Ложка випала з руки Рити й з глухим плюхом впала в недоїдену кашу доньки. Та миттєво відреагувала: губи скривилися, брови зійшлися до перенісся, з горла вирвалося сердите бурмотіння. Рита, не відводячи погляду від чоловіка, потягнулася за серветкою, щоби витерти кашу з підборіддя дитини.
— Ти… Ви що вирішили? — перепитала вона, думаючи, що, можливо, щось неправильно зрозуміла.
— Ну, ти ж сама казала, що втомилася, — Ігор знизав плечима й зробив вигляд, ніби все абсолютно звичайно. — А робота — це і зміна обстановки, і гроші. Олеська посидить і з нашою, і зі своєю. Мама їй допоможе. Все буде добре.
Рита мовчала. Довго. Вона навіть не кліпала — просто дивилась на чоловіка, ніби побачила в ньому щось нове.
Їй би вже звикнути до «сюрпризів». Але щоразу вона все ще дивувалась тій легкості, з якою хтось інший планує її життя.
— А тобі не спадала на думку світла ідея спочатку порадитися зі мною?
— А про що тут говорити? — Ігор розвів руками. — Все логічно. Ти вже рік вдома. Олеська й так у декреті. А ти вийдеш хоча б на пів ставки. Усім стане легше.
«Усім» в цьому випадку були його сестра та мама. Ігор із тією ж чарівною легкістю перекладав їхні проблеми на плечі дружини.
— Ага. «Легше», — пробурмотіла Рита, не дивлячись на нього. — Особливо мені.
Він замовк. Потім знизав плечима, мовляв, не будь упертою.
…Кілька тижнів тому, ввечері, Рита вирішила уважно переглянути операції по їхньому спільному рахунку. Цифри мигтіли перед очима. П’ятсот туди, тисяча сюди. І серед переказів — «Олеся».
Олесі було забагато. Надто багато.
— Ти знову переказав їй гроші? — спитала Рита тоді, стримуючи емоції.
Заради доньки. Лише заради неї. Та міцно спала поруч, обіймаючи плюшеву сову.
— Ну так. Вона попросила на підгузки. До понеділка, — Ігор навіть не глянув у її бік: був зайнятий телефоном.
— Це вже третій раз «до понеділка». Нічого, що ми самі майже на нулі?
— Рит, це мої гроші, я їх заробляю. Що хочу — те й роблю, — відмахнувся Ігор роздратовано.
Вона здивовано звела брови.
— Поки я в декреті, твої гроші — це наші гроші. Я народжувала, я здоров’я поклала, я сиджу з дитиною, хоча теж могла б працювати. Ми домовлялися, що ти забезпечуєш родину. А тепер ти вирішив, що ти — спонсор? І в тебе — благодійний фонд?
— Не починай. От сама почнеш заробляти — тоді й поговоримо.
Тоді щось у ній надломилося. Як удар молоточка по склу — тріщина пішла наскрізь.
Рита виринула з думок і глянула на чоловіка з обуренням.
— Гарно ви придумали. Твоя сестра буде нянею, а я піду впахувати, бо у твоєї мами й Олесі життя важке?
Ігор втомлено кивнув. Мовляв, так вже вийшло.
Він виріс у родині, де всі рішення приймала мати, а його обов’язком було лише мовчати і підкорятись. Ігор і тепер діяв так само: не обговорював, а просто передавав далі вказівки. Очікувалось, що Рита теж усе прийматиме мовчки, не ставлячи запитань.
— Знаєш, що мене найбільше дратує? — її голос затремтів від напруження. — Те, що ви навіть не питаєте. Просто ставите мене перед фактом, як меблі, які можна пересунути. Ну що ж, якщо ви вже все вирішили — вітаю. А тепер слухай моє рішення.
Ігор завмер, дивлячись на дружину уважно.
— Я не вийду на роботу. Ні зараз, ні через місяць. І тим більше — не за графіком твоєї мами. Я в декреті, і це моє право. А якщо комусь не вистачає грошей — нехай шукає підробіток. Як усі нормальні люди.
Йому хотілося щось заперечити, але він лише тяжко зітхнув. Рита взяла доньку й пішла з кухні до спальні, залишивши чоловіка самого.
Звісно, на цьому розмова не завершилась. Уже перед сном Ігор пробурмотів:
— Може, завтра просто поговоримо з мамою? Без нервів. Вона хоче пояснити.
Поговорили.
— Риточко, ну зрозумій: Олесі важко. Ти з чоловіком, а вона сама. Невже так важко допомогти? — солодко мовила свекруха.
Вони всі сиділи у вітальні. Ігор сів подалі, ніби все це його не стосувалося. Олеся насупилася і бездумно била ложкою об кружку. Її вигляд натякав: її образили, але вона готова великодушно пробачити.
Рита мовчки слухала, хоча мріяла втекти. Але вихованість змушувала сидіти далі.
— Я розумію, тобі теж нелегко, — зітхнула свекруха, натягнуто. — Але ти не одна. У тебе є чоловік. Ви справитесь. А Олеся… усе тягне сама. Дитина маленька, ніхто не допомагає.
Олеся сумно хитнула головою.
