— Перекладачка? — він обперся на барну стійку, і я вловила ледь помітний аромат одеколону. — Мене Дмитро звати, маю автосервіс на Ленінському.
Я підняла погляд від ноутбука — готувала матеріали для завтрашнього заняття з корпоративною групою.
Переді мною стояв чоловік років тридцяти п’яти, у джинсах і сорочці, з тією особливою впевненістю людини, що звикла вирішувати проблеми.
— Анна, — подала руку, відчуваючи шорсткість його долоні. — Спостережливий ви.
— Та я просто почув, як ви по телефону переключались з англійської на російську, — сів поруч. — Компаніям викладаєте?
Усміхнулась про себе. Мої онлайн-курси ледве покривали оренду квартири, але кожен новий учень був маленькою перемогою.
— Можна й так сказати. А сервіс великий?
— Десять механіків, — кивнув він офіціантці. — Каву? За мій рахунок.
Так усе й закрутилось.
Діма виявився з тих чоловіків, які вміють красиво залицятися, але без показухи. Водив у гарні місця, але не вихвалявся цим, дарував квіти просто так, слухав мої історії про учнів із щирою зацікавленістю.
— Слухай, у тебе справжній талант, — казав він, проводжаючи мене після вечері. — Ти не просто знаєш мови — ти відчуваєш людей.
Через пів року покликав заміж. Я стояла в його трикімнатній квартирі з видом на парк і не могла повірити — невже пощастило?
— Ань, — обійняв ззаду, — коли одружимось, тобі не доведеться так виснажуватись. Я забезпечу нас, не хвилюйся.
У його голосі було стільки тепла, що я ще щільніше до нього притислась.
— Мені подобається викладати, Дім.
— Та я не проти, — розгорнув мене до себе. — Просто, може, трохи менше учнів набереш? Щоб час для нас, для дому залишався?
Весілля зіграли гарне. Діма постарався — запросив партнерів, важливих клієнтів. У сукні, яку він допомагав обирати, я почувалася королевою.
— Тепер моя, — шепотів під час повільного танцю. — Найкрасивіша.
Після медового місяця я спробувала повернутись до занять, але Діма приходив втомлений, хотів уваги, турботи.
— Ань, рідна, — падав у крісло, — день був жахливий, клієнт скандалив через двигун. Помнеш мені спину?
Я відкладала ноутбук. Занять ставало все менше.
— Та кинь ти цю мороку, — кривився Діма, дивлячись на мій календар. — Бачиш, як я пашу. Мені вдома відпочинок потрібен, а не твої скайп-розмови.
Але зовсім покинути не могла. По ночах, поки він спав, я тихо працювала над ідеєю — освітньою платформою з індивідуальним підходом. Записувала уроки, вигадувала вправи, програмувала тести.
— Молодець, що маєш захоплення, — говорив Діма, заглядаючи в мій екран. — Тільки щоб вдома все було гаразд.
Для нього це було щось на кшталт вишивання. А я ночами мріяла, як моя платформа допомагатиме тисячам заговорити англійською. Рік пролетів. Платформа почала приносити перші гроші, але я мовчала. Діма дедалі частіше затримувався, приходив роздратований, чіплявся до дрібниць.
— Анно, де моя синя сорочка? — кричав із спальні. — У мене зустріч із постачальником, а ти знову в комп’ютері!
Я мовчки шукала сорочку, думаючи про нових учнів. Відгуки були чудові, «сарафанне радіо» працювало. На прихований рахунок капали гроші.
— Твій чоловік — золото, — захоплювалася Марина, дружина діминого компаньйона. — Свій бізнес, турботливий. Тобі ж добре — можеш не працювати.
Сиділи на кухні, чоловіки в залі обговорювали новий проєкт. Я механічно різала овочі й кивала, згадуючи вчорашнє надходження — найбільше за весь час.
— Так, пощастило, — натягнула усмішку.
— Діма казав, ти там трохи англійською займаєшся, — хихикнула Марина. — Класно! Моя сестра ось йогою захопилась.
«Займаюсь»… Наче мої сімсот учнів і прибуток, що зростає, — це забавки.
— Анна! — гаркнув чоловік із зали. — Закуски де?
Я поспішила з підносом. У кімнаті четверо чоловіків говорили про постачання запчастин, усі серйозні.
— Нарешті, — Діма навіть не глянув. — Став і йди.
Раніше він так при мені не розмовляв. Щоки запекли, але я промовчала.
