Двері Настя відкрила не одразу. Стояла з ключами в руці, ніби не впізнавши дзвінка. Пальто мокре, парасолька в краплях, на пакеті з молоком — порвана ручка. Вечір наближався до кінця, під’їзд вже пах чийось вечерею і чийсь котом.
За дверима — Валентина Григорівна. В’язаний шарф, лаковані туфлі, валізка на колесиках, в руках пакет з чимось гарячим. І голос — як у актрис зі старих фільмів: бадьорий, з відтінком драми.
— Світло моє ясне! Я до вас на три дні! З пирогом. З вишневим. Павлик любить. — Вона вже в коридорі, поки Настя тільки видихає. — Ну що ж ти мене не попередила, що код змінили? Я вже поїхала було, потім з валізкою назад — ледь знайшла вашого двірника, спитала в нього код.
Настя мовчить. Киває кудись за плече, наче там — хтось ще. Хоча в квартирі тихо. Неприємно тихо.
— А Павло? — Валентина переобулась, озирнулася: в прихожій — один гачок вільний. Немає чоловічого пальта. Немає черевиків. Ні його запаху, ні його хаосу. — Пізніше буде, так? Вечеряти разом сядемо, я якраз плов привезла. Петро, батько Павла, підтягується. Він по справах спочатку заїхав до знайомого, треба було терміново. — А Саша? Ще в садочку, мабуть?
Настя чомусь усміхається — коротко, ніби хтось потягнув за ниточку.
— У нього засідання затягнулося.
— А-а, ясно. Робота-робота, ну… — Валентина замовкає. Очі бігають. Занадто швидко. Вона помічає: на полиці лише одна чашка. У ванній — початий шампунь, але тільки один. На холодильнику — дитячі малюнки, а фотографії Павла зникли.
На кухні вона ставить пиріг на стіл, обережно відкриває контейнер з пловом, бере Настину руку.
— Ти, головне, не переживай. Все буває. От видихни. Сядемо, поїмо. Тато приїде — ви з ним посмієтесь. Він у нас добряк.
Настя киває. Сідає. Тарілку бере, але не їсть. Чайник кипить, голосно, ніби лаявся.
Трохи пізніше вони разом пішли за Сашею. Валентина несла рукавички і термос з компотом, Настя йшла мовчки, тримаючи себе за рукав. В ліфті, на зворотному шляху, вони зустрічаються з сусідкою Леною. Та усміхається, потім ривком переходить на звичний, швидкий тон:
— Настя, твій колишній знову з тією пофарбованою в торговому був? З коляскою? І з дитиною не займається зовсім, так?
Валентина втиснула губи в нитку. Не дивиться ані на Настю, ані на Лену.
— Лена… — тільки й видихає Настя.
— Ну а що? Я ж правду. Все одно всі все знають…
Ввечорі, коли Валентина витягувала ковдру з шафи і акуратно застеляла диван, вона раптово зупинилася. Довго тримала подушку в руках. Потім, не дивлячись:
— Він пішов? Де мій син? Що сталося?
Настя стояла у дверях кухні. Спина пряма, руки на чайнику.
— Три місяці тому. Сказав, що йде на зустріч. І не повернувся.
— До неї?
Настя мовчить, тільки дивиться кудись у бік.
Валентина сідає. Ковдру кладе поруч. На коліна ставить сумку. Виймає ще один пиріг. Маленький, у пластиковій формі.
— Я пекла, спеціально для вас. Він же казав, що у вас все добре… Що ви вчетвером на море хочете поїхати влітку… Він же…
Вона раптово перестала дихати. Як наче довго піднімалася сходами. Настя підходить, але не торкається. Просто ставить поруч чай.
У кімнаті тихо. За вікном гуде старий тролейбус. Настя стоїть біля вікна. Валентина сидить, не рухаючись. У кожної своя тиша.
Двері різко зачинились — Пьотр завжди закривав їх із силою, як ніби нагадуючи про себе. Вийшов він бадьоро, в куртці з хутряним коміром, з пакетом мандаринів та газетою під пахвою.
— Ну, здрастуйте, красуні! Ось і я з добиччю! Мандарини — абхазькі, солодкі. Як у дитинстві.
Він роззувся, повісив куртку, пройшов на кухню. Там тиша і три погляди. Один — втомлений, Настин. Другий — тривожний, Валентин. А третій — радісний, дитячий: Саша, почувши голос діда, кинув печиво і кинувся до нього, схопив за штани, як за дерево, і підняв голову, сяючи очима.
