— Знову макарони? — Ігор скривився, зазирнув у каструлю. — Третій день поспіль.
Я мовчки помішувала соус, намагаючись не дивитися на його незадоволене обличчя. В голові промайнула думка про те, як раніше він радів будь-якій вечері, яку я готувала після роботи. Навіть тій самій яєчні, яку я спалила в перший день після весілля.
— Може, сам щось приготуєш? — запропонувала я, заздалегідь знаючи відповідь.
— У мене сьогодні було три співбесіди, — він гепнувся на диван. — Втомився, як собака.
Три співбесіди за цілий рік. Саме стільки разів він спромігся вийти з дому не за алкоголем, а з діловими намірами.
Я накрила на стіл, розклала тарілки, виделки. Ігор увімкнув телевізор на повну гучність.
— Гучніше зроби, сусіди ж ще не прокинулись, — не втрималась я.
— Що ти сказала?
— Нічого. Їж давай.
Він неохоче підвівся з дивана, сів за стіл. Спробував макарони, знову насупився. Я їла мовчки, думаючи про те, як вісім років тому ми сиділи в маленькій орендованій квартирці й мріяли про майбутнє. Тоді він працював менеджером в автосалоні, я — бухгалтером у маленькій фірмі. Грошей не вистачало, але ми були щасливі.
— Слухай, Кать, — почав він, відсуваючи тарілку. — Мені тут Серега дзвонив. У нього є бізнес-ідея.
Всередині все стиснулося. Ще одна бізнес-ідея. За ті три роки, що він без роботи, таких було десятки. Доставка суші, свічки ручної роботи, вирощування мікрозелені на підвіконні. Усі вимагали інвестицій, і всі провалювались за місяць.
— І що за ідея? — втомлено запитала я.
— Автосервіс. Серега каже, місце вигідне, клієнти вже є. Потрібні тільки стартові вкладення. У Сереги вже є все обладнання. Треба лише оплатити оренду.
— Скільки?
— Ну… десь сто тисяч.
Я ледь не вдавилась. Сто тисяч — це п’ять моїх зарплат. Навіть якщо не їсти і не платити за квартиру.
— Ігорю, у нас таких грошей немає.
— Є ж бабусина дача, — сказав він буденно, наче запропонував продати старий велосипед. А якщо ще й машину продати — якраз вистачить.
Дача. Єдине, що мені залишилось від бабусі. Маленький будиночок із пічкою, яблуневий сад, грядки з полуницею. Кожне літо мого дитинства минало там. Бабуся вчила мене варити варення, саджати помідори, розповідала казки на веранді.
— Я дачу не продаватиму, — відрізала я.
— Чому? Ти ж там буваєш раз на рік.
— Це пам’ять.
— Пам’ять не допоможе нам стати на ноги, — він підвівся з-за столу. — Ти просто не хочеш, щоб я чогось досяг. Тобі подобається, що я від тебе залежу.
Обвинувачення було настільки несправедливим, що я навіть не знала, що відповісти. Просто сиділа й дивилась, як він грюкнув дверима й пішов до кімнати.
Вранці я прокинулась від гуркоту на кухні. Ігор брязкав посудом, явно показуючи своє обурення.
Я накинула халат і вийшла. На столі стояла порожня пляшка — після нашої розмови він ще й випив.
— Каву будеш? — запитала примирливо.
— Пий сама свою бурду, — пробурмотів він.
Я мовчки заварила каву, налила собі чашку. Ігор сидів за ноутбуком, щось люто друкуючи. Раніше це означало пошук роботи, тепер — чергова суперечка в коментарях.
— Кать, я серйозно вчора говорив, — не відриваючись від екрана, сказав він. — Серега вже домовився про приміщення. Якщо не вкладемось зараз — втратимо шанс.
— Ігор, я ж сказала…
— Що ти сказала? — він різко закрив ноутбук. — Ти взагалі розумієш, як мені важко? Три роки я шукаю себе, намагаюсь знайти справу життя, а ти тільки критикуєш!
Шукає себе. В холодильнику, на дивані, в комп’ютерних іграх. Я прикусила язика, щоб не сказати цього вголос.
— Я не критикую. Просто прошу бути реалістом.
— Реалістом? — він підскочив. — Знаєш, що реально? Те, що моя дружина — жадібна егоїстка! Тримається за стару халупу, де навіть нормального туалету немає!