— Слухай, Дім, а дружина твоя не хоче до нас у бухгалтери? — запитав Костя, наймолодший із партнерів. — Ми саме розширюємось.
— Аня? — Діма засміявся. — Вона в мене домашня. По господарству спеціаліст, це її стихія.
Стихія… Стиснула зуби й вийшла. У спальні відкрила ноутбук — статистика радувала. За місяць прибуток зріс на 40%.
А вчора надійшла пропозиція про викуп від великого освітнього холдингу — сума змусила перечитати лист тричі.
Через тиждень знову гості. Діма привів потенційних інвесторів — подружню пару за п’ятдесят, які шукали, куди вкласти гроші.
— Анечка, каву принеси, будь ласка, — звернувся чоловік.
— Зараз, — пішла на кухню.
— Гарна дружина, — почувся голос інвестора. — Господарська.
— Так, пощастило мені, — відповів Діма. — Хоча часом дивує — англійською в інтернеті викладає, уявляєте?
Усі зареготали.
— Жінкам треба чимось себе зайняти, — зневажливо мовила інвесторка. — Нехай бавиться.
Я стояла за дверима з підносом і думала про вчорашній попередній договір. Там сума була більшою за річний обіг діминого сервісу.
— Анна! — заверещав чоловік. — Кава охолоне!
Я зайшла, поставила піднос. Діма окинув поглядом чашки.
— Наступного разу печиво нормально виклади, — пробурчав. — І кава ледь тепла.
Кава була гаряча, я точно знала. Але сперечатись при гостях він заборонив ще пів року тому.
— Пробач, — пробурмотіла.
— Ти просто домогосподарка, сидиш у мене на шиї, — відрізав Діма, не глянувши. — Навчися хоча б каву варити як слід.
Інвестори переглянулись. Горло стиснулось, щоки палали.
Мовчки розвернулась і вийшла.
У ванній довго вдивлялася у дзеркало. Бліда, погляд згаслий, посмішка натягнута. Коли я стала такою? Коли дозволила поводитись зі мною, як із прислугою? Дістала телефон. Повідомлення від юриста: «Договір готовий. Остаточна сума — 60 мільйонів рублів.»
Домогосподарка. На його шиї.
Зранку підписала договір у юридичній конторі. Гроші надійдуть за три дні. Два роки таємної праці, безсонних ночей і дрібних перемог втілились у цифру, від якої паморочилось у голові. А чоловік не має жодного права на ці кошти — сам наполягав на шлюбному контракті. — Вітаю, — юрист потиснув руку. — Ваша платформа справила фурор. Покупці в захваті від методики.
Дорогою додому думала, як розповім Дімі. Уявляла його здивоване обличчя, невмілі виправдання.
Але вдома чекав сюрприз.
Діма сидів на кухні за ноутбуком, обличчя сіре.
— Аню, — підвів голову. — Треба поговорити.
— Так, — сіла навпроти. — Я теж хотіла.
— У мене проблеми з сервісом, — потер лоба. — Серйозні. Постачальник вимагає повернути борги, а у нас касовий розрив.
Я мовчала, розглядаючи його. Вперше за довгий час він виглядав розгублено.
— Потрібні гроші, — продовжив. — Багато. Інакше все піде шкереберть.
— Скільки? — спокійно спитала.
— Мільйонів двадцять. Мінімум. Не знаю, де взяти.
Тоді я показала йому сповіщення з банку на телефоні.
— Учора продала свою платформу, — сказала, спостерігаючи за його обличчям. — За 60 мільйонів рублів.
Він дивився на екран, ніби побачив привида.
— Твоя возня принесла 60 мільйонів? — ледве прошепотів.
— Моя робота, — виправила. — Та сама, якою я «бавилась» ночами.
Діма відкинувся на спинку стільця. В очах блиснув страх.
— Анечко, рідна, — голос пом’якшав. — Знаю, перегнув. Стрес, робота… Ти ж розумієш. Ми сім’я, маємо підтримувати одне одного.
— Підтримувати, — повторила. — Як учора, коли назвав мене домогосподаркою?
— Дурість сказав, — потягнувся через стіл. — Пробач. Я ціную твою працю, правда.
— Знаєш що, — відвела руку. — Я готова вкластися у твій сервіс. Але не як дружина-рятівниця. А як інвестор, що купує бізнес.
— Купує? — побліднів.
