Одна моя знайома, мама трьох дітлахів, нещодавно знову вийшла заміж. І як їй це вдалося — загадка для мене й досі. Ні, справа не в тому, що багатодітні мами не мають шансу на нове щастя. Ще як мають — якщо їх по-справжньому кохають! Просто, скільки я її пам’ятаю з її першого шлюбу, вона була «тою самою» — найгіршою матір’ю та найгіршою дружиною.
Декілька разів у її «тодішньому» житті я заходила до неї в дім. І пам’ятаю її завжди змученою, розгубленою, виснаженою. У неї постійно щось горіло на плиті, молодший міг по годині бігати в мокрих колготках, бо вона металась між приготуванням, уроками середнього, пранням і підробітком. Рук не вистачало змінити те мокре.
А ще ж треба було встигнути наварити щось до вечері — чоловік от-от мав прийти з роботи. Якось прибрати, бо він не терпить безладу. Вона хапала іграшки, згрібала їх по коробках, а молодший знову все розкидав… І все це — паралельно з листами через інтернет, бо мусила щось підзаробити: чоловікової зарплати не вистачало навіть на базове.
І з усього цього творився безкінечний сумний хаос. Потім приходив чоловік, зиркав на безлад і на ходу кидав фразу:
— Налий коту води. Хоч щось корисне зроби.
Півжартома-півсерйозно. Але я ту фразу запам’ятала чомусь чітко. І вона кидала все — листування, поварешку, мокрі колготки — і з винуватою усмішкою наливала коту води. Щоб зробити хоча б щось корисне за день.
Я тоді з дурного розуму, щоб якось розрядити ситуацію, запропонувала їй вийти в кафе: мовляв, кинь усе, нафарбуйся (це до неї), візьми дітлахів — і ходімо. Я своїх теж приведу. І тут її чоловік видав:
— Вона стара вже, щоб фарбуватись!
Нібито й жарт. Але я тоді з жахом усвідомила, що вона взагалі-то молодша за мене. Якщо вона стара, то ким же тоді є я?
Вона винувато вибачилась і мовила, що вони люблять домашню їжу. І почала накривати на стіл, за яким уже сидів чоловік. А поруч діти знову розкидали іграшки, і вона якоюсь «третєю» рукою їх знову збирала. Телефон пищав — напевно, знову робоча пошта.
— Перестань уже весь день у тому інтернеті сидіти, — кинув чоловік.
Я попрощалась і пішла.
**«Це я сама винна»**
Ніколи вона нікому не скаржилась. Ніколи! Що б у неї не питали — завжди відповідала, що все добре. І чим сірішою вона ставала, тим голосніше казала: «Та все чудово!» І ховала порожній, згаслий погляд.
Але в нас було багато спільних знайомих. І хтось та й переказував, що свекруха нею дуже незадоволена. Мовляв, невістка — погана мати, бо молодший упав з велосипеда і розбив брову. Шили. Треба було наглядати, а не дурницями займатись.
Погана дружина — бо в хаті бардак і всі голодні. Чоловік якось навіть ходив у школу — старший там щось натворив. І винна, звісно ж, «мама», бо не займається вихованням, а бозна чим.
Подейкували, що вона почала приймати антидепресанти. Бо, так, вона «погана» — нічого не робить. А зробити щось просто не має сил… І навіть діти це зрозуміли.
— Мамо, ти погана!!! — кричав якось на вулиці молодший, коли ми гуляли разом. — Ти мені книжку не читаєш!
Вона тоді вийняла з сумки ту книжку і змучено почала читати. Вона дуже хотіла бути хорошою мамою.
А потім вони розлучились. Чоловік зустрів іншу жінку. Напевно, хорошу дружину і господиню. Хоча, справедливості заради, аліменти платить і з дітьми спілкується.
— Ну от і все, — лише сказала вона мені після мого розпитування. — Мабуть, я сама винна.
Потім вона переїхала з дітьми, поміняли квартиру, і ми довго не бачилися.
**»З гидкого каченяти — в лебедя»**
Минули роки. І нещодавно вона написала мені у соцмережах. Я здивувалась. З аватарки дивилась на мене інша жінка. Яскрава. Красива. Жива. І мені стало цікаво. Я запропонувала зустрітись.
Ми перетнулися в кафе. Я не повірила своїм очам. Вона справді змінилася. Була спокійною, впевненою, з ясними очима. Я тоді й дізналась, що вона знову вийшла заміж.
— Я й сама не розумію, що він у мені знайшов, — з усмішкою ділилася вона. — Я ж тоді просто вижити намагалась…
Але чоловік не здався. Ухажував, товаришував з її дітьми, зробив пропозицію. І виявилося, що вона — найкраща мама і найкраща дружина. Підсмажила яєчню, яка підгоріла? Найліпша господиня!
А вже на завтра вона пекла пиріжки — бо «найкраща». І їй хотілося робити щось приємне. В хаті — безлад? Прекрасна дружина й мати. Бо можна ж разом прибрати й при цьому весело щось теревенити.
Не треба більше тягти сумки одна і слухати закиди про те, що знову щось забула. Можна разом поїхати в магазин і посміятись, якщо щось не купили.
Вона більше не «стара», а найвродливіша жінка у світі. І от вона вже вечором робить зачіску — просто щоб зустріти з роботи того, хто бачить у ній красуню.
Вона ще й підробляє, і це — «велика молодчина». Але це — не обов’язково. Тільки якщо вона сама хоче.
Виявилося, вона — зовсім не нікчема, якою себе вважала роками. Все тому, що її тепер кохають. Хвалять. Цінують. А не принижують.
…Я слухала і дивувалась. А потім приїхав її новий чоловік. І я все зрозуміла. Він дивився на неї так, що вона буквально розцвітала. Інакше було неможливо. Він говорив до неї так, піклувався так, що вона перетворювалась на найпрекраснішу жінку на світі.
Він приїхав разом з її трьома дітьми. Я бачила їх краєм ока. Але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти — вона для них найкраща мама. По тому, як вони себе поводили.
А все тому, що поруч з’явилась людина, яка допомогла їй у це повірити. З гидкого каченяти — в лебедя. Це ж так важливо — коли поруч той, хто не ламає, а підтримує. Бо щоб стати лебедем, потрібно не тільки вирости. Потрібно мати силу, час і любов, щоб розправити крила.
Ні, я не маю на меті нікого звинувачувати. У житті всяке трапляється. Але ось така історія. І мені дуже цікаво, що зараз думає її перший чоловік.