— Це пам’ять про бабусю…
— Пам’ять! — передражнив він. — А те, що твій чоловік ходить, як жебрак, тебе не хвилює? Мені навіть до Сереги немає на чому доїхати!
І тут він видав ту фразу, яка збила мене з пантелику:
— Продай дачу і купи мені машину! Хоч би вживану! Я ж твій чоловік, ти маєш про мене піклуватися! А решту вкладемо в бізнес.
Я дивилась на нього й не впізнавала. Де той хлопець, що дарував мені польові квіти, бо на троянди не мав грошей? Що працював на двох роботах, аби ми змогли купити квартиру?
— По-перше, — намагалася говорити спокійно, — дача записана на мене. По-друге, навіть якби я її продала, грошей вистачило б хіба на перший внесок. А хто кредит платитиме?
— Я знайду роботу!
— Коли? Через три роки? Через п’ять?
Він підійшов впритул, і я мимоволі зробила крок назад.
— Знаєш що? Серега правий — ти мене не любиш. Дружина, яка любить, підтримала б чоловіка, допомогла б встати на ноги. А ти… ти просто користуєшся мною!
— Я користуюсь тобою? — голос мій зірвався. — Я, яка працює щодня? Я, яка сплачую всі рахунки, купую продукти, прибираю?
— Ось! — тикнув пальцем у мій бік. — Постійно ти мені це згадуєш! Думаєш, мені приємно залежати від твоїх грошей?
— Тоді знайди роботу!
— Та пішла ти! — він схопив куртку й попрямував до дверей. — Серега правий, ти токсична! Все контролюєш, душиш мене!
Двері грюкнули так, що здригнулися вікна. Я залишилась стояти на кухні біля холодного вже чаю. Руки тремтіли.
Увечері подзвонила Ленка.
— Катю, як ти? Голос якийсь не такий.
— Все нормально, — збрехала я. — Просто втомилась.
— Ходімо завтра в наше кафе? О сьомій?
Я не хотіла йти, але Ленка настояла. Ігор до вечора не повернувся, тільки написав: «Я в Сереги. Подумай над пропозицією».
У кафе Ленка замовила вино й уважно подивилась на мене.
— Розповідай.
— Що?
— Кать, у тебе синці під очима, ти схудла. Не кажи, що це від роботи.
Я зробила ковток і раптом почала говорити. Про три роки безробіття, про «ідеї», про дачу й машину. Ленка мовчала, але все більше хмурилась.
— Кать, ти розумієш, що це аб’юз?
— Який ще аб’юз? Він же мене не б’є.
— Це емоційний аб’юз. Він звинувачує тебе, маніпулює, змушує почуватися винною. А тепер хоче, щоб ти продала останнє, що маєш.
— Але він мій чоловік…
— І що? Це дає йому право на паразитизм? Згадай себе вісім років тому. Де та Катя?
Я подивилася в дзеркало навпроти. Втомлена жінка з потьмянілим поглядом. Коли я такою стала?
— А пам’ятаєш Ольгу? — сказала Ленка. — П’ять років терпіти такого. Продала квартиру. Тепер знімає кімнату. А він з новою живе.
Додому я поверталась пішки. В голові крутились Ленчині слова. І чим більше я думала, тим більше розуміла — вона права. Я його виправдовувала всі ці роки.
Коли я зайшла додому, світло горіло. Ігор говорив по телефону:
— Та я вже сказав їй! Нехай продає свою халупу… Та вона просто жаднюга…
Я тихо зібрала речі — документи, улюблену чашку, фото бабусі. Ігор зайшов:
— Що ти робиш?
— Йду.
— Куди?
— До мами. Далі побачимо.
— Через якусь дачу?
— Не через дачу. Через тебе. Через те, ким ти став.
— Ти просто…
— Я просто втомилась. Втомилась бути винною в твоїх поразках. Втомилась тягнути нас на собі.
Він спробував зупинити:
— Катя, давай поговоримо! Не будь дурною!
— Потрібно було говорити три роки тому. Відійди.
— Ти пошкодуєш!
— Може бути. Але це вже буде не твоя справа.
На вулиці я глибоко вдихнула. Було страшно. Але вперше за три роки — вільно.
Телефон завібрував — Ігор знову дзвонив. Я скинула виклик і рушила до зупинки.