— Контрольний пакет. П’ятдесят один відсоток. Для справи, що на межі краху — щедра пропозиція.
Діма довго мовчав. Я бачила, як в голові обертаються думки, як важить варіанти.
— Вибору немає, — нарешті сказав.
— Є, — підвелася. — Можеш відмовитися й збанкрутувати. А я піду до того, хто буде мною пишатися.
Наступного дня підписали документи. Відтоді сервіс належав мені. А ще через день я зібрала валізу.
— Куди зібралась? — Діма стояв у дверях, дивився, як складаю речі.
— У нове життя, — не озираючись відповіла. — А ти можеш залишитись тут. Домогосподарем. На моєму утриманні.
Я взяла валізу й вийшла. Більше не оберталась.
Минуло сім років — Мам, а чому сніг такий білий? — Льошка тягнув мене за руку, поки ми йшли Патріаршими ставками.
— Бо сніжинки відбивають усе світло, сонечко. Кожна — як маленьке дзеркальце.
Мій п’ятирічний син успадкував мою допитливість і батькові карі очі. Очі, в які я закохалась шість років тому на конференції з онлайн-освіти в Сколково. — А тато вже в офісі? — Льошка підстрибував, намагаючись дістати до гілки.
— Тато готує презентацію. Сьогодні важливий день — підписуємо контракт з китайськими партнерами.
Ми йшли на нашу традиційну суботню прогулянку — жодна погода її не скасовувала.
Після підемо в офіс, де за годину почнеться відеоконференція з Пекіном. Те, що починалось як нічна «возня», стало компанією з великою капіталізацією.
Олексій з’явився несподівано. Високий, трохи розпатланий професор з МДУ, фахівець із машинного навчання, підійшов після мого виступу з палаючими очима. — Перепрошую, я правильно зрозумів, ви використовуєте адаптивні алгоритми для підбору матеріалу? — говорив швидко, наче боявся, що я зникну. — Я саме над схожою системою працюю для студентів.
Ми проговорили в кав’ярні до закриття. Він розповідав про дослідження, я — про плани.
Виявилось, що його розробки ідеально доповнюють мою методику.
— Знаєте, — сказав, проводжаючи до метро. — Я зазвичай не вірю в долю. Але наша зустріч — наче знайти відсутній пазл.
За місяць ми запустили пілотний проєкт. За пів року стали партнерами. За рік — подружжям. — Мамо, дивись, качки! — Льошка побіг до ставка. — Їх можна погодувати?
— Взимку качок краще не годувати — мають відлітати. А навесні обов’язково принесемо хліб.
Пояснюючи про міграцію птахів, думала, як змінилось моє життя. Олексій ніколи не принижував мої досягнення. Навпаки — пишався, підтримував, надихав.
— Ти ж розумієш, що ти геній? — казав, коли я вагалась. — Твоя методика змінила життя мільйонам.
З ним я знову повірила в себе. Ми працювали, як злагоджений механізм: я — за контент і методологію, він — за технічну частину.
Наша платформа стала лідером на ринку СНД і виходила на азійський.
В офісі нас зустрів Олексій з термосом какао — знав, що замерзнемо. — Тату! — Льошка кинувся в обійми.
— Привіт, мандрівники! — підхопив сина, обійняв мене. — Як погуляли?
— Чудово. Льоша питав про фізику снігу.
— Увесь у маму, — усміхнувся. — До речі, китайці вже на зв’язку. І команда з іншого міста теж.
Офіс займав поверх у сучасному бізнес-центрі. Вид на засніжені дахи зачаровував.
Пам’ятала часи, коли працювала на кухні, ховаючи ноутбук. Тепер у нас 50 співробітників у столиці й ще 150 по країні.
— Аню, — Олексій узяв за руку, поки Льошка розглядав акваріум. — Я подумав… Може, час задуматись про другу дитину?
— Вже думаю, — усміхнулась. — Хочу доньку. Навчимо її мовам і програмуванню одночасно.
— І готувати татові млинці! — втрутився Льошка.
Ми засміялися. Олексій справді готував неймовірні млинці — наша недільна традиція.
Як і театр, ковзани, настільні ігри.
Після переговорів ми поїхали додому — до квартири на Чистих ставках. Льошка заснув у машині, стомлений враженнями. — Знаєш, іноді думаю, — сказала я, дивлячись на засніжену столицю. — Якби не той жах із Дімою, не стала б собою.
— Все на краще? — Олексій стиснув мою руку.
