Галина Аркадіївна прокинулася рано. За вікном було сіре, вогке небо, місто ще не прокинулося — по мокрому асфальту зрідка шелестіли машини, десь клацнули дверцята, скрикнув птах.
Вона встала, як завжди, без будильника, увімкнула чайник і накинула свій старий теплий халат, у якому провела останнє десятиліття.
Кухня була вузькою, але світлою. На підвіконні — герань, до якої вона зверталася з «доброго ранку» так само, як колись казала це чоловікові. Давид помер п’ятнадцять років тому. Спочатку серце стискалося, згодом біль притупився. Залишився ритуал: завжди ставила поруч другу чашку — наче він досі поруч.
Вона якраз розливала чай по чашках, коли задзвонив телефон.
— Мамо, привіт, ти вдома? — Голос Олексія, сина, звучав поспішно.
— Звісно вдома. А де ж мені ще бути? — Вона усміхнулася, хоча в слухавці цього було не видно.
— Я б заїхав. Ти як, нічого не планувала?
— Ні, приїжджай.
Він приїхав за годину. Сильний запах дешевого одеколону, нервові рухи. Обійняв на порозі, швидко зняв куртку, пройшов на кухню, сів на табурет.
— Мамо, слухай, давай одразу. Ми з Анею все обдумали. Твоя квартира — велика. Три кімнати, центр. Ти одна. Навіщо?
— Живу. Тут усе моє. Спогади, речі, твій куточок залишився…
— Мамо, це все ясно. Але подумай: якщо ми її продамо — тобі однокімнатну беремо. У новобудові, з ліфтом, із консьєржем. А собі — нарешті своє. Бо оренда, оренда, скільки можна.
Галина слухала мовчки. Вона вміла слухати. І завжди намагалася зрозуміти.
— Аня каже, зараз ринок хороший. Можна вигідно продати. Головне — все правильно оформити. Ми вже й рієлтора знаємо. Надійний.
— А мені куди? — тихо прозвучало.
— Я ж кажу — тобі хорошу однокімнатну. Ближче до нас. Ти з нами, але окремо. Зручно ж. Ми поруч, онук — ти його зі школи, якщо треба. Допоможеш. А жити — у своєму.
Він говорив швидко, наче боявся, що якщо зупиниться — передумає. А вона… вона не знала. Серце заважало. Щось не дозволяло сказати «так». Але й «ні» вона не могла. Син старається. Для родини. А хіба не для родини вона жила все життя?
— Я подумаю, Льошо. Треба все осмислити.
— Звісно, мам, звісно. Тільки не затягуй. Варіанти швидко зникають.
Він поїхав. На столі залишилася його чашка, трохи недопитий чай. Галина дивилася на неї, як на слід — живий, але чужий. Потім тихо помила посуд, витерла руки й сіла до вікна. День починався.
Через три дні приїхала Аня. Ділова, швидка, пальто кольору запиленого рожевого. З порога — до справи:
— Галино Аркадіївно, я тут усе підготувала. Ось список квартир, які можна подивитися. Усі новобудови, нормальні поверхи. Оцей варіант — просто супер: метро поруч, поліклініка, парк.
— А… меблі, речі?
— Ой, ну це ми вирішимо. Щось перевеземо. Щось викинемо. Новий етап — нове життя! Ви ж не хочете тонути в старому мотлосі?
Вона усміхалася, як на співбесіді, і говорила рівно, без пауз. Галина кивала, стиснувши губи. Її не питали, чи хоче вона нового життя.
— Головне — все швидко оформити. Я з рієлтором домовилася. Він надійний, з досвідом. Потрібна тільки ваша довіреність.
Галина ще раз кивнула. Аня поїхала, залишивши після себе папку й аромат парфумів.
Наступного дня вона пішла до ЦНАПу. Черга, люди, метушня. Вона не любила все це. Але впоралася. Принесла довідки. Завірила. Віддала синові.
Увечері повернулася додому. Зняла пальто, поставила чайник. І тут — стук у двері.
— Галино? Не впізнала? Юра, Юрій Михайлович. Я тут повз проходив, тебе побачив. Думаю, дай зайду.
Він стояв, трохи зсутулившись, у куртці з пакетом. Приніс пиріг.
— Сам пік. Ну майже. У Світки в пекарні купив. Пам’ятаєш Свєтку з третього поверху?
Сіли на кухні. Наче нічого й не минуло. Сміялися, згадували, пили чай. Він розповів, що давно сам. Що нудно. Що онуки далеко. Що ходить пішки, щоб не закиснути.
А потім раптом сказав:
— Знаєш, ти ж не шафа. Чому ти себе так легко віддаєш? От — квартира, спогади, все життя… Взяли — і пересунули. А ти? Ти з цим згодна?
Вона замовкла. Пиріг охолов. У чайнику — порожньо. Галина дивилася у вікно, де сутеніло, і не знала, що відповісти.
— Ти все життя — заради когось. А заради себе — коли? Ще не пізно, Галь. Поки дихаєш — не пізно.
Він пішов. А вона довго сиділа. Потім пішла до ванної, подивилася на себе в дзеркало. Сива, зморшкувата. Але очі… не старі. Просто втомлені. Може, він і правий. Може, вона — не меблі. Може, вона — людина.
Наступного ранку вона вирішила передати документи синові особисто. Хотіла просто — віддати, і все. Без розмов.
Відчинив онук. Веселі очі, у піжамі, за спиною — мультики.
— Тато з мамою на кухні, — сказав він і побіг назад.