— Якби колишній хоч аліменти платив… А то пропав, як у воду.
Рита зітхнула. Вона могла б згадати, як рік тому Олеся сама казала: «Краще самій, ніж з таким ідіотом». Могла б пригадати, як носила їй пакети з дитячими речами, а у відповідь чула:
— Я що, маю гуляти з донькою в блакитному комбінезоні? Це ж не її колір!
Та Рита промовчала. Вона дивилась на Ігоря, а той ховав очі.
— Ми ж нічого надприродного не просимо, — знову втрутилась свекруха. — Просто тимчасово. Рита, ти підеш на роботу, Олеся буде з дітьми, а Ігор допомагатиме вдома. Ми ж сім’я. Треба підтримувати одне одного.
Рита згадала, як нещодавно Ігор буденно сказав:
— Думаю, можемо віддати ліжечко Олесі. Вона більше потребує. Наша вже велика — хай з нами спить.
Вона тоді стиснула зуби і кивнула. А вранці рахувала синці на ребрах і маскувала мішки під очима.
Все це вже не накопичувалось — воно виходило за межі.
— Знаєте, — нарешті промовила Рита, — Ви тут усі гарно говорите про «разом» і «родину». А я почуваюся чужою серед вас. Ви — разом, а я — ніби тимчасова.
Свекруха прищулилася.
— Що ти таке кажеш, Рита? Ти жінка мого сина, частина родини. Просто ти сильна. А Олеся — ніжна, їй важче.
— І тому вона має право на наші гроші, наше ліжечко і мій час?
Ігор хотів щось сказати, але не встиг.
— Я в декреті. Це не відпустка, не канікули. Я не сплю, у мене болить спина. А ви хочете, щоб я ще вас усіх на собі тягнула?
— Не всіх, Рит… — почав Ігор.
— Та всіх! — перебила Рита. — Олеся не працює. Живе за рахунок мами, а тепер хоче переїхати на мою шию. Ти не здатен сказати їм «ні»? Добре. Я скажу. Стоп. Досить. Я залишаюсь вдома з донькою. Свої проблеми вирішуйте без мене.
Настала тиша. Лише Олеся нервово стукала по чашці.
— Але… — знову спробувала свекруха.
— Жодних «але»! Це мій декрет. Моя дитина. І якщо ви вважаєте, що я повинна жертвувати собою — ви помилилися.
Вона підвелася і пішла. Всередині її все вирувало, але вперше за рік вона почувалася вільною.
Зі спальні почувся плач дитини. Рита підхопила доньку, пригорнула її до себе і відчула, як маленька ручка міцно обхопила її палець.
Того вечора ніхто більше не посмів щось просити. І це було прекрасно.
Але жодних вибачень не прозвучало. Було зрозуміло: вони вважають, що ще все попереду. Ігор обіцяв поговорити, коли Рита «перестане впиратись».
Та вона вже не кипіла. Вона просто не хотіла більше жити з чоловіком, який замінює її думку рішенням родичів.
Тож після чергового «давай поговоримо» вона почала збирати речі. Тихо, спокійно. Ігор спочатку навіть не зрозумів.
— Ми їдемо, Ігорю, — сказала вона, стоячи з візочком біля дверей.
— Куди?!
— Туди, де мою думку чують.
Він не одразу усвідомив, що це не образа, а кінець.
Рита викликала таксі й поїхала до мами. Донька спала, а Риту раптом відпустило. Вона, ніби скинувши важкий мішок, знову могла дихати.
Мати зустріла їх у халаті й зі стривоженим поглядом, але швидко зібралася. За вечерею Рита розповіла їй усе. Та слухала мовчки, лише головою хитала.
— Він вирішив, що гроші — лише його? — пробурмотіла вона, наливаючи чай. — То нехай сам народить. Декрет — це робота. Безкоштовна. З нічними змінами.
Рита вперше по-справжньому відчула, як їй було важко.
— Мам, я не підписувалась бути обслугою для чужої родини.
— Молодець, що пішла. Не терпи. Терпіння веде тільки в могилу.
У той самий вечір Рита відкрила переписку з колегою. Її пам’ятали, шукали людину на віддалену роботу. Графік — гнучкий, зарплата — не ідеальна, але це був шанс мати свої гроші.
Поки вона домовлялась, у Олесі в соцмережі з’явилося фото з манікюру: «Нарешті вийшла з дому». Риту це не здивувало. Вигідна позиція тривала, тільки тепер без неї.
Минуло два тижні. У кімнаті знову стояло ліжечко — Рита таки добилася його через Ігоря. Дитина спала, не пиналась, а вранці сміялася. Рита працювала вечорами, встигала все. Без тиску — сил стало більше.
Олеся влаштувалась продавчинею. Жалілась, що важко. Свекруха стала сиділкою.
Ігор написав: «Вибач. Я був неправий». У відповідь — фото заяви на аліменти.
— У мене немає спонсора, тож пюре для доньки заробляю сама. Надіюся, ти не зникнеш, як тато «ніжної Олесі».
Відповіді не було.
Рита заварила чай, поправила ковдру доньці. Вона втомлювалася. Переживала. Але тепер усе залежало лише від неї — не від чужих забаганок.
І це було головне.
