Після похорону своєї нареченої Семен не міг знайти собі місця. Він безмежно любив свою Верочку, а весілля мало відбутися вже за два тижні. Але все обірвалося в одну мить — некерований водій вантажівки забрав у нього найдорожче. Окрім Віри, у Семена нікого ближчого не було, хіба що найкращий друг Максим.
Максим бачив, як важко Семен переносить утрату коханої, але не знав, як допомогти. Йому й до того життя не дуже усміхалося — виріс у дитбудинку, батьків не пам’ятав, а тепер ще й така трагедія…
— Сьома, тримайся. Я розумію тебе, це страшна втрата, і Віру вже не повернеш… Але життя триває. Ти ще молодий, тобі треба змінити все кардинально, почати з нуля, — сказав Максим.
— Максе, яке ще «з нуля»? Це тепер назавжди зі мною. Як я забуду свою Верочку? – сумно відповів Семен. – Я б зараз із головою зарився кудись, нічого не хочеться, нікого бачити не хочу.
— Так не можна, — суворо відповів Максим. — До речі, у мене є до тебе одна пропозиція.
— Макс, дякую, але…
— Та послухай. Їдь до мого діда в село, до діда Івана. Я ж тобі розповідав про нього. Село глухе, далеко від райцентру. Дід — єгер. Якщо хочеш сховатися від усього світу — тобі саме туди. З ним ходитимеш по лісу, людей там мало, але роботи вистачає — браконьєри, наприклад, часто турбують.
Максим помітив, що в очах Семена з’явився інтерес.
— Знаєш, я, мабуть, погоджусь. Давай адресу, назву села й поясни, як знайти твого діда. Скажу, що від тебе. Вже завтра поїду — мене тут нічого не тримає.
— Ото й добре. Дід Іван живе в крайньому будинку біля лісу, село називається Ялинки. Доїдеш електричкою до роз’їзду Промисла, а далі питай дорогу. До села ще зо сім кілометрів пішки.
— Це не проблема — махнув рукою Семен. — Дякую, Максе, ти справжній друг. Але ти сам до діда навідуйся, певно, давно не був.
— Давненько, та приїду. А ти обживайся, дід у мене — чолов’яга! Передавай привіт! — вони обійнялися і попрощались.
Семен доїхав до невеличкого лісового села Ялинки. Розглядав дерев’яні хатинки, аж поки не знайшов потрібну — далі вже починався ліс. Назустріч вийшов кремезний дідусь років за сімдесят у клітчастій сорочці й кепці.
— Добрий день, ви дід Іван?
— Бувало й краще, — хмикнув старий. — Я. Проходь, раз прийшов.
Семен зайшов на двір, порослий подекуди кущами, і пройшов у хату.
— Сідай до столу, чаю поп’ємо. А ти хто такий будеш? — спитав дід, наливаючи чай.
— Семен. Я друг вашого онука Максима, він мене до вас направив.
— А-а, Максимка… Зрозуміло. Значить, щось у тебе трапилось — він знає, куди душу зранену відправити на лікування. Не буду розпитувати, — але все ж дізнався про Семенове минуле.
Після чаю дід провів Семена до сусідньої хатинки:
— Це дім моїх батьків. Старенький, але ще стоїть. Тут і житимеш. Постіль допоможу розстелити. Максим завжди тут ночує, коли приїжджає. Виспишся — завтра й підемо в ліс. Почнеш як помічник єгеря.
Минуло майже два місяці, як Семен став помічником діда Івана. Щодня вони ходили лісами, перевіряли ділянки. Серце Семена починало загоюватися — він розповів дідові про свою втрату, виплеснув біль. Тут дихалось інакше — легко. Він ніби почав жити заново.
Дід Іван добре бачив те, що для Семена залишалося непоміченим — сліди браконьєрів, незаконні вирубки, залишені багаття. Вони вже навіть одного мисливця піймали — той хотів полювати на лося, не встиг, але отримав штраф.
У діда був пес — німецька вівчарка Грім. Завжди ходив із ними, влітку відлякував диких тварин. Розумний, слухняний, вірний. Слухався з півслова. За це його обожнювали.
Семен прижився в Ялинках, здебільшого там жили люди поважного віку. Його поважали — він завжди приходив на допомогу. З дідом їздили до Промисла, де була контора лісництва, відвозили звіти та протоколи. Це велике село за сім кілометрів від Ялинок.
Одного осіннього дня вони з дідом відвезли звіт і вирішили перекусити в кафе біля траси. Там частенько зупинялися далекобійники. Після обіду вийшли до машини, а Грім, що чекав у салоні, неспокійно скавучав. Семен відкрив двері — пес миттєво вискочив і помчав за будівлю.
Семен рвонув слідом. За рогом він побачив: Грім сидить перед дівчиною, яка згорнулася на пеньку й злякано дивиться на собаку…
— Грім, сидіти, — суворо скомандував Семен і обережно підійшов до дівчини. Та сиділа, витираючи сльози рукавом. — Не бійся, він тебе не зачепить. Що сталося? Тебе хтось образив? — її плечі здригнулися, і вона заплакала ще дужче. Семен звернув увагу на палицю, що стояла поруч — щось на кшталт саморобної тростини. У цей момент підійшов дід Іван і мовчки дивився на дівчину, чекаючи, поки та заспокоїться.