— Чого замовкли? — Пьотр не зрозумів. — Я не вчасно?
— Павло… — почала Валентина, але голос зірвався. Вона подивилася на Настю, наче просила дозволу.
— Павло пішов, — сказала Настя. Спокійно, ніби сто разів це повторювала. — Три місяці тому.
Пакет з мандаринами м’яко шлепнув на стіл. Газета — слідом. Пьотр сів. Помовчав. Довго дивився у вікно, як ніби там шукав пояснення.
— Що ви тут по-вашому натворили? — раптово голосно. — Так ти ж його довела, Настя. Давила, пилала, як цвях в дерево. Я його по голосу не впізнавав — він додому йшов, як на каторгу!
— Пьотр, — тихо сказала Валентина.
— А що, Пьотр? Що? Все сховано, а тепер — здрастуйте! Ти його просто… — він махнув рукою. — Зіпсувала.
Настя не відповіла. Лише взяла чашку, віднесла до раковини. Але в кімнату не пішла. Стояла спиною, ніби думала — йти чи залишитись.
Валентина мовчала. Її обличчя поблідло. Вона піднялася, підійшла до Пьотра, стиснула йому плече. Він не відреагував одразу.
— Він сказав мені, що у них все добре. Саша здоровий, Настя молодець, планують відпочинок. Ти розумієш, що він бреши? — її голос зірвався. — Мені. Матері.
Пьотр підняв очі. І вперше не знав, що сказати.
— Я… Я думав… — Він запнувся. — Він же не дитина. Сам вирішує. Може, у нього хтось…
— У нього давно хтось є, — сказала Настя, не обертаючись. — Він живе з нею. З тією, з роботи. З якою переписувався в ванній.
Пьотр встав, пішов на балкон. Закрив за собою двері. Сигарета загорілася в сутінках, як маяк. Він не курив при внуку. Але зараз — закурив.
— Я зателефоную йому, — сказала Настя. — Нехай сам пояснить.
Валентина нічого не відповіла. Лише закрила очі.
На екрані телефону — номер «Павло». Дзвінок. Гудки. Потім голос, втомлений:
— Так?
— Прийди. Зараз. Тато з мамою тут. Саша. Треба поговорити.
Пауза. Довга. Потім — «Добре». І гудки.
Настя подивилася у вікно. Там, за склом, хтось чистив дорожки від снігу. Біла ніч. Зимова. Беззвучна.
Через двадцять хвилин знову клацнув замок. Павло увійшов — як у чужу квартиру. На ньому був той самий пуховик, з якого Настя одного разу діставала жуйки та чеки. Волосся трохи розтріпане, запах чужих духів ледь вловимий. Він зупинився на порозі.
— Всім привіт… — сказав мляво.
Саша підбіг, але зупинився в полкрока. Павло ніяково присів, притягнув його до себе.
— Привіт, дружок. Як ти?
— Ти з нами не живеш, — сказав Саша. Не звинувачуючи, а як факт.
Павло притиснув його до себе, але очей не підняв.
У кухні повисла тиша. Пьотр вийшов з балкона, запах диму тягнувся за ним. Валентина дивилася на сина так, наче бачила його вперше.
— Ти мені говорив… — почала вона. — Ти мені говорив, що все добре. Що Настя молодець. Що Саша щасливий. Ти бреши мені, Паша?
— Я не хотів вас засмучувати.
— А її? — Валентина кивнула на Настю. — Ти її не хотів засмучувати? Чи зручно було просто… зникнути?
Пьотр раптом заговорив тихо:
— Чому ти свою матір підставив?
Павло сів. Положив руки на стіл, наче здавався.
— Я не зобов’язаний нікому. Ні вам, ні їй. Я пішов, бо не хотів брехати. Я з Настею більше не міг. І з вами теж.
— Пішов, бо було слабо залишитися і говорити, як чоловік, — кинула Валентина. — Ти зрадив не тільки її. Нас. Себе.
Настя сиділа в кутку. Мовчки. Як наче їй більше нічого не потрібно було знати. Вона вже все знала.
Валентина підійшла до сина. Потрогала його плече. Долоня тремтіла.
— Ти був кращий, Паша. Я тебе пам’ятаю іншим.
Він нічого не відповів. Лише закрив очі.
Саша знову виглянув на кухню. Цього разу не побіг. Лише стояв у дверях і дивився.