Мама чекала з чаєм і пирогом з капустою. Обняла, нічого не запитала. Лише промовила:
— Бабуся б тобою пишалася. Вона завжди казала — не дозволяй нікому топтати свою душу.
І я вперше за три роки заснула спокійно.
Перший тиждень я просто спала. Мама не докучала питаннями, лише приносила чай і бутерброди. На роботі сказала, що я захворіла.
На сьомий день я прокинулася з чітким розумінням — досить. Увімкнула телефон, який усі ці дні лежав вимкнений.
Сорок три пропущених від Ігоря. Двадцять повідомлень. Я гортала, не читаючи, і видалила всі. Потім набрала начальницю.
— Катю, — радо відгукнулася Віра Павлівна. — Як ти? Ми хвилювалися.
— Вибачте, вже краще.
— Розумію. Коли вийдеш?
— Завтра, якщо можна.
На роботі всі вдавали, ніби нічого не сталося. Лише Маринка з сусіднього відділу підморгнула:
— Молодець, що пішла від того паразита.
Виявляється, всі все бачили. Як я худла, приходила з заплаканими очима, як виправдовувалась за запізнення, хоча це Ігор затримувався — я ж возила його на чергове «важливе» діло.
Через два тижні я зняла квартиру. Однокімнатну, маленьку, але свою. Мама пропонувала пожити з нею, але мені потрібен був особистий простір.
У перший вечір я сиділа на підлозі — меблів ще не було — і плакала. Від полегшення.
— Катя! Відкрий! Я знаю, що ти там!
Гуркіт у двері розбудив мене суботнього ранку. Ігор. Як він дізнався адресу?
— Йди, або викличу поліцію, — сказала я крізь двері.
— Та не сердься! Давай поговоримо як люди!
— Нам нема про що говорити.
— Кать, ну я погарячкував! Давай усе повернемо!
Я мовчала. Він ще хвилин десять умовляв, потім почав погрожувати:
— Думаєш, так легко від мене відкараскаєшся? У нас спільне майно! Я через суд заберу половину всього!
— Яке майно, Ігорю? — не витримала я. — Квартира моєї мами? Чи бабусина дача? Може, моя зарплата, на яку ти жив три роки?
— А побутова техніка?
— Холодильник, який купила я? Пральна машина, яку оплачувала я? Телевізор — подарунок моїх батьків на весілля?
Він замовк, потім злобно виплюнув:
— Ти ще пошкодуєш!
Кроки стихли. Я визирнула у вікно — він сів у машину Сергія і поїхав. Руки тремтіли. Треба було щось вирішувати.
У понеділок я пішла до юриста. Привітна жінка вислухала і заспокоїла:
— Не переймайтесь. Він не має жодних прав. Дача — спадщина до шлюбу, дітей немає. Максимум — половина меблів, куплених у шлюбі.
— А якщо переслідуватиме?
— Напишемо заяву в поліцію. Розведемо швидко — дітей же немає.
Розлучення минуло на диво легко. Ігор спочатку торгувався, вимагав компенсацію «за моральні страждання», але суддя — сивий чоловік із втомленими очима — лише хмикнув:
— Молодий чоловіче, ви три роки не працювали, жили коштом дружини. Яка ще моральна шкода?
Ігор щось белькотів про пошуки себе, але суддя обірвав:
— Рішення ухвалено. Шлюб розірвано. Наступна справа!
Біля суду Ігор спробував ще щось сказати:
— Ну що, щаслива? Розвалила сім’ю!
Я мовчки пройшла повз. Він крикнув услід:
— Та кому ти потрібна! Стара карга, ще й жадібна!
Мені було тридцять два. Якщо це старість, то що тоді молодість? Безкінечне обслуговування інфантильного чоловіка?
Весна прийшла рано. Наприкінці березня я вперше за рік поїхала на дачу. Відчинила хвіртку, зайшла у двір. Все поросло, похилилося. Бабусин будиночок дивився докірливо.
Я закотила рукави й узялась за прибирання. Вичистила сміття, вимила вікна, протопила піч. До вечора дім ожив. Я сиділа на веранді з горнятком чаю і думала — як добре, що не продала. Це не просто дім. Це — мій прихисток.
— Перепрошую! Тут хтось є?
Я обернулась. Біля хвіртки стояв чоловік, років тридцяти п’яти, в джинсах і сорочці в клітинку.
— Я тут живу. Тобто, це моя дача.