— Ну, що сталося? — нетерпляче перепитав Семен.
— Мене привіз сюди вітчим… Виволік із коляски мотоцикла, поставив біля кафе й сказав, щоб додому я більше не поверталась… Наш будинок — на іншому кінці роз’їзду. Мама нещодавно померла — три дні тому поховали… А вітчим… він часто мене бив. Мама не могла захистити, бо вже давно була прикута до ліжка… А я більше не можу… Жити з ним не буду…
— А що з твоєю ногою? — поцікавився дід Іван і кивнув на тростину.
— Колись, ще в дитинстві, він зіштовхнув мене з ганку… Кістка зрослася неправильно, тепер хромаю…
Обличчя в дівчини було красиве, а голос — дзвінкий. Щось у ній нагадало Семену Верочку… Його Віру… Болісно защеміло в серці.
— Раз тобі нема куди йти — поїдеш з нами. Ми з дідом живемо в Еловому, це кілометрів зо сім звідси.
Дівчина знітилася, почервоніла.
— Незручно якось… Я ж… — вона кинула погляд на свою ногу.
— Та нічого страшного, — махнув рукою Семен. — Поїхали.
Дід теж мовчки кивнув.
Минуло кілька хвилин, і всі троє вже сиділи в машині, трясучись на ґрунтовці до Елового. Дорогою дівчина, яку звали Уляна, розповіла про себе. Їй двадцять, останні роки вона доглядала матір, а вітчим постійно пиячив і бив її.
Дідові Івану вона одразу сподобалась. Він віддав їй тростину, яку колись привіз мисливець, полагодив сходи в її частині хати, аби їй було зручніше. Уляна оселилася в домі діда, допомагала по господарству, готувала, прала. Зимовими вечорами, сидячи біля потріскуючої груби, чекали Семена — той уже ходив у ліс сам, але пес Грім був поруч завжди.
Одного вечора дід Іван підняв брови й запитав:
— Уляно, Семка тобі подобається? — дівчина розгубилася, зарум’янилася.
— Подобається… А що з того… Я ж каліка, кривонога… А він…
— Ти мені це кинь, — буркнув дід. — Щоб більше такого не чув. Іди краще йому в очі скажи. Я хоч і старий, але все бачу.
Раптом у хату влетів Семен, тримаючи під руку незнайомого чоловіка.
— Діду, допоможи! — прохрипів він, вкладавши незнайомця на лаву. — Ногу зламав, болить страшенно.
Виявилося, що чоловік, якого звали Вадим, потрапив у ДТП. Машину перекинуло, він їхав через село з Михайлівки. Семен якраз вийшов із лісу, побачив біду — врятував. Дід укрив постраждалого пледом.
— Тебе як звати, синку?
— Вадим, я з Москви. Їздив до друга в Михайлівку, у нього пасіка. Може, знаєте, Степан…
Вадим пив чай, Уляна подала варення. Вадим не зводив очей з її ноги.
— Болить нестерпно. Треба якось повідомити Степану. Мій брат — хірург, у нього своя клініка в Москві. Якщо вдасться — пришлють гелікоптер.
Семен побіг на пагорб, там був слабкий сигнал. Додзвонився до Степана, той пообіцяв усе влаштувати.
Коли Семен повернувся, Вадим запитав, кивнувши на Уляну:
— Це твоя дружина? Що з ногою?
— А ти хірург? — запитав дід.
— Ні, але мій брат — так. Якщо хочете, домовлюсь про лікування для Уляни.
— І скільки ж це нам обійдеться? — спитав Семен.
— Безкоштовно. Ви врятували мені життя. Це найменше, що можу зробити. Збирайся, Уляно.
Наступного дня прилетів гвинтокрил. Приїхав і Степан, допоміг перенести Вадима. Уляна теж поїхала з ними.
Минув місяць. Семен сумував. Після обходів повертався додому з надією побачити її… І одного дня вона приїхала. Привіз її Степан, зустрів на роз’їзді. Вадим попросив влаштувати сюрприз. Степан помахав на прощання й поїхав у Михайлівку. А Уляна, трішки шкутильгаючи, увійшла в хату, поклала руку на плече здивованому дідові.
— Ульянко… Невже це ти? — не повірив старий. — Повернулась… Ну як усе пройшло?
Вона зробила кілька кроків, вже майже не шкутильгаючи. В очах діда виступили сльози.
— Як добре, що ти приїхала. А завтра ж у Семка день народження! Приїхала, ніби за замовленням!
Увечері Семен, як завжди, зайшов до діда. Відчинив двері — і завмер. Перед ним стояла Уляна, без тростини. Вони мовчки дивилися одне на одного, а потім кинулись в обійми.
Сіли поряд за стіл. Дід виніс самовар, сів поруч і всміхнувся крізь сльози:
— Ну, тепер усі на місці… Семене, кажи вже, не тяни.
Семен підвівся, взяв Уляну за руку. Вона встала.
— Уляно, вийдеш за мене?
Він дістав золоту каблучку з шухляди.
— Так, — прошепотіла вона. — Звичайно, так.
— Ну, дітки мої, я вас благословляю, — дід Іван витер очі. — Любові вам. А там, дивись, і внуки з’являться…
