, Свєта Бурбульська? До неї зібрався?
У Бучина похолоділа спина. Бурбульська теж була його коханкою, але давно. А якщо Віра знала — чому мовчала? Ага, вона ж як скеля — слова не витягнеш.
— Не вгадала, — сказав Бучин. — Не Бурбульська і не Кропивіна. Це зовсім інша, неймовірна жінка, вершина моїх мрій. Я не можу без неї жити й збираюся йти до неї. І не відмовляй!
— Значить, це, мабуть, Майка, — зітхнула дружина. — Ех ти, Бучин-Бучин… тріснута органіка. Теж мені — таємниця за сімома замками. Вершина твоїх мрій — Майя Валентинівна Гусяєва. Тридцять п’ять років, одна дитина, два аборти… Так?
Бучин схопився за голову. Удар був точнісінько в ціль! Він і справді крутив роман із Майєю Гусяєвою.
— Але як?.. — пробелькотів він. — Хто нас здав? Ти за мною шпигувала?
— Елементарно, Бучин, — сказала Віра. — Батечку мій, я акушер-гінеколог із двадцятирічним стажем, — спокійно мовила Віра. — Я на практиці оглянула половину жіночого населення цього злощасного міста. А ти, Бучин, за всі свої роки бачив їх, від сили, десяток. Мені варто лише одним оком глянути куди слід — і я вже знаю, хто там до тебе навідувався, недолюбець ти мій гороховий!
Бучин зібрався з духом і, трішки відкашлявшись, твердо промовив:
— Припустимо, ти вгадала. Ну і нехай це навіть справді Гусяєва. Але це не змінює нічого — я все одно йду до неї.
— Ех ти, наївний, — зітхнула Віра. — Хоч би для виду в мене запитав, що я про неї думаю. До речі, нічого захопливого в цій твоїй Гусяєвій не помітила. Як на мене, нічим не відрізняється від звичайнісінької жіночки. Кажу як фахівець. І ти, до речі, хоч раз дивився її медичну картку?
— Н-ні… — знітився Бучин.
— Отож-бо! По-перше, бігом до душу. По-друге, завтра я подзвоню Семеновичу, щоб без черги тебе прийняв у диспансері. А тоді поговоримо як слід. Сором та й годі — чоловік гінеколога, а обирає собі жінок, які медогляд би не пройшли!
— І що мені тепер робити? — спитав Бучин, ледь не зі сльозами в голосі.
— А я пішла смажити ескалопи, — кинула Віра, розвертаючись. — А ти мийся і роби, що хочеш. Якщо вже тобі так кортить мати «вершину мрії» без болячок — звертайся, підкажу, до кого варто придивитися…