— О, вибачте! Я Михайло, придбав ділянку через два будинки. Побачив дим, подумав — раптом злодії.
— Ні, не злодії. Катя.
— Дуже приємно. Якщо щось потрібно — стукайте. Я тут на вихідних.
Він пішов, а я ще довго сиділа. Звичайний сусід. Але вперше за довгий час чоловік говорив до мене без претензій, без вимог і звинувачень.
Літо я провела на дачі. Взяла відпустку і поїхала на всі три тижні. Порпалась у землі, садила квіти, варила варення з бабусиної малини.
Сусіди виявилися доброзичливими. Баба Зіна ділилась розсадою, дядько Коля допомагав із парканом.
Михайло заглядав по вихідних. Спочатку просто вітався, потім залишався побалакати. Виявилось, він програміст, теж нещодавно розлучився.
— Знаєте, що найважче? — сказав якось, лагодячи теплицю. — Навчитися знову жити для себе. Стільки років живеш для когось, а потім — бац — і не знаєш, чого сам хочеш.
Я кивнула. Відчувала те саме.
— Але це і звільняє. Можеш їсти пельмені три дні поспіль — ніхто не скаже, що не вмієш готувати. Можеш вночі вирішити вчитись грати на гітарі — і ніхто не скаже, що це дурня.
— А ви вчитесь?
— Прагну. Сусіди поки що не скаржаться.
Ми сміялися. Легко, невимушено.
У серпні подзвонила Ленка:
— Кать, сидиш?
— Сиджу. Що сталося?
— Твій колишній, здається, одружується.
Я чекала болю. Але було лише легке здивування.
— І хто наречена?
— Якась Аліна. Двадцять три, працює в салоні краси. Сергій сказав Маринці, вона — мені. Ігор при ній такий діловий, про автосервіс теревенить.
— Бідна дівчина.
— Ще б пак. До речі, він усім каже, що ти його кинула через жадібність. Що він просив трохи на бізнес, а ти пожаліла.
— Хай говорить.
І справді — хай. Хто знає мене, той і так усе розуміє. А інші — не мають значення.
Восени на роботі запропонували підвищення. Начальниця йшла в декрет, шукали заміну.
— Катя, ти ідеальна кандидатка, — сказала Віра Павлівна. — Відповідальна, пунктуальна, з колективом ладнаєш.
Я погодилась без роздумів. Зарплата вища, робота цікавіша. А головне — я знову вірила в себе.
У жовтні випадково зустріла Ігоря в ТРЦ. Він ішов із молоденькою дівчиною. Побачив мене — смикнувся, але тікати було нікуди.
— Привіт, — буркнув.
— Привіт.
Дівчина розглядала мене з цікавістю. Ігор не представив нас і я мовчки пройшла повз.
Озирнулася — він щось гаряче пояснював, розмахуючи руками. Мабуть, розповідав, яка я погана.
Вдома я відкрила сік, налила келих і підняла тост:
— За бабусю. За її дачу. За те, що не продала.
Новий рік я зустрічала на дачі. Мама обурювалася — як це одна та ще й за містом. Але я наполягла.
Прикрасила ялинку, приготувала олів’є, дістала бабусині іграшки.
Об одинадцятій вечора постукали. На порозі стояв Михайло з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.
— Вибачте, що втручаюся. Але новий рік на самоті — неправильно. Можна скласти компанію?
Ми сиділи на веранді, попри мороз. Пили шампанське, дивились на зорі, говорили про дрібниці. Опівночі він підняв келих:
— За нове життя. За свободу вибору. За те, що ми тут.
Феєрверки спалахували над сусідніми ділянками. Я думала про те, як змінилося моє життя за рік.
Болісно? Так. Але я знову стала собою. Тією Катею, яка вміє радіти простим речам. Яка не боїться бути сама. Яка знає собі ціну.
— Дякую, — сказала я Михайлові.
— За що?
— За компанію. За те, що не дали зустріти рік на самоті.
— Це вам дякую. Інакше сидів би вдома й жалів себе.
Ми цокнулись. І я подумала — можливо, все справді на краще. Можливо, потрібно було пройти крізь це, щоб навчитися цінувати людське тепло.
Щоб розрізнити любов і паразитизм. Щоб згадати, хто я насправді.
А дача… Дача залишилась зі мною. Місце, де живе пам’ять про бабусю. Місце, де я знову навчилася дихати. Місце, яке я ніколи і нікому не віддам.