— Не зовсім. Але той досвід навчив цінувати себе. Не дозволяти принижувати. І обирати тих, хто бачить у мені партнера.
— Знаєш, я захоплююсь тобою щодня?
— Знаю. І я тобою також.
Увечері, коли Льоша заснув, ми сиділи на кухні, пили чай і планували завтра. Неділя — до батьків у Підмосков’я, потім — музей космонавтики (Льоша захопився астрономією).
— До речі, — згадала я. — Дзвонила Світлана, пам’ятаєш, дружина Діминого партнера? Каже, він продав частку, тепер менеджер у чужому СТО. (Я свою частку продала через рік — зрозуміла, що перспектив нема).
— Шкода його, — щиро сказав Олексій. — Хоча ні. Завдяки йому я зустрів тебе.
Вранці нас розбудив Льоша:
— Мамо, тату, вставайте! Сніг же йде! Ходімо ліпити сніговика!
Під час сніданку планували день. Спершу сніговик, потім млинці, потім до бабусі й дідуся. — А можна в понеділок з вами в офіс? — спитав син. — Хочу побачити, як робот розмовляє.
— Звісно, — Олексій скуйовдив йому волосся. — Покажемо лабораторію.
— Ух ти! А я зможу китайську вивчити?
— Спробуємо, — усміхнулась я. — Почнемо з простих слів.
Після був важливий дзвінок. Я поклала слухавку й зустрілася з Олексієм поглядом. Він усміхався тією особливою усмішкою: «Я пишаюсь тобою.»
— Мамо, а чому ти стільки мов знаєш? — спитав Льошка, намащуючи варення.
— Бо багато вчилась. І досі вчуся.
— А я буду як ти! Вивчу всі мови світу!
— Обов’язково, — Олексій поцілував його в маківку. — З такими батьками інакше не буває.
Після сніданку ми вийшли надвір. Столичний ранок був казковим — сніг іскрився, діти ліпили сніговиків. — Пам’ятаєш нашу першу презентацію? — спитав чоловік. — Ти так хвилювалась, що забула половину слайдів.
— А ти все підхопив, — засміялась я. — Інвестори казали, ми ідеальна команда.
— Бо ми і є ідеальна команда. У всьому.
До вечора ми збудували ціле снігове містечко. Діти з двору долучились, батьки приносили моркву для носиків. — Ваш син такий розумний, — сказала сусідка. — Моєї доньки про сніжинки розповідав, як професор.
— В батьків вдався, — усміхнувся Олексій.
У батьківському домі нас зустрічали пирогами. Мама тішилась онуком, тато вів його в гараж — показати новий верстак. — Аню, я так тобою пишаюсь, — мама обійняла. — Бачила передачу про вашу компанію. Не віриться, що це моя донька.
— Мам, я просто роблю те, що люблю.
— З правильним чоловіком поруч, — глянула на Олексія, який накривав на стіл. — Оце найголовніше.
Вночі, коли всі спали, я стояла біля вікна нашої спальні, вдивляючись у засніжену столицю.
Сім років тому я вийшла з іншої квартири з одним чемоданом і розбитим серцем. Сьогодні в мене є все: улюблена справа, кохана родина, повага колег.
Телефон тихо пискнув — повідомлення від першої учениці: «Анно Сергіївно! Отримала роботу в міжнародній компанії перекладачем! Дякую, що вірили в мене!»
Олексій обійняв ззаду.
— Не спиш?
— Думаю.
— Про що?
— Про те, як мені пощастило. З тобою, з Льошкою, з роботою. З тим, що ми живемо поруч із батьками.
— Це не везіння, — поцілував у скроню. — Це ти така. Сильна, талановита, вперта в хорошому сенсі.
— І щаслива, — додала я.
— І щаслива, — погодився він. — А тепер спати. Завтра понеділок, важливий тиждень.
Засинаючи, я думала про майбутнє. Про нові проєкти, про доньку, яка обов’язково з’явиться, про те, як Льоша піде в перший клас.
І ще я думала про те, що іноді потрібно втратити себе, щоб знайти наново. Пережити приниження, щоб навчитися цінувати повагу. Почути «ти просто домогосподарка», щоб довести — передусім собі — що ти здатна на більше.
Столиця засинала під снігом. А в мене попереду було ціле життя — яскраве, змістовне, сповнене любові. Життя, яке я побудувала сама. Тут. У себе вдома.