Павло встав, відступив на крок, подивився на всіх. Обличчя стало твердим, як маска. Він різко повернувся і вийшов, хлопнувши дверима — не голосно, але чітко. Як крапка в кінці глави.
Наступило ранок. За вікном — промерзлий світло і свіжий сніг на підвіконні. Пьотр знову читав газету, Саша їв кашу, Валентина щось перекладала на кухні, а Настя стояла біля вікна.
Настя випросталася, голос став рівним:
— Я можу зібрати техніку, яку ви дарували. Мікрохвильовку, мультиварку, чайник. Заберіть, якщо хочете. Я все одно хотіла зробити ремонт. Зміни не завадять. Просто здається правильним все почистити до основи.
Валентина різко повернулася.
— Ти з глузду з’їхала? Ранок тільки почався, а ти вже про майно. Нам тут ділити нема чого. Ми не крахобори. Нам треба вибачитися. А не техніку забирати.
Саша в цей час сидів у кімнаті. Грав машинками на килимі. Потім виглянув:
— Бабуся, а тато прийде?
Валентина подивилася на нього. Глибоко вдихнула. Опустилася поруч. Погладила по голові.
— Прийде, Сашенька. Але трохи пізніше. Ти поки мультик хочеш?
Саша кивнув.
Настя стояла біля дверного косяка. Ні сліз, ні злості. Просто якась внутрішня глухота. Як після довгого шуму — коли звуки йдуть, а в ушах тільки тиша.
Вона поставила чайник. Він зашумів, як фон на фоні їх мовчання. Попереду — просто день. Новий, звичайний. Але з відчуттям, що все починається знову.
Пахло мийним засобом і сухим повітрям. Валентина стояла у ванній, мила раковину, повільно, наче медитацію виконувала. Настя зайшла — хотіла взяти рушник, але зупинилася.
— Залиш, — сказала Валентина, не обертаючись. — Я сама.
Настя не відповіла. Взяла рушник і поклала поруч. Постояла.
— Я не злитися на вас, — сказала нарешті. — Я просто… втомилася пояснювати, що не винна одна.
Валентина оперлася на край раковини. Покачала головою.
— А я злилася. На себе. Що не догляділа. Що не хотіла побачити. Я ж думала — у вас все. Розумієш? Все: любов, сім’я, щастя. Я ж всім так розповідала.
Настя кивнула. Вони стояли в тісній ванній — дві жінки, зв’язані сином, домом, минулим.
— Вибач, — сказала Валентина. — За все. Я правда вважала, що ти… ну, що ти як би не утримала. А тепер дивлюсь на тебе — і розумію, що ти трималася за всіх нас. Навіть коли не треба було.
Настя сіла на край ванни. Тихо:
— Я себе тримати буду. Тільки себе. Більше нікого.
З кухні донісся голос Саші: «Мама, де носки з акулами?» — і щось грохнуло.
— І його, — додала Настя. — Його ще триматиму.
Вони посміхнулися. Не розгублено, а якось по-жіночому — втомлено і по-справжньому.
Пізніше, біля дверей, вони обнімалися довго. Пьотр стояв поруч, незграбно переминаючись з ноги на ногу.
— Я теж був не правий, — пробурмотів. — Просто нас, чоловіків, не вчать говорити. Ні в дитинстві, ні потім.
— Вчіться, — сказала Настя. — Поки є з ким говорити.
Він кивнув.
Саша вибіг, одягнувся сам — трохи не в ті черевики — і побіг по сходах вперед.
— Ми тебе покличемо, — сказала Валентина. — Або ти нас. Ми все одно… ми ж тепер родичі, куди нам діватися.
Настя кивнула. Обняла.
Квартира була майже порожня. Меблі — стримані, коробки біля стіни, на підвіконні — тільки кружка. Настя поставила в неї ложку, заливши кип’ятком, відкрила вікно. Потягло прохолодою і чимось новим.
Саша лежав на підлозі, малював зеленим маркером небо.
— Чому не блакитним?
— А тому що весна буде, — сказав він. — А весна — вона зелена.
Настя дивилася, як він водить рукою по аркушу. Потім підійшла, поправила йому комір.
— Підемо потім за хлібом?
— Так! І за мандаринами. Тільки щоб з листочками!
Вона посміхнулася.
За вікном гудів трамвай. Хтось сміявся внизу. Світло падало на підлогу. І в цьому світлі було все — і біль, і прощення, і те, що починається.
Настя сіла поруч. Просто посиділа. Без страху. Вперше — без страху.