Галина пішла слідом. Повільно. Біля дверей — зупинилася. З кухні долинало:
— Аня: «Якщо ми вкладемо все в будинок — вистачить на пристойну ділянку. Їй кімнату зробимо. Все одно їй недовго. Чесно кажучи, я вже втомилася. Я не такого життя хотіла, Льош. Оренда, борги, компроміси. Хочу своє. Розумієш? ХО-ЧУ. Просто виріши, будь чоловіком, зроби хоч щось сам. Вона вже майже погодилася — просто дотисни!»
— Олексій: «Ну так. Потім все нам залишиться. Головне, щоб зараз не зірвалася.»
Вона стояла мовчки. Серце гупало. Потім розвернулася і пішла. Тихо. Ніхто не помітив.
Вночі Галина майже не спала. Лежала, втупившись у стелю, і думала: а раптом вона помилилася? Може, неправильно зрозуміла? Але голос Ані звучав у голові знову і знову: «Будь чоловіком… Вона вже майже погодилася… Їй недовго…» — і все всередині стискалося.
Вранці — головний біль, ватні ноги. Вперше за багато років вона не зварила собі кашу. Просто сиділа з чашкою чаю і дивилася на герань. Хотілося плакати, але сльози не йшли. Було якесь дивне відчуття: ніби хтось витяг з неї повітря, і все, що залишилося — порожнеча і тремтіння.
Вона одягла пальто, зав’язала шарф і пішла до нотаріуса. Черга, люди, метушня. Вона не любила все це. Але впоралася. Принесла довіреність, написала заяву про скасування. Нотаріус завірив документи і вніс запис про скасування в реєстр.
— У вас конфлікт з родичами? — запитав нотаріус, дивлячись поверх окулярів.
Галина зітхнула:
— У мене конфлікт із собою. Більше не хочу зраджувати себе.
Після — додому. Втомилася жахливо, ніби не папери оформляла, а землю копала. Лягла на диван, не роздягаючись. Заснула. Вперше — без тривоги.
Минуло три дні. Спочатку вагалася — чи варто? Сумнівалася, намагалася відмовити себе. А потім встала, одяглася і, не роздумуючи, поїхала до нотаріуса. Заповіт. Простий і ясний: вся квартира — онуку. Все. Без умов, без посередників. Її жест — у майбутнє, але й у минуле також. За себе п’ятнадцятирічну, коли вона жила заради матері. За себе двадцятип’ятирічну, яка жила заради чоловіка. За себе сорокарічну, яка працювала на двох роботах заради сина. Тепер — заради себе.
Після виходу з офісу нотаріуса вона довго йшла пішки. Голова гуділа, ноги ніби налилися свинцем, але в грудях — вперше за довгий час — було спокійно. Вдома зняла пальто, підійшла до вікна, притиснулася чолом до скла. За ним — мокрий асфальт, краплі на гілках, вуличний шум. А всередині — тиша. Та сама, в якій нарешті можна було дихати.
Зателефонував Юрій.
— Слухай, дякую за той вечір. Я давно так не сміявся.
Вона усміхнулася:
— А я давно не відчувала себе живою.
Помовчала. Потім тихо:
— Дякую, що нагадав. Я теж людина. А не ресурс.
— Ти завжди була людиною, — відповів він. — Просто сама про це забула.
Через два дні Олексій прийшов. Один. З квітами. Стояв на порозі, трохи згорблений, ніби зменшився на зріст. В очах — розгубленість.
— Мамо… Я… Я все зрозумів. Пробач. Ми були неправі. Я був слабким.
Вона взяла квіти. Постояла. Поставила їх у воду. Помовчала.
— Я не знаю, навіщо ти прийшов, Льош. Якщо — вибачитися, то дякую. Я чую. Якщо — повернути все назад… то не вийде.
Він сів. Руки тремтіли. Намагався щось пояснити, виправдатися:
— Ти ж знаєш, у нас все складно… Я просто хотів, щоб було по-людськи… Ми розраховували… Аня… Вона просто…
— А я? — перебила вона. — Я не людина? Зі мною — не по-людськи?
Він мовчав. Потім встав:
— Я… постараюся все виправити.
— Не треба. Не виправляй. Просто живи. Але за свої рішення відповідай сам. Без мене.
Він пішов. А вона залишилася в тиші. Сіла на балкон. Подивилася на свої руки. На підвіконні гойдався герань. Десь у далечині кричала чайка. Вона подумала: «Ось воно яке — самотність, в якій немає болю. А просто — я з собою.»
На телефоні — повідомлення від Тоні: «Підемо в бібліотеку? Клуб “Слово”. Юра буде.»
Вона усміхнулася. Написала: «Прийду.»
Через тиждень, у четвер вона вже йшла сходами бібліотеки, дивуючись, як легко ступають ноги. У залі було тепло, пахло старим папером і яблуками. Хтось читав вірші, хтось сміявся. Тоня махала рукою, а поруч — Юрій. У темному светрі, з очима, в яких не треба було нічого пояснювати.
Після клубу він проводив її до дому. Погода стояла тепла, рідкість для кінця жовтня. Йшли мовчки, іноді переглядалися. Біля під’їзду він сказав:
— Галь, якщо раптом захочеш… Я можу заходити. Або ти — до мене. Як друг. Або не тільки. Я не поспішаю.
Вона довго мовчала. Потім кивнула:
— Давай просто будемо поруч. А там видно буде.
Він поцілував її в лоб.
Минуло два тижні. Вечір. Балкон. Два крісла. У другому — Юрій. Читає газету. На столику — чай, плед, дві чашки. Галина дивиться на нього, потім — на вулицю. Вітер колихає герань.
Вперше за довгий час їй спокійно. Не тому, що одна. А тому, що поруч — той, хто бачить у ній людину. Не площу. Не ресурс. Не функцію.
Просто — її.
І цього достатньо.